Мелодія на телефоні заграла, коли Петро Ігорович із дружиною сіли вечеряти.

Помічниця вже розкладала по тарілках гаряче:

– Розповідай! – зарозуміло сказав господар.

– Живуть вони у своєму будинку. За сільськими мірками будинок непоганий. Ваш син намагаються, так би мовити, із тестем та його сином, якесь підсобне господарство зробити. Ваша, так би мовити, сваха…

– Давай, без цих твоїх «так би мовити»! – строго зупинив співрозмовника Петро Ігорович.

– Ваша сваха, дуже слаба. Потрібні дорогі процедури. Ваш сват намагається взяти позику…

– А невістка?

– У неї термін підходить. Син у них буде, ваш онук…

– Будь на зв’язку й доповідай про все.

Петро Ігорович поклав телефон на стіл і задивився в тарілку, що стояла перед ним.

Дев’ять місяців тому його син Ігор одружився всупереч його волі. І на кому?! На сільській дівці!

Після великої сварки всі ці дев’ять місяців він не підтримував зв’язку з сином, і навіть не був знайомий зі сватами.

І ось учора не витримав і надіслав свого помічника дізнатися, як у них справи.

– Петрику, ну, що там у них! – відволік його від роздумів голос дружини.

– Живе наш синок у селі з коровами!

– Ви з ним, два впертюхи, – голос дружини став недобрим.

– Ти ж сама найбільше галасувала, що сором який, коли дізналася на кому він одружитися зібрався.

– Ну і що тепер? Все життя будете сваритися? Ти, коли цей будинок величезний будував, то казав, що наші онуки тут житимуть.

– Марійко, у невістки термін підходить. Син у них буде…

– Наш онук?! – сльози пішли з очей майбутньої бабусі, вона встала з-за столу і пішла у спальню.

Ще трохи посидівши, так і не доторкнувшись до їжі, Петро підвівся:

– Петре Ігоровичу, ви не вечерятимете? – несміливо запитала хатня робітниця.

– Ні.

Він дістав телефон і набрав номер свого секретаря:

– Олексію, зайди у мій кабінет!

Секретар прийшов ледве Петро встиг сісти у крісло:

– Знаєш, де зараз мій син?

– Знаю.

– Я туди Валерія відправив. Їдь і ти! Онук у мене має ось-ось народитись. Прослідкуй, щоб невістка у найкращу лікарню потрапила. Тільки зроби це непомітно.

– Добре.

– Там ще.., – господар замовк. – У моєї свахи, щось зі здоров’ям. Відправ її в хорошу лікарню, оплати! Теж не афішуй.

– Зроблю!

– І взагалі розберися, що там до чого!

– Я все зрозумів, Петре Ігоровичу.

…Стільки проблем і всі на Ігореву голову. Їх із тестем і швагром бізнес валиться на очах, гроші банк дає тільки під великі відсотки. Теща дуже заслабла, і на процедури потрібні великі гроші. Тепер уже не до бізнесу, тещі треба допомогти…

До того ж, у дружини термін підходить. Це хоч і приємна, але теж проблема. Хотілося, щоб народжувала в обласному пологовому будинку.

Сьогодні зранку всі сіли в машину й попрямували у місто, вирішувати лікарняні проблеми.

…Спочатку заїхали у лікарню. Завів Іван свою тещу в кабінет.

Лікар оглянув її:

– Треба негайно лягати у платну клініку.

– Скільки це буде коштувати? – похмуро запитав Іван.

– Думаю, що сума для вас непідйомна. Але в нас є одне безкоштовне місце на подібні процедури в тій самій клініці, – на обличчі лікаря майнула ледь помітна посмішка. – Ви зможете сьогодні приїхати туди?

– Звичайно, звичайно! – вигукнув здивований чоловік.

– Тоді зачекайте пів години у коридорі. Я зателефоную і все оформлю.

Теща зі сльозами на очах вийшла з кабінету:

– Мамо, що? – кинулась до неї дочка.

– Мене в клініки на процедури відправляють безкоштовно.

– Так це ж чудово!

– Люба, може я ще й онука побачу? – Катерина посміхнулася і почала витирати сльози.

– Мамо, звичайно побачиш?

– Нам сказали тут пів години почекати.

– Тоді ми з Любою поки що в жіночу консультацію з’їздимо, – запропонував зять. – Потім за вами заїдемо.

…Дружина вийшла з жіночої консультації, на обличчі читався подив:

– Сказали, що треба лягати на збереження…

– Люба, треба так треба.

– Ще вони сказали, що я народжуватиму в обласному пологовому будинку, – простягла вона папери. – Одразу направлення видали. Сказали. що вже сьогодні можна лягати.

– Так це дуже добре. Зараз заїдемо додому та відвеземо вас із мамою.

І раптом усміхнувся від такої думки:

– Одна безкоштовна процедура в дорогу клініку вже викликає подив, а коли її пропонують простим людям, які навіть не просили про це, то вже викликає підозру. А коли таких випадки два… Це вже справа рук мого батька. Гаразд, тату, дякую! Загралися ми з тобою у сварки…

…– До вас відвідувачка, – медсестра покликала Катерину.

Катерина відкрила очі.

– До вас відвідувачка, – повторила медсестра. – Я допоможу вам сісти. Вставати ще рано. Лише два дні минуло після процедур.

Катерина сіла так і не зрозумівши, хто до неї може перейти. Дочка сама тут у лікарні, а до їхнього села двадцять кілометрів, відстань неблизька.

Раптом у палату зайшла незнайома жінок її віку, але така красива й модно одягнена з масивними золотими сережками.

– Ну давайте знайомитись! – усміхнулась гостя. – Мене звуть Марія!

– А ви хто така?! – Катерина дивилась на жінку не розуміючи, що відбувається.

– Я мама Ігоря, свахо.

– Он як… Мене звуть Катерина.

– Ти, Катрусю, вибач нас із чоловіком. Якщо чесно, і в чоловіка, і в сина характери складні, непоступливі. Вчора тільки вперше за дев’ять місяців зустрілися.

– Все ж таки зустрілися! – усміхнулася Катерина.

– Вчора ми до вас у гості приїхали. З твоїм чоловіком познайомились. Сьогодні до Люби заїхали. Ось тепер до тебе.

– А де мій сват?

– Він із твоїм чоловіком у банк поїхав. Якісь у них справи щодо бізнесу. Вони знову з сином, мало не посварилися. Ми думали Ігор із Любою одразу до нас повернуться, але син каже, що спочатку тут бізнес піднімуть, потім вирішить, що далі. А чоловік обурюється, що в нього такий спадкоємець, – важко зітхнула та. – Так і не віддадуть мені онука. Уперті в мене мужики…

– Гаразд, розберемося ми з нашими мужиками. Поруч із нами і син живе і наші онук і внучка.

– А в мене ще жодного онука немає, – важко зітхнула сваха.

– Поїдуть вони до вас. Моя дочка за твоїм сином, хоч на край світу піде.

– Добре, я пішла! Катерино, одужуй!

– Маріє, а ви надовго приїхали?

– Онука з пологового обов’язково зустрінемо.

…Вони стояли біля пологового будинку, п’ятеро. Чоловіки розмовляли про своє, жінки – про своє, стоячи біля самих дверей.

— Свате, коли ти сина мого додому відпустиш, — спитав Петро. – Мені одному важко за бізнесом стежити.

– Тату, я ж сказав: збудуємо тут ферми, запустимо виробництво, тоді повернуся, – твердо промовив Ігор.

– Гаразд, – посміхнувся батько. – Я допоможу.

– Свате, нам після твого втручання, вже позику з мінімальним відсотком дали, – посміхнувся Іван. – Тепер уже подужаємо обов’язково.

– Ось я й кажу: у тебе тут і син, і онук є.

– Тату, все припиняй! Через пів року повернуся. Обіцяю!

– Ой, здається, йдуть, – попрямував Іван у бік пологового будинку.

– Ігорю, – батько поклав руку на плече сина. – Як ти мого онука назвав?

– Петро, звичайно.

– Дякую, синку!

Двері пологового відкрилися, й Ігор уперше взяв на руки свого синочка Петра…

КІНЕЦЬ.