Катя приїхала додому в село на різдвяні свята. Вона вчилася в місті і її не було пів року. Мати зустріла Катю прохолодно, наче й не чекала на неї… Дівчина розглядала будинок, де виросла. Все змінилося – нові шпалери, меблі теж нові… А мати завжди копійки рахувала, та й їй надсилала зовсім мало. – Мамо, а ти ремонт зробила? – здивовано запитала Катя. – Сама? Могла б і мене почекати, я допомогла б… – А я не одна! – раптом заявила мати. – Наймала когось? – все дивувалася Катя. – Це ж дорого! – Живу я не одна! – раптом сказала та. – Як не одна? – Катя застигла, нічого не розуміючи.

Дитинство Катерини пройшло в селі. Дівчинка не пам’ятала, як вони переїхали туди з мамою – їй було всього два рочки.

Батько виставив їх з квартири, і мати Катерини повернулася в село до своєї матері. Бабуся Каті тоді була ще жива.

Жили непогано. Мати працювала, отримувала аліменти, бабуся – пенсію. Грошей на життя в принципі вистачало.

Катерина вступила на навчання в училище, бо п’ять років навчання в інституті мати оплачувати відмовилася.

– Училища вистачить, а потім вже сама, – сказала вона. – Захочеш здобути вищу освіту, то здобувай, але вже за свій рахунок. Я тільки найнеобхідніше можу дати…

Катерина погодилася. Вона розуміла, що мати одна, аліменти скінчилися, а батько навіть не спілкувався з нею.

Дівчина вступила на бюджет. Вона хотіла стати перукаркою, але там було багато витрат на інструменти і таке інше, тому Катя вибрала професію кухаря.

– Правильно, – сказала мати. – Сита хоч не будеш!

Катерина вчилася, старалася.

На Різдвяні свята, вперше після вступу, вона приїхала додому.

Мати зустріла Катю холодно, наче й не чекала на неї.

Дівчина розглядала будинок, де виросла. Все змінилося – нові шпалери, меблі теж нові.

А мати завжди копійки рахувала, та й їй надсилала зовсім мало…

Катя навіть знайшла роботу – із сусідкою по гуртожитку вони роздавали листівки, мили посуд, підробляли, щоб на життя вистачало.

– Мамо, а ти ремонт зробила? – здивовано запитала Катя. – Сама? Могла б і мене почекати, я допомогла б…

– А я не одна! – заявила мати.

– Наймала когось? – все дивувалася Катя. – Це ж дорого!

– Живу я не одна! – раптом сказала та.

– Як не одна? – Катя застигла, нічого не розуміючи.

– А отак! Миколка мій коханий зараз повернеться з роботи…

– А чому ж ти нічого не сказала?! – запитала дівчина.

– А я не повинна перед тобою звітувати. Вісімнадцять років і так втратила.

– Вісімнадцять? Мені якраз вісімнадцять.

– От я і втратила усі роки життя з тобою! Це мати моя наполягла на твоєму народженні. Мені було сімнадцять, батьку твоєму теж. Молоді були. Помилилися…

– То я виходить помилка? – Катя аж очі округлила від почутого.

– Можна вважати, що так. Ми з Миколкою живемо разом. Ти вже доросла, тож справляйся сама. Не любить він сторонніх у домі. Сподіваюся, ти мене зрозуміла…

– Мамо, я ж додому приїхала! До тебе…

– Дім цей мій. Буде краще, якщо ти одразу й поїдеш…

– Що-о-о? – з очей Катерини пішли сльози.

– Ось тільки цього не треба! – скривилася мати. – Ти ще встигаєш на автобус. І не дзвони – Микола нервує. Я сама тобі дзвонитиму…

Катерина більше не сказала жодного слова. Вона витерла сльози, розвернулась і пішла.

На ґанку вона зустріла невисокого лисуватого чоловіка.

– Он ти який, Миколо, – подумала дівчина і не зупиняючись пішла на автобус…

…– А чого це ти повернулася? – здивовано запитала тітка Валя, завідувачка гуртожитку.

– Сімейні проблеми…

– Зрозуміло. Буває. Там твоя подруга ще не поїхала, все працює…

– Ірина?

– Ну а хто ж іще? Але вона начебто їхати зібралася…

Коли Катя зайшла в кімнату, Ірина збирала свої речі.

– Катя?! Ти? А-а-а… Не плач, що трапилося?

– Якщо коротко, то мати виставила мене… У неї тепер є чоловік. Я їй не потрібна…

– І ти будеш одна на свята? Поїхали зі мною! Мама буде рада. В нас все просто…

– Я не знаю, що робити… В мене навіть грошей немає.

– Поїхали, я всього на два дні, а потім працюватиму! Не одна ж ти на новий рік будеш. Валіза в тебе зібрана. Гроші я маю…

***

Мати Ірини зустріла їх добре. Дізнавшись всю історію Каті, жінка аж розплакалася.

– Не розумію я таких матерів. Як добре, що в Іринки подруга є. Вона багато розповідала про тебе. Можеш будь-коли приїжджати з нею. І одна можеш. Будеш мені другою донькою.

У Іринки була сестра, її не стало в дитинстві. Їхнього батька теж не стало. Іра у мене дуже самостійна. Ще у школі працювати почала, все мені прагне допомагати. Завжди подарунки мені дарує, сама заробляє на них.

– Ой. У мене також є подарунок, – Катерина не стала говорити, що купувала його для своєї матері, але подарувати не встигла. – З новим роком. Не знаю, може, вам не сподобається. Це просто, але від щирого серця…

– Дякую, дівчатка мої! Я саме такий чай і люблю! Трав’яний чай – моя слабкість. А цукерки ми разом з’їмо…

…Після свят дівчата поїхали.

– У тебе чудова мама. Тобі дуже пощастило.

– Так. Їй було дуже важко після відходу моєї сестри, а потім і тата не стало. Ми з нею лишилися вдвох, більше нікого немає. Тепер і ти наша.

Ми з тобою, як сестри!

…Дівчата вчилися й працювали. Їхня дружба стала ще міцнішою. Вони разом їздили до матері Іри.

Мати Катерині дзвонила дуже рідко. Після училища дівчата влаштувалися працювати в одне кафе. Вони мріяли про своє власне, але з чогось треба починати. Досвід потрібен скрізь…

…Мати зателефонувала Каті рано-вранці.

– Катерино, ти приїжджай! – несподівано сказала вона. – Микола нас покинув…

– Вас?!

– Так, мене і твого брата.

– У мене робота, я не можу приїхати. Я ж тобі не потрібна була, коли був Микола.

– Катю, як ти можеш так говорити?! У тебе є брат!

– Ти народила? І нічого мені навіть не сказала? Скільки йому?

– Рік.

– Оце так! І ти мовчала? А якби твій Микола тебе не покинув, то я була б не потрібна?

– Не будемо про це.

– Добре, не будемо. Я не приїду зараз…

– А коли приїдеш?

– Ніколи. Будинок твій, син у тебе є. Навіщо ти згадала про мене? Допомога потрібна? А пам’ятаєш новий рік? Той самий. Тоді ти втратила дочку, а я знайшла нову маму…

– Як це?! Ти не можеш так вчинити! Нам допомога потрібна, я не впораюся. Микола не сплачує аліменти, грошей немає!

– А я тоді, того нового року, повернулася в місто на останні гроші. Та в мене навіть на хліб не було! Ти не думала, як твоя дочка проведе свято?

– Але ж ти доросла…

– Чудово, мамо! Ти теж доросла! Син твій! Ти сама вирішила його народити! Вісімнадцять років ти вже втратила зі мною, втрачай ще стільки ж із сином…

– Яка ти злопам’ятна.

– Та ні. Просто життя таке. Я виросла, вижила, на цьому все. Мені на роботу пора. Прощавай. Я ніколи до тебе не приїду…

…Катерина не сказала матері про своє весілля. Про це дізналася тільки мати Іри. Вона і була запрошена на весілля.

Ну і потім вже внуки теж бували тільки в неї.

Жінка не робила різниці між дітьми Іри і Каті – для всіх вона була улюбленою бабусею.