– Юрій! — урочисто і з повагою вимовила Катерина, стоячи у передпокої і тримаючи чоловіка за руки. — Я, звичайно, побачила жадібних людей. Сама у цьому сенсі не подарунок і люблю заощаджувати. Але ти… Ти чемпіон. Браво. Тобі просто немає рівних. Слово честі, от скажи мені хто, що й таке можливо, не повірила б. А ти зміг!

— А що таке, Катюша? — злякано незрозуміло вигукнув Юрій, — Що я такого зробив, у що б ти не повірила?

– Ні, ну, те, що ти – жадібна людина, я зрозуміла ще до весілля, – продовжувала Катерина. — Мені й подруги говорили, та й сама я зряча. Бачила! Але що все так серйозно! Ні. Не очікувала. Виявляється, ти як айсберг! І я бачила тільки верхівку твоєї жадібності. А головне було приховано від мене!

— Ти про що, моя радість? Що ти такого бачила? І що приховано було від тебе? Я не розумію!

— Той факт, що ти не витрачаєшся на туалетний папір і мило за рахунок закладів громадського харчування, — це я помітила одразу.

– І що? Я з дитинства любив збирати гроші. І відкладав за першої нагоди. Але ж ти знаєш, Катюша, у мене було непросте дитинство і важка юність. Можливостей відкладати гроші мало. А я так любив збирати. Дитячий садок, школа, інститут. Весь цей час я, можна сказати, не жив, а існував на те, що давали мені батьки.

Але що вони могли мені дати? Лише на обіди! І на кіно, у вихідні дні! Але навіть у таких неймовірно важких умовах я примудрявся відкладати. А їдальні та ресторани не збідніють! Ти за них не хвилюйся.

Але я присягаюсь, що робив це заради свого щасливого майбутнього. А зараз, коли нас двоє, я роблю це заради нас із тобою! Заради нашого з тобою благополуччя! Та й не я один так роблю! Багато хто. Я бачив. Заходять у туалет та змотують на руку весь рулон. А рідке мило вичавлюють у пляшечки пластикові.Не я один такий!

— Не один, не один, — погодилася Катерина. — Я ж не сперечаюся. І цим ти мене не здивував.

— Якщо хочеш, кохана, то на своє виправдання з цього приводу я можу додати ще щось.

– Не варто. З милом та туалетним папером все і так зрозуміло. Як і зрозуміла твоя жорстка економія на одязі.

– Економія на одязі?

– І мене теж не дивує.

– І правильно, що не дивує. А що тут дивовижного?

— Ось я й говорю. Нічого дивного немає в тому, що свій одяг ти не купуєш, а випрошуєш у родичів, друзів і знайомих.

— Натомість я економлю на одязі величезні гроші! І приношу радість тим людям, які діляться зі мною своїм одягом.

— Звісно, ​​заощаджуєш. І, звичайно, приносить радість. Хто б сумнівався. Ось чому я й кажу, що це мене анітрохи не дивує. До речі! Як не дивує твоя економія на їжі. Адже ти саме тому не обідаєш на роботі! Заощаджуєш! Цікаво, як ти витримуєш?

— Це просто, Катюша. В обід я сплю. Коли спиш, менше хочеться їсти.

– Так-так. Справді. Якось я не подумала. Коли спиш, менше хочеться їсти.

– Зовсім не хочеться! — радісно вигукнув Юрій.

— А снідаєш і вечеряєш ти у батьків, — захоплено казала Катерина. — І в них же обідаєш у вихідні дні.

— Завдяки цьому, Катюша, — серйозно сказав Юрій, — я примудряюсь багато відкладати.

— А ось зараз ти явно прибідняєшся, коханий.

– Прибідняюсь?

– Звичайно. Що означає «багато»? Ти, завдяки цьому, примудряєшся відкладати взагалі все! Ось прямо все, що заробляєш, все й відкладаєш! Абсолютно все. І навіть більше. Ти унікальна людина!

– Ти так думаєш?

— Звичайно.

– Це погано?

– Ну як тобі сказати. Терпимо. Тим більше що… якщо любиш людину, то вибачиш їй будь-яку ваду.

– А ти мене любишш?

– Любила, Юра. А тепер розлюбила.

– Як розлюбила? За що?

— Пам’ятаєш, я сказала, що хочу дитину, а ти мене попросив рік потерпіти?

– Пам’ятаю. Але ж ти погодилася!

— Погодилася, а що ти зробив після цього?

– Що?

— Ти вважав, що двокімнатна хрущовка — це розкіш для нас двох. І тому ти здав одну кімнату. На рік.

— Вони хороші, чесні люди, Катюша. Мені їх рекомендували.

– Не сумніваюся. Але до такого я виявилася не готовою.

— І тому ти мене розлюбила.

– Не тільки. Але знаючи, що твоя жадібність не має меж, побоююся, що далі ти мене ще чимось здивуєш. Ось чому я зараз іду від тебе.

З цими словами, Катерина цмокнула чоловіка в чоло, взяла обидві зібрані валізи і вийшла з квартири. Назавжди.

Зачинивши за дружиною двері, Юрій замислився.

“Не розумію, – подумав він. – Адже за рік завдяки цьому ми змогли б відкласти купу грошей! Нічого не розумію”.

У передпокій зі своєї кімнати вийшли нові мешканці. Поцікавилися в нього, чому він такий сумний.

– Дружина пішла, – чесно зізнався Юрій, – обізвала жадібним  і пішла.

– Так це чудово! – зраділи мешканці. – Радіти треба. А ти сумуєш.

– Без дружини сумно.

– Іншу дружину знайдеш.

– Ні. Не знайду. Такому, як я, не так просто знайти дружину.

А коли минув деякий час, і Юрій розлучився з Катериною, він здав і другу кімнату. І спить тепер у передпокої на розкладачці.

КІНЕЦЬ.