Дім. – голос Катерини здригнувся. – Мамо, ти серйозно? Я ж усе це робила для вас. А тепер він просто так. Ігорю?

Галина Павлівна витерла пил з столу і подивилася на доньку втомленим поглядом.

– Катю, ну досить вже. Чого ти так рознервувалася? Ігор – чоловік, йому важливіше. Це логічно, я вважаю.

– Логічно?! – Катерина голосно вигукнула це слово. – Ти називаєш логічним, що будинок, за яким я доглядала роками, тепер віддається тому, хто навіть не цікавився, чим допомогти?

На кухні повисла тяжка тиша, яку порушував лише стукіт годинника. Галина Павлівна відвернулася, наче це не мало до неї ніякого стосунку.

– Ти справишся, – сухо мовила вона, ніби це могло вирішити все питання.

Катерина спробувала взяти себе в руки.

– Ти хоча б розумієш, як це звучить? Я все ці роки допомагала фінансово. Ремонт був на мені. Ліки для батька теж. А Ігор де був, мамо? В місті? “Зайнятий”?

Галина Павлівна різко посунула чашку до краю столу.

– Ти починаєш ображати сім’ю. Ігор – мій син, такий самий, як і ти, і я вирішую, що правильно.

– А я? – тихо запитала Катерина, відчуваючи, як важко, через образу, їй дається кожне слово. – Ти подумала про моє майбутнє? Чи тепер мені шукати новий будинок?

Мати махнула рукою, наче відганяла настирливу муху.

– Ти доросла жінка, Катерино. Ти справишся.

Як холодний душ пролилася ця фраза. “Справишся”. Вона прокручувала ці слова знову і знову. Катерина поглянула на Ігоря, який стояв на порозі кухні, спершись на двері, посміхаючись.

– Та годі тобі, сестричко, – сказав він із якось дивною інтонацією і посмішкою. – У тебе ж є квартира чоловіка. А я? У мене нічого немає. Ось тобі і справедливість.

– Справедливість? – очі Катерини наповнилися нерозумінням. – А справедливо, що ти роками навіть не з’являвся в цьому домі?

Ігор знизав плечима.

– Ти просто заздрісна.

– Заздрісна? – Катерина різко встала. – Ти серйозно? Я все робила для вас, щоб ти, старший брате, приїхав і все забрав?

Галина Павлівна присіла, щоб заспокоїти ситуацію.

– Катерино, досить. Ти не розумієш. Ми – родина. І родину не ділять за калькулятором.

– Тоді чому ви її поділили? – не витримала Катя.

Мати знову відвернулася. Її обличчя стало, як камінь.

– Дім залишиться Ігорю. Це не обговорюється, так буде правильно і справедливо.

Ксенія похитала головою, відчуваючи, як гнів поступово замінює розчарування.

– Зрозуміла. Все зрозуміла.

Вона вийшла з кухні, гучно гримнувши дверима. За її спиною залишилася тиша.

Катерина сиділа в машині, припаркованій біля будинку, і міцно тримала кермо. В її голові крутилося безліч обривків розмов, звинувачень і докорів рідних людей.

Вона намагалася зрозуміти, де допустила помилку. Чому її внесок у сім’ю виявився таким непомітним для рідних?

Ще рік тому будинок виглядав зовсім інакше. Старі стіни, дах, що протікав, старий паркан, якому давно місце було на смітнику. Все це вона привела в порядок.

Катерина не шкодувала ані часу, ані грошей: оплатила ремонт, купувала матеріали, наймала робітників.

– «Для батьків», – нагадала вона собі в голос щоразу. – Я робила це для них. А тепер я просто запасна копійка?

У пам’яті виникли кадри, як вона роками працювала на двох роботах, щоб вистачало і на свою сім’ю, і на допомогу батькам.

А брат тим часом жив у місті, рідко телефонував, ще рідше приїжджав. За десять років його візитів можна було на пальцях однієї руки порахувати.

Сльози лбрази запалювали очі, але Катерина стримувалася. Вона згадала слова батька: «Ти наша опора, донечко. Без тебе ми б не справилися».

Тоді ці слова приносили радість, а тепер тільки додавали гіркоти.

– «Ігор…» – згадала вона його усмішку. – «У нього нічого немає». А що в нього могло бути, коли він нічого не зробив?

Будинок був її тихою гордістю, місцем, в яке вона вкладала частину себе, гріючи свою душу запевненням, що вона все це робить для своїх батьків і лише заради них.

А тепер це місце стало чужим. Спогади про те, як разом з мамою фарбували стіни на кухні, як батько, не зважаючи на те, що його турбували ноги, намагався допомогти в саду, більше не приносили радості.

Все обрушилося в той момент, коли мати сказала: «Дім залишиться Ігорю».

Ці слова перекреслили все, що Катерина вважала своєю родиною.

Вона вийняла телефон і задумалася. Подзвонити матері? Попросити пояснень? Почути знову про «логічність»? Чи просто забути?

– Ні, – сказала вона собі. – Я заслуговую хоча б на чесну відповідь.

Катерина, трохи заспокоївшись, набрала номер, але так і не дочекалася того, щоб мама їй відповіла.

Тоді вона відкрила додаток юриста. Якщо слова не допомагають, можливо, закони допоможуть.

Її пальці застигли над екраном. Кілька секунд вона дивилася на миготливий дисплей, а потім рішуче натиснула кнопку.

– Я повинна це з’ясувати, – прошепотіла вона. – Інакше не пробачу собі.

Вона завела машину і поїхала до міста, де її чекали відповіді. Чи нові проблеми.

На наступному тижні Катерина сиділа в офісі юриста, переглядаючи документи.

Юрист, акуратна жінка середніх років з проникливим поглядом, повільно пролистувала папери, хитала головою.

– Ви розумієте, – нарешті сказала вона, – що будинок вже повністю оформлений на вашого брата? Це незаперечний факт.

– Як це можливо? – Катерина намагалася зберегти спокій, але голос тремтів. – Я не давала на це своєї згоди ніколи.

– Будинок був власністю вашої матері. Вона могла розпоряджатися ним, як вважала за потрібне.

– Але це несправедливо! – Катерина різко поставила чашку на стіл. – Я платила за ремонт, утримувала будинок, купувала ліки для батька. Чому все це тепер не має значення?

Юрист стримано посміхнулася.

– З юридичної точки зору ваші витрати не роблять вас співвласницею цього майна. Це були добровільні витрати.

Ці слова вдарили по її гідності. Отже, всі ці роки вона була лише «спонсором» чужого майна?

– Чи є хоча б щось, що можна зробити? – запитала Катерина, намагаючись зберегти надію.

– Тільки через суд можна спробувати, але результат, на жаль, я гарантувати і тут не можу, – юрист нахилилася до столу, – але шансів дуже мало. Ви не укладали договорів, не оформлювали дарчі. Все на словах. У вас ніяких документів не збереглося і чеків також, якщо я вірно зрозуміла.

Повернувшись додому, Катерина побачила десятки пропущених дзвінків від Ігоря. Серце стиснулося – вона знала, що це не до добра. Вона зателефонувала першою.

– Ну що, вирішила подати на нас у суд? – голос брата звучав сердито. – Не раджу, все одно програєш.

– Я хочу розібратися в ситуації, – відповіла вона, намагаючись не дати волю емоціям.

– Розібратися? Смішно. Ти не розумієш головного: дім тепер мій. І перестань вже скаржитися усім, як маленька дівчинка.

– Ти навіть не уявляєш, що це для мене значить, – не витримала Катерина.

– А ти не уявляєш, як це бути єдиним чоловіком у родині. Це мій обов’язок.

– Обов’язок? – вона майже кричала. – За десять років ти хоча б раз спитав у батьків, чим допомогти?

Ігор лише посміхнувся.

– Перестань себе постійно шкодувати. Ти завжди могла все сама.

Ці слова, як відголосок, відгукнулися голосом матері. «Ти справишся». Вона зрозуміла, що діалог безглуздий.

– Значить так? – сказала Катерина з холодною рішучістю. – Тоді не чекай від мене нічого. Ні допомоги, ні участі в догляді за батьками.

– О, як грізно, – саркастично відповів Ігор. – Робіть, що хочете.

Наступного дня Катерина знову приїхала до матері. Вона хотіла зрозуміти, як у жінці, що здавалася такою турботливою, з’явилася така холодність.

– Мамо, ти серйозно? Ти справді думаєш, що так правильно? – голос її був тихим, але твердим.

Галина Павлівна схрестила руки і відступила до глибини кухні.

– Катерино, я втомилася. Я хочу, щоб все було спокійно. Ти сильна, ти справишся, ти з усім можеш впоратися, а інша справа – брат, у нього немає свого житла, а у тебе є – ти живеш у чоловіка.

– А що, якщо я не хочу справлятися, мамо? Що, якщо я просто хочу бути частиною цієї родини?

Мати відвернула погляд.

– Родину не ділять за калькулятором.

– Ні, мамо. Родину зраджують. І ви з Ігорем це зробили.

Катерина встала і вийшла. Мама навіть кроку не зробила вслід за нею. Тепер Катерина навіть не знає, що їй робити. Чи варто йти до суду і намагатися хоч щось повернути, хоча шансів мало, чи забути про цю родину і коли батьки будуть старенькими і проситимуть про допомогу – відвернутися назавжди від них, як вони це зробили.

Та чи має вона право на це, щоб залишити батьків на старості років?

Джерело