На дні народження у подруги, увагу Каті привернув хлопець, що мовчазно сидів у кутку.

– Познайомтеся, мій наречений, Дмитро, – представила його Настя.

Каті молодик сподобався, і вона подумала:  – пощастило Насті.

Для Насті це був дивний вчинок. Мабуть хлопця вона справді покохала. Вона була спритною дівчиною і міняла кавалерів як рукавички. Тож на сімейні заходи їх не запрошувала. Навіщо родичам голову морочити? З цим хлопцем мабуть усе зайшло надто далеко, коли його вирішили представити батькам.

– Ти часом не вагітна? – висловила Катя свої підозри.

– З чого ти взяла?

– Ну як? Раніше ти своїх залицяльників із родичами не знайомила ніколи.

– Це не залицяльник. А зовсім навпаки. Я його кохаю.

– Вітаю.

– Нема з чим, він не зробив мені пропозицію. Але я досягну свого. Ось побачиш, ми одружимося вже цього року. Мої слова стали для нього несподіванкою. Про те, що він мій наречений, тільки я знаю. Давай веселитися. Бачиш, він нічого не відповів, отже, згоден.

Якось після цих слів Каті не по собі стало. Вона раптом згадала, що їй треба робити курсову. Коли вона вийшла на вулицю, її наздогнав Дмитро:

– Ви теж йдете?

– А ви що, не бачите, – Катя не любила, коли ставлять такі запитання.

– Не ображайся. Мені теж у цей бік, пропоную пройти пішки. Дуже хочеться провітритися від цих веселощів.

Вони гуляли до глибокої ночі, розмовляли, ніби все життя були знайомі. І вже прощаючись, пішов дощ. Промокнувши до нитки, вони вбігли в квартиру, тихо, таючись від усіх, прошмигнули в кімнату Каті. Дмитро застиг, щойно ввімкнулося світло.

– Це хто? – спитав він, показуючи на аматорське фото у рамці на стіні.

– А, це моє перше кохання. Ми у таборі були…

– Його звуть Діма?

– Так, – від думки, що охопила її, закрутилася голова. – Ти?

– Я досі пишу тобі листи. – Зізнався Дмитро, – і віддам їх тобі завтра. Ні, ми їх читатимемо разом. У цих листах усе моє життя. Все моє життя пройшло з тобою.

*****

Катя з табору виїжджала з небажанням. Ось-ось мали приїхати батьки, а в неї від цієї думки застигало все тіло. Дуже не хотілося з Дімою розлучатися.

Вона приїхала останньою. Так вийшло, що всіх забрав автобус, а вони запізнилися, і батьки самі відвезли доньку. Заблукали дорогою, довго шукали дорогу, а коли приїхали, всі вже потоваришували, розмістилися по кімнатах і навіть розібрали місце в їдальні за столом.

Катя стояла одна, важкий рюкзак тягнув плечі. До неї підійшов хлопчик:

– Давай знайомитись, я Дмитро. Запізнилася? – Катя не любила очевидних запитань.

– Ніби не бачиш, – грубо відповіла вона.

– Так, годі тобі засмучуватися. Зараз я вихователя покличу. Він у нас класний, знайде тобі місце.

З першого дня і до закінчення він був поруч. Тепер треба було розлучитися.

Дмитро залишався у таборі до кінця літа, а Катя з батьками виїжджали на море. Вона просила маму залишити її в таборі, але та була непохитна. І хто це вигадав, що дітям потрібне морське повітря?

Від цієї зустрічі залишилася лише маленька аматорська фотографія. Звичайно, вони обмінялися адресами і якийсь час переписувалися. Але потім Катя з батьками переїхала в інше місто, а адреса Дмитра загубилася. Але ж було все життя попереду, а Діма лише маленький епізод,  незначний.

Вона іноді шкодувала, що не вивчила адресу напам’ять. Особливо коли траплялися неприємності, тоді їй здавалося, що Діма її підтримав би. В якісь моменти вона думала, що він був найкращим із друзів. В інші – ніби всі ці почуття її вигадка. Час розмиває яскраві події.

*****

На срібному весіллі вони згадували як наступного дня після зустрічі, подали заяву до ЗАГСу. Батьки тоді відмовляли: Ти ж зовсім його не знаєш. “Я знаю його все життя”, – уперто твердила Катя.

КІНЕЦЬ.