Катя чекала машину, раз у раз поглядаючи у вікно.

Мами не стало кілька днів тому і сестра з чоловіком мали привезти її речі…

Оскільки у Каті був свій будинок, вона рішуче заборонила викидати на смітник будь що з маминої однокімнатної квартирки.

-Ти, Лідо, що хочеш собі взяти, то бери, а решту я в себе залишу. Не переживу, якщо щось на смітник викинеш. У мене будинок великий, комора величезна. Нехай лежать речі, знадобляться. Одяг носитиму теж.

-Кажуть, що не можна носити після покійних… – засумнівалася сестра.

-Та ну, не вигадуй. Не вірю я в це. Та й не чужа людина ж, а мати рідна, – рішуче сказала Катя. – Хоч на город носитиму її старі халати та кофти. Навіщо ці забобони?

Сестра привезла меблі, посуд та одяг на. Занесли все до хати, поставили на веранду.

-Я потихеньку, під настрій, все розбиратиму. Поперу, посушу, подивлюся і приберу куди треба. Ти б хоч рушники взяла, Лідо. Он скільки кухонних є багато. Любила мама чистоту, часто купувала нові рушники…

Катя витерла сльозу і подала сестрі стос рушників. Ліда взяла, і поспішила додому. Завтра на роботу.

А Катя вже була на пенсії. Їй не було куди поспішати, і вона наступного ж дня почала розбирання мамині речі. З молитвами та теплими спогадами вона відкривала коробки і вголос розмовляла з мамою…

-Нічого, нічого… Дякувати Богу, ти в нас не намучилася, пішла легко, швидко, як і завжди ти просила у Господа. Дякую тобі, рідненька, що виростила і виховала нас у такий скрутний час. Ні тато, ні ти не шкодували себе, працювали важко… Ох, час…

Катя почепила кілька маминих халатів у свій гардероб. Речі були абсолютно чистими та попрасованими.

-На веранді відсиріли би, – подумала Катя. – Нехай тут будуть. Буду носити…

Але вона довго не одягала мамині халати. Носила свої, і лише ближче до весни, коли влаштувала «грандіозне прання» своїх речей, роблячи перебирання у шафі, вона нарешті одягла мамин халат.

Він був фланелевий і новенький. Схоже, що мама його не носила навіть, чи одягала лише кілька разів. Катя підійшла до дзеркала. Вона була так схожа на матір…

Оглянувши себе, вона підперезалася пояском і засунула руки в глибокі кишені. В одній кишені Катя раптом намацала щось рукою. Вона вийняла знахідку.

То був конверт. Звичайний поштовий конверт. На ньому був ще малюнок – троянди, улюблені квіти Каті.

Розкривши конверт, Катя ахнула. Там були гроші! І не мало грошей… Купюри лежали акуратно складеними. Катя порахувала. П’ять тисяч… І не гривень! Треба ж! То була скарбничка мами на чорний день. А може, вона відкладала на поминки?

Дочки нічого не знали про ці гроші, внесок у мами був у банку, і вдома на кухні в коробочці з-під чаю трохи грошей. На продукти – у гаманці.

Мабуть, мама не думала, що заслабне так раптово і рано… Тому й не встигла нічого розказати.

Катя розплакалася. Вона сіла на диван і знову поклала гроші у конверт. А потім згадала, що у неї через чотири дні день народження…

-Треба ж, ось і подарунок мені, і Ліді – допомога… Дякую, матусю… Прямо напередодні мого свята і гроші мені надіслала… Як завжди. Як і раніше…

Катя зателефонувала сестрі і повідомила про несподівану знахідку. На вихідні Ліда прийшла привітати сестру. Цього разу день народження не відзначали.

-Треба ж, – здивувалася Ліда. – Ось тебе мама і привітала. І мій день народження не за горами – буде через місяць.

Сестри попили чаю, поговорили, гроші поділили навпіл, по-сестринськи.

-Добре, що ти мамині речі взяла. А я ж спочатку думала сусідкам, її подружкам роздати, якщо хтось захоче, або в церкву віднести. У нас багато хто носить непотрібні речі в храм, особливо дитячий одяг, щоб допомогти один одному… Дехто приносить навіть книги, і люди із задоволенням беруть читати, – сказала Ліда.

-Так, це наша місцева традиція. Нічого поганого немає… А я, мабуть, коли піду в храм, то віднесу теж трохи речей від мами: тканини, книги, вази під квіти, мереживні вишивки. Люди речі розберуть, – вирішила Катя.

Сестри так і зробили. І справді, речі їхньої матері розійшлися по домівках досить швидко.

Катя часто ходила в церкву ставити свічки і молитися. На душі поступово ставало все спокійніше і тепліше…

Мамині меблі тепер стояли на веранді, посуд – на кухні, а халати та ошатні хустки Катя носила. Адже це було нагадуванням ще раз подякувати мамі і помолитися за неї…

Минув час, але той випадок зі знайденими випадково грошима перед самим днем ​​народження Каті, не переставав її дивувати.

-Напевно, є щось за тією останньою межею… – міркувала вона. – А ми все не віримо… Грішимо. Або не розуміємо… Швидше за все, так і є… Врятуй і помилуй нас, Господи… – подумала Катя і підійшла до ікони, де теплилася лампадка мами…