– Карино, ти могла б хоч раз посуд помити? – я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів від напруги. Кухня була завалена тарілками після обіду, а я вже третю годину поралася по господарству.

Вона лежала на дивані в гостьовій кімнаті, гортаючи телефон, і навіть не підняла очей.

– Ой, Оксано, не починай. Я в гостях, – її тон був легковажним, ніби я просила про щось абсурдне.

– До мами приїхала, а не до тебе. Це її дім, а не твій, тож не командуй.

Я відчула, як жар підступає до щік. Шість років я живу в цьому домі, доглядаю його, виховую сина, допомагаю свекрусі, а вона так просто відмахнулася, ніби я тут чужа.

– Карино, ти з дітьми тут уже другий тиждень, – я стримувалася, щоб не підвищити голос. – Твої діти розкидають іграшки, залишають крихти по всьому будинку. Я не прошу багато, але хоч трішки допомогти могла б!

Вона нарешті відірвалася від телефону, сіла і глянула на мене з насмішкою.

– Ти що, ображаєшся? Якщо тобі важко, чого ти тут живеш? Порядок у цьому домі, то твоя справа, Оксано, не моя.

Я застигла. Її слова були вкрай несправедливими і зверхніми. Невже вона справді вважає, що я тут прислуга? Я хотіла відповісти, але в горлі застряг клубок. Повернувшись до мийки, я почала грюкати тарілками, щоб хоч якось випустити роздратування.

Я вже шість років живу в селі зі своїм чоловіком Ігорем та його мамою, Марією Іванівною. Наш син, трирічний Назар, бігає подвір’ям, ганяє курей і просить, щоб я спекла йому млинці.

Село наше невелике, затишне, але роботи тут завжди вистачає. Ми тримаємо город, курей, двох свиней, а ще я допомагаю свекрусі з домашніми справами – від прибирання до консервування огірків на зиму.

Перші роки після весілля з нами жила сестра Ігоря, Карина, разом зі своїм чоловіком Кирилом та двома дітьми – восьмирічною Софією і п’ятирічним Максимом.

Їхній дім був переповнений дитячим сміхом, але й безладом. Три роки тому вони переїхали до Рівного – Кирило отримав у спадок квартиру від дядька.

Там вони влаштувалися: він працює менеджером у фірмі, Карина – адміністратором у салоні краси. Дітей віддали в школу і садочок, і, здається, міське життя їм до душі.

До нас вони приїжджають рідко, хіба на Різдво чи Великдень. Але щоліта Карина з дітьми повертається в село на місяць-два, щоб “відпочити на природі”.

Гостинці? Пачка цукерок за 50 гривень і шматок ковбаси за 120 гривень. І все. Я не скаржуся на подарунки, але коли ти приїжджаєш до мами, до родини, хіба так роблять? Я б, наприклад, привезла домашнього сиру чи ящик яблук із нашого саду, якби їхала в гості.

Цього літа все почалося як завжди. Карина приїхала в середині червня з Софією і Максимом. Їхній приїзд був гучним – діти кричали, бігали подвір’ям, а Карина одразу розклала свої речі в гостьовій кімнаті й заявила:

– Ох, як я скучила за тишею! У Рівному весь час шум, машини, сусіди. Тут рай!

Я посміхнулася, хоча в душі вже відчувала, що попереду нелегкі тижні. Свекруха, Марія Іванівна, зраділа доньці, обіймала її, розпитувала про місто.

Назарчик побіг до Софії, щоб показати свою нову машинку за 200 гривень, яку ми купили на ярмарку. А я пішла готувати обід, бо знала: гості голодні, а в селі без гарячої їжі ніяк.

Перший тиждень я намагалася бути гостинною. Смажила котлети, варила борщ, пекла пиріг із вишнями. Карина з дітьми їли, дякували, але потім розлягалися на дивані чи ганяли подвір’ям, а я прибирала за всіма.

Софія з Максимом залишали іграшки всюди – від кухні до ганку. Одного разу я знайшла їхні пластмасові мечі в курнику, а курка обурено квоктала.

– Карино, – якось обережно почала я, коли ми пили чай на веранді, – може, Софія з Максимом допомогли б зібрати свої іграшки? Назар он уже вчиться складати свої машинки.

Вона відмахнулася, попиваючи чай із ромашкою.

– Та вони ж діти, Оксано. Нехай бавляться. У місті в них такого простору немає. Ти ж не хочеш, щоб вони нудьгували?

Я кивнула, хоча в душі кипіло. Діти – це одне, але ж вона сама могла б хоч щось зробити. У селі роботи завжди повно: то город полити, то курям зерна насипати, то прання розвісити.

Свекруха, хоч і не стара, але вже не може тягати відра з водою чи довго стояти біля плити. А я ж не залізна – і за сином доглянути, і господарство тримати.

На другий тиждень я вже не витримувала. Карина поводилася, ніби в санаторії. Вранці спала до 10-ї, потім пила каву і весь день або гуляла з дітьми, або сиділа в телефоні.

Одного разу я попросила її полити город, бо мені треба було везти Назара до лікаря в район – у нього піднялася температура.

– Оксано, я ж не знаю, як у вас тут город поливають, – відповіла вона, навіть не відриваючись від екрану. – У нас у Рівному газон біля будинку.

– Карино, це ж просто лійкою пройти між грядками, – я намагалася не дратуватися. – Я покажу, це не складно.

– Та я не проти, але в мене манікюр за 800 гривень, не хочу його зіпсувати, – вона показала свої блискучі нігті й засміялася.

Я зітхнула і пішла поливати сама. Назар сидів у машині, чекаючи, поки я закінчу. Того дня я повернулася додому пізно, втомлена, а на кухні чекала гора посуду.

Найгостріший момент стався через три тижні після їхнього приїзду. Я прибирала в кухні, мила підлогу, а Карина лежала на дивані зі словами, які я вже процитувала на початку.

Я не витримала і пішла до свекрухи.

– Маріє Іванівно, поговоріть із Кариною, – попросила я, коли ми залишилися вдвох на кухні. – Я розумію, що вона ваша донька, але я тут живу, працюю, стараюся. А вона поводиться, ніби я їй прислуга.

Свекруха зітхнула, погладивши мене по плечу.

– Оксано, ти ж знаєш, яка Карина. Вона в місті звикла до іншого життя. Я поговорю, але ти не бери близько до серця. Вона не зі зла.

– Я розумію, але мені важко, – чесно зізналася я. – У нас із Ігорем і так роботи багато, а ще Назар, господарство. Я не можу все тягнути сама.

Марія Іванівна кивнула, але я бачила, що вона не хоче сваритися з донькою. Вона завжди була м’якою до Карини, може, тому що та молодша за Ігоря і завжди була її улюбленицею.

Наступного дня я вирішила ще раз поговорити з Кариною. Цього разу я обрала спокійніший тон. Ми сиділи на ганку, пили компот із яблук, які я зібрала за 0 гривень, бо вони росли в нашому саду.

– Карино, давай серйозно, – почала я. – Я не хочу, щоб ми сварилися. Але ти приїжджаєш сюди, як на курорт, а я тут живу щодня. Мені потрібна хоч якась допомога.

Вона здивовано підняла брови.

– Оксано, я ж не проти допомогти. Але я приїхала до мами, відпочити з дітьми. У Рівному я весь рік працюю, бігаю між роботою, школою, садочком. Хіба я не маю права на відпочинок?

– Маєш, – погодилася я. – Але ти бачиш, як багато роботи в селі. Ми з Ігорем не справляємося, коли ви приїжджаєте. Твої діти – чудові, але вони залишають безлад. Може, хоч посуд мити чи з дітьми прибирати?

— слухай, мені не сила терпіти оце скиглиння. – раптом почала вона. – У тебе крім я і я нічого більше немає. Тобі важко – видихни. Ти тут не господиня – мама моя. І знаєш, вона ні слова мені не сказала. Я відпочиваю і крапка.

Я сиділа мов водою злита. То пані на відпочинку. а я лиш скаржусь? Ну добре, тоді піду іншим шляхом.

Наступного дня я приготувала сніданок рівно на трьох: для сесбе, сина і чоловіка. Прокидались ми значно раніше, свекруха ще спала тож ми поїли, я свій посуд вимила. Чоловік пішов на роботу а я взявши сина пішла гуляти до річки.

Ми прийшли в обід аби перекусити. Назарчик хотів спати, тож обійшлись пластівцями з молоком. Потім я поставила трішки картоплі і зробила 10 тафтельок, рівно на нас чотирьох.

— М-м-м-м, що на вечерю, – запитала Карина вийшовши із кімнати. – Я така голодна.

Я мовчки доробила що мала , склала все в каструлю і з нею пішла до кімнати. Ні їхній посуд, ні брудну каструлю з залишками підгорілої каші я не мила. Навіщо?

Звісно я вислуховую нині і від чоловіка і від свекрухи, що в родині так не поводяться, що так не по-людськи. Але скажіть, ви б і далі готували на всіх і прибирали б за усіма?

Нині це робить свекруха і Карина хоче того чи ні а підіймається із дивану і оч вдає, що допомага. Всі дивляться на мене з осудом, ніби я зробила щось дуже неправильне.

Але я вважаю, що вчинила вірно. Ну хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.