Каструлю з-під супу вона не мила, я це бачила на власні очі. Остатки, прилиплої до дна вермішелі, вона згрібла у мусорне відро, потім налила чистої води і знову поставила на вогонь.

— Це для борщику, — сказала моя новоспечена свекруха.

— Погодую вас увечері свіжим борщиком.

Мені стало недобре. Я вже рік заміжня, але жодного разу після першого візиту до мами чоловіка не їла у свекрухи. Весь час придумувала якісь відмовки, але тепер вже навіть не знаю, що і вигадувати.

Артем теж почав помічати мою поведінку й, здається, дивується.

— Чому ти ніколи не хочеш їсти в мами? — якось запитав він, коли ми поверталися від свекрухи додому.

— У неї завжди щось домашнє, смачне.

— Ну, я якось не голодна, — ухилилася я від відповіді, бо не знала, як сказати правду, щоб не образити його.

А правда ось у чому: коли ми вперше прийшли до свекрухи, вона якраз збиралася варити борщ. Я допомагала їй на кухні, щоб не сидіти без діла.

Тоді я й побачила, як вона дістала з холодильника каструлю із залишками супу, вилляла їх собі в тарілку, а засохлі внизу макарони викинула у відро для сміття. Але каструлю вона не помила, а просто набрала нової води й продовжила готувати.

Я застигла на місці, бо просто випала в осад. Можливо, для неї це було нормально, але я навіть подумати не могла, що їжа може готуватися в брудному посуді.

Того разу я ледве ковтала їжу. Потім, якось непомітно, вирішила, що краще буду уникати її страв. І ось уже рік вигадую різні відмовки, коли вона пропонує щось поїсти: то я “щойно поїла”, то “на дієті”, то ще щось.

Того вечора, коли ми були у свекрухи, вона знову запросила нас до столу.

— Ну що, діти, сідайте, борщ готовий! — кликала вона нас, радісно ставлячи на стіл миски.

— Мамо, борщ що треба! — сказав Артем, сміючись, і взяв собі велику порцію.

Я ж розгублено крутила ложку в руках, намагаючись придумати чергову причину, чому я «не голодна».

— Ти що, не будеш? — з подивом запитала свекруха. — Оленко, це ж борщ із домашніх продуктів.

— Щось у мене сьогодні з апетитом не те, але я впевнена, що все дуже смачно! Якось іншим разом я спробую, — пробурмотіла я.

— Завжди у тебе “щось не те”, — раптом сказав Артем, і я зрозуміла, що вже не знаю, що і вигадувати.

Свекруха лише знизала плечима, а я опустила очі, намагаючись уникнути погляду чоловіка.

У машині, коли ми поверталися додому, Артем знову підняв цю тему.

— Оленко, що відбувається? Чому ти ніколи не їси у мами?

— Я просто не можу, — нарешті зізналася я, відчуваючи, як червоніють щоки.

— Що значить “не можу”? — здивувався він.

Я зітхнула й вирішила розповісти все як є.

— Артем, ти ж знаєш, я поважаю твою маму. Вона добра людина, і я вдячна їй за все. Але я просто не можу їсти їжу, яку вона готує. Я бачила, як вона це робить. Вона не миє каструлі, просто заливає нову воду й продовжує готувати.

Артем був ошелешений.

— Та ти що, серйозно? — запитав він, намагаючись осмислити мої слова.

— Серйозно, — відповіла я, намагаючись не розплакатися.

— Я не хочу її образити, але мені важко через себе переступити і їсти у неї.

Він замовк, а потім сказав:

— Знаєш, я думаю, ти могла б якось це пояснити мамі. Може, вона навіть не усвідомлює, що робить щось не так.

Я задумалася. Можливо, він правий. Але як знайти правильні слова, щоб не образити свекруху?

Що б ви на моєму місці зробили?

Джерело