Мені 35 років, я заміжня, діти теж є. Десь шість років тому пішов із життя мій тато, через три роки одружився брат, зараз живе з дружиною, у її квартирі, яка дісталася їй у спадок. Перші місяці вони жили у моєї мами, а потім через неї ми вирішили усамітнитися.

Я завжди дивувалася, якби в мене було, де жити окремо, я б у житті не жила зі свекрухою. Потім стосунки з мамою дійшли до краю. Брат завжди скаржився мені, що мама з мухи робить слона. Через поведінку мами він боявся, що дружина від нього піде. Я розуміла, що він. Адже мама насправді може поводитися дивно. Через кілька місяців брат із дружиною поїхали до квартири його дружини. Тоді вона вже почала дзвонити та докучати скаргами.

Постійно говорила, що вона нам не потрібна. Погрожувала нам тим, що вимкне свій телефон, не зможемо більше її знайти, можемо забути про те, що ми маємо маму. Щоб я потім не говорила на своє виправдання, вона знаходила до чого прискіпуватися. Навіть не хочу перераховувати всі її причіпки до будь-яких моїх слів та пропозицій.

Я іноді намагалася терпіти, але місцями стримувати себе не могла, і все гіршало. Вона порівнювала мене та брата з іншими дітьми, мовляв, у її подруг діти дбайливі та лагідні. А ми її зовсім не потребуємо, тільки дорікаємо в неправильній поведінці.

Часто говорила про будинок для людей похилого віку. Мовляв, їй доведеться там вік ще жити. Вона звинувачує всіх: і моїх дітей у тому, що вони повністю доїдають їжу, приготовану нею, і невістку в тому, що винна у відході сина від неї.

Щоб ми не робили для неї, вона завжди незадоволена. Постійно бурчить, мовляв, ми її не любимо, вважаємо за дурницю, хочемо забрати її квартиру. А все тому, що брат вирішив купити їй нові штори. Це все про те, що їй навіть 60-ти немає. На цьому світі тільки мій тато міг терпіти її. Я зараз навіть не знаю, як йому це виходило.

У результаті з братом почуття провини у тому, що ми приділяємо матері недостатньо часу. Ми і так намагаємося прислухатися до неї, частіше її відвідувати, тільки ситуація лише погіршується. Її закиди з кожним разом нас по-новому вражають. Як вчинити, що робити – ми не знаємо. З братом намагаємося добре ставитись до неї. Та й діти мої відвідували її частіше, якби вона не діставала так сильно і їх.

КІНЕЦЬ.