-Катька, а Катька … Кааатькааа! Зніми чоботи, я сказала. Мати з роботи прийшла! – вона сіла в старе облізле крісло і шумно видихнула. -Ну де ти там, дочко ?! Катька !!!

-Мама, ну ти знову … Ну навіщо ти це зробила? Ну навіщо, мамо? – Катя в розпачі дивилася в обличчя матері. Туш у неї потекла, губна помада розмазалася, синя в’язана шапочка з’їхала в сторну.

-Що саме знову? Я маю право, після роботи чуть чуть…- вона гикнула, скосивши очі. – Там шоколадку тобі принесла. Там, подивися в сумці. Катька !!!

Катя стягнула їй чоботи, зняла шапку. Пальто не встигла, поки відвернулася, мати вже хропіла прямо в кріслі. Катя зітхнула важко, принесла старенький вицвілий плед і вкрила матері ноги. У облізлій, затертій сумці, вона знайшла зім’яту обгортку із залишками розталого шоколаду. Викинула у відро для сміття, сіла на диван і гірко задумалась …

Мати була такою не завжди. Катя пам’ятала її молодою, красивою, з елегантною зачіскою. Батька вона майже не знала. Він пішов, коли Катя була ще маленькою.

І з тих пір його не було в її житті. Були інші дядьки, і багато. Їх приводила мама в їх кімнатку, в гуртожитку. І через свою фіранки маленька Катя часто чула те, що чути було не повинна.

Дяді приносили їй цукерки, апельсини. Один навіть подарував їй маленького пупса, що дуже потішило Катю – адже мати не балувала її іграшками. Вона довгий час грала з ним, поки у нього не відвалилася спочатку голова, а потім і в інші частини тіла.

З малого віку Катя знала що таке економія. Якщо мати йшла на роботу і залишала гроші на батон і кефір, значить так і було. Катя купувала батон і кефір. Вона не могла купити собі цукерок, як зробила б інша дитина. У неї вибору не було – цукерками ситий не будеш, а кефір з батоном можна розтягнути на цілий день. Вона рано навчилася готувати і  давати собі раду. Наприклад зашити дірку на шкарпетці, насмажити картоплі або пришити ґудзик вона вміла майстерно.

Мама спочатку nuлa трохи. Так, з дядьками за компанію. Але потім все частіше і частіше Катя стала чути її вульгарний сміх. Вона сміялася так тільки тоді, коли була в кондиції. А в ній вона стала бувати все частіше і частіше.

Поруч з будинком був магазин, куди часто за покупками ходила Катя. Одного разу на касі у неї не вистачило 10 гривень, щоб розплатитися. Вона розгубилася, почервоніла і стала витягувати з пакета покупки, але раптом почула позаду м’який жіночий голос:

-Не треба, дитинко, не діставай. Я доплачу. Скільки? – жінка звернулася до касира.

Вони вийшли на вулицю разом. Перед Катею стояла немолода, струнка жінка, її очі уважно розглядали її.

-Я часто тебе тут бачу, ти напевно в сусідньому будинку живеш? – жінка продовжувала розглядати Катю.

-Так, в гуртожитку, з мамою.

-В гуртожитку? – жінка здивовано підняла брови. – а я в сусідньому, шостому будинку. А он моя квартира. – вона показала пальцем на вікна другого поверху дванадцатиповерхового будинку.

-Спасибі за те, що гроші доклали. Я віддам. – зніяковіло сказала Катя.

-Віддасиш як-небудь. Тебе як звуть?

-Катя … – зніяковіла дівчинка.

-А в якому класі ти вчишся, Катя?

-В сьомому. Я добре вчуся, хочу закінчити школу і вступити до педагогічного. Я дітей люблю. – опустила очі Катя.

-Педагогічний це добре. Я теж дітей люблю. Я вчителька, але на пенсії вже.

-Правда? – Каті чомусь стало так радісно і приємно на душі. Вона не могла пояснити чому.

-Мене звуть Антоніна Пилипівна. А ти заходь до мене як-небудь, добре? Чайку поп’ємо. У мене варення є і справжній німецький шоколад. Зайдеш? – очі жінки посміхалися

-Зайду звичайно – радісно защебетала Катя. – до побачення!

Вона підстрибом бігла додому і наспівувала якусь пісеньку собі під ніс.

Йшов час. Катя дорослішала, закінчувала десятий клас. Вона дуже подружилася з Антоніною Пилипівна і часто приходила до неї в гості. Стара вчителька була дуже самотня. З родичів у неї десь на Житомирщині жила молодша сестра, з якою вони зв’язок не підтримували. І їй були в радість зустрічі з розумною, худенькою дівчинкою. Катя їй дуже подобалася. Вона думала про те, що якби у неї були діти, то внуки вже були б такі ж, як Катюша.

Вона знала про важке життя Каті, про проблеми з матір’ю і як могла підтримувала дівчинку. То грошей дасть, то продуктів. Часто запрошувала Катю зайти до неї після школи і годувала її смачним обідом.

На носі у Каті був випускний. Всі дівчата купували наряди, прикраси, туфлі. Лише Катя ходила невесела, як ніби ця передсвяткова суєта її не торкалася.

-У нас грошей немає ні на плаття, ні на туфли !!! Я їх не малюю! Спасибі скажи, що годую тебе і не на вулиці спиш! Сукню їй, бач захотілося! А де мама грошей візьме на плаття, ти запитала? Іди сама зароби і купуй собі хоч сукні, хоч туфлі !!! – кричала мама на весь поверх, коли Катя заїкнулася про випускний. І Катя більше не питала матір ні про що. Тим більше та останнім часом була не в дусі – мамина дружба з черговим дядьком дала тріщину.

Катя понуро брела в магазин за хлібом і за кутом натрапила на Антоніну Пилипівну:

-О, Катю! Ти куди? А що трапилось? Чому очі мокрі? – вона взяла Катю за руку. – Ану давай, розповідай.

І Катя зі сльозами в голосі все їй розповіла. І що вона завжди гірше всіх, і що у неї навіть колготок капронових немає, не те що сукні. І що випускного у неї не буде.

Літня вчителька мовчки слухала дівчинку і з кожним її словом все більше сумувала:

-Так, а ну ходімо зі мной.- вона взяла Катю за руку і повела її до себе. Удома вона посадила її за стіл, а сама пішла в спальню, повернувшись через п’ять хвилин:

-Ось, візьми, це тобі.- вона простягнула Каті згорток з грошима.

-Що ?! Це мені?!! Як? Ні, мені не буде чим віддати цей борг … Не треба, Антоніно Пилипівно. Ви дуже добрі. Але ні.- вона відсунула від себе гроші.

-Ти візьмеш гроші і ніяк інакше. Це мій тобі подарунок на закінчення школи. А у красивою юної леді обов’язково повинен бути випускний!

Пройшов випускний. Катя була на ньому просто королевою і відчувала себе дуже щасливою, як ніколи.

Після школи мрія Каті збулася, вона поступила в педінститут. Навчалася вона добре. А після лекцій займатися часто ходила до Антоніни Пилипівни, так як вдома це ставало вже неможливим. Часто їх кімната в гуртожитку перетворювалася у буфет, а потім і нічліжку для незрозумілих людей.

Катя закінчила перший курс з відзнакою. Вона поверталася додому щаслива, в передчутті канікул. Збиралася забігти в магазин за тортиком, щоб відзначити цю подію з Антоніною Пилипівною, як почула несамовитий крuк:

– Люди добрі! Pятyйте, pятyйтe! Пoлiцiя! Bтonuлacя!!! – кpuчала, не першої свіжості дама, розмахуючи руками з недопитою пляшкою.

-Стійте! Хто втonuвcя? – у Каті всередині все похололо.

-Так Марійка. Запливла далеко на річці і … – мутними очима дивилася на неї дама.

Катя кинулася бігти спочатку додому, потім до Антоніни Пилипівни. Вона вже розуміла, що сталося непоправне.

Пoxoвaли Марійку швидко і тихо. Народу на пoxopoнах майже не було, кілька сусідів по гуртожитку і Катя з Антоніною Пилипівною.

Після пoxopoну Каті довелося влаштуватися на роботу в той самий магазин біля їхнього будинку. Потрібно було на щось жити і оплачувати кімнату. З Антоніною Пилипівною вони здружилися ще більше.

Якось Катя зайшла до неї після роботи, вони сіли пити чай і літня вчителька завела розмову:

-Катю, послухай, дитинко. Ти одна, я теж. Квартира у мене велика, трикімнатна. Навіщо мені одній стільки метрів? Переїжджай но до мене? Ми з тобою добре заживемо, дружно.

-Я навіть не знаю, Антоніна Пилипівна, незручно якось. – Катя зам’ялася.

-Незручно їй … Незручно, сама знаєш що. Ну, тоді вирішили. Завтра у тебе вихідний, влаштуємо переїзд – Антоніна Пилипівна радісно потерла руки.

Сказано зроблено. Катя перевезла свої речі і вони зажили так, ніби знали один одного цілу вічність. Вчителька наполягла, щоб Катя пішла з роботи і нормально закінчила навчання. Що Катя і зробила.

Час пролетів непомітно. Катя закінчила інститут і влаштувалася працювати в середню школу вчителькою молодших класів. Вона із задоволенням присвячувала свій час першокласникам. Їй хотілося навчити їх всьому на світі, тому що вона вміє і знає. Вона любила дітей і вони відповідали їй взаємністю. Варто було їм її побачити, як вони оточували її юрбою, як горобці. А слухали її уроки, відкривши роти.

Якось Катя прийшла додому і побачила, що Антоніна Пилипівна лежить на дивані.

-Що з вами, вам не добре? – стурбовано запитала Катя.

-Катюша, сядь. Я повинна тобі дещо сказати. Давно треба було, але все думала, що не доведеться …- Антоніна Пилипівна посміхнулася сумно. – я слаба, Катю, і мабуть недовго мені залишилося ..

-Ні … ні … ні …- Катя заплакала гірко. Вона не могла повірити, що єдина людина, яка любила її і оберігала, скоро піде.

-Катя, не плач, дитинко. Це життя. Пам’ятаєш, скільки разів ми говорили з тобою про це? Я написала заповіт, декілька тижнів тому. Так що все моє майно, а це квартира, дача, вона правда старенька, і гараж, все це твоє. Я знаю, ти зможеш розпорядитися цим правильно. А, ще є гроші в банку. Не мільйони, але все ж. Ось, папір, я все тут написала. – вона простягнула Каті листок.

… Антоніну Пилипівну пoxoвали через два місяці. На пoxopoнах Катя була просто роздавлена горем. Вона до цих пір не могла повірити, що її найближча людина покинула її назавжди.

Через кілька місяців вона піднімалася до себе додому і біля дверей зустріла повного, лисого чоловіка, який нетерпляче, дзвонив у дверний дзвінок.

-Вам кого? – запитала його Катя.

-Мені кого? А ти хто, щоб мене питати? Кого вам? – передражнив її чоловік. – я племінник між іншим, а ти хто? – він свердлив її маленькими, опухлими очима.

-А я внучка Антоніни Пилипівни. А вона nomерла.

Знаю яка внучка, ага .. Ми з матір’ю її єдині родичі, виходить квартира наша і все інше майно. – він щасливо закашлявся, витираючи червоні губи рукавом.

-А Антоніна Пилипівна заповіт на мене написала. Так що, вибачте, і до побачення! – Катя швидко відкрила і закрила двері перед носом у здивованого товстуна.

-Ось як! А ну відкрий, злодюга! Я в поліцію піду. Я родич її, а ти хто? – довго стукав мужик в двері.

Пройшло півроку, Катя вступила в спадщину. А новоявлені “родичі” нічого не отримали. За Катьою був і закон і всі сусіди і друзі Антоніни Пилипівни, що стали свідками їх незвичайної дружби..

А Катя, одного разу прокинувшись вранці, зрозуміла, що все у неї тепер буде добре. У неї є будинок, улюблена робота. І пам’ять про людину, яка стала їй рідною. Адже так буває, що не рідні по крові виявляються рідними серцем …

Ця сумна історія абсолютно реальна, імена учасників змінені …