– Катерино, ти вдома? – голосно гукнула Світлана, вийшовши з автобуса й прямуючи знайомою стежкою до сестриної хати.

– А де ж мені ще бути? – вийшла на ґанок Катерина. – А ти швидка, щойно дзвонила, а вже тут.

– Та ж хотіла встигнути до вечора хоч трохи допомогти. Не могла дивитися, як ти сама ту картоплю копаєш.

Сестри обійнялися. Це була їхня звичка – мовчки, щиро. Світлана приїздила з міста часто. Вона давно вже мешкала в Чернівцях, мала роботу, дорослих дітей, але завжди знаходила час навідатися в рідне село, до старшої сестри Катерини, яка давно була вдова, дітей своїх не мала.

З дитинства вони були нерозлучні. Коли мами не стало, саме Катерина взяла на себе все – хату, город, ще й молодшу Світлану доглядала, ніби то була її донька.

Світлана завжди пам’ятала, скільки їй дала Катерина. А коли виросла, то не забула віддячити: передавала гроші, допомагала з лікуванням, приводила ремонтників, замінити дах, вікна, і навіть колись купила їй пральну машину. Але Катерина ніколи не просила – але дякувала.

Робота удвох завжди минає і швидше, і веселіше, тому Катерина щиро раділа таким приїздам сестри. Коли головні справи вже було зроблено, жінки пішли в сад. Пройшлися поміж яблунь, виноградом, смородиною.

Коли вже сонце сідало за край городу, Світлана обернулася й сказала:

– Ой, які ж у тебе жоржини гарні цього року! Можна я нарву собі букет, додому заберу? Такі кольори – малинові, помаранчеві, рожеві…

Катерина якось недобре глянула. Подивилась на квіти, потім на сестру. Щось в її обличчі змінилося.

– Ні, не треба. Залиш їх. Вони мені на свято.

– Та ж я зовсім трохи… – розгубилась Світлана. – Декілька штучок, для настрою. У місті таких не знайдеш.

– Я сказала – не треба, – різко відповіла Катерина й пішла до хати.

Світлана ще кілька секунд стояла біля тих квітів. Її наче обухом вдарило. Вперше за всі роки вона почула від сестри таке холодне “ні”. Не лайку, не крик – просто стіну. Вона опустила очі, зібрала інструменти й поволі рушила слідом.

– Що сталося, Катю? – тихо запитала вже на кухні. – Я не хотіла образити. Просто подумала… Та зрештою – це ж твої квіти, тобі вирішувати.

Катерина мовчала. Потім зітхнула й сіла на лавку.

– Свєто, не ображайся. Ті жоржини… Я їх ще весною садила, коли не знала, чи літо доживу. Пам’ятаєш, як у мене тиск скакав, серце боліло? Думала, піду слідом за мамою.

– Катю…

– От і садила їх, мов молитву. Кожну лунку поливала, з землею говорила. Сказала собі: якщо вони зацвітуть – значить, ще поживу. А як ні – піду, і не шкода. А вони розцвіли… Не знаю, чому, але я до них так прив’язалась. Як до надії.

Світлана відклала серветку. Очі в неї засвітилися від сліз. Вона не знала цього. Катерина ніколи не ділилась слабкістю. Вона була з тих, хто терпить мовчки, тримає все в собі, поки біль не проросте квітами.

– Пробач, – прошепотіла Світлана. – Ти мала сказати мені. Я б зрозуміла.

– Та що казати, – махнула рукою Катерина. – У кожного своя боротьба. Ти мені й так стільки дала. Все життя – поруч.

Світлана не рвала квітів того вечора. Замість того вона зробила чай, винесла покривало на лавку і сказала:

– Слухай, я все думаю: продам ту квартиру, переїду ближче. Може, хату куплю десь тут, за два городи від тебе.

– Що? – здивувалась Катерина. – Нащо?

– А що мені там одній робити? Тут хоч ти є. Будемо жити поруч, квіти садити, яблука збирати. А на ті твої жоржини я з пошаною дивитимусь здалека, як на храм.

Катерина всміхнулась. Їй було трохи соромно за ту різкість. Але серце стискалось і розквітало водночас – від думки, що хтось хоче бути поруч не через обов’язок, а через любов.

Через місяць у сусідній хаті з’явилося світло. Світлана справді переїхала. Привезла з собою старі книги, дитячі фото, улюблений посуд. Разом із Катериною вони посадили нову грядку жоржин – цілий рядок, два кольори — Катерини й Світланині.

Так і живуть. Дві сестри, дві долі. Одна – мов камінь, друга – мов вода. А разом – сила. І тепер жоржини цвітуть ще пишніше. Бо їх садять і доглядають з любов’ю.