– Все, Ярик, це остання крапля. Далі так продовжуватися не може. Життя з тобою мене більше не тішить. Одна нудьга! – заявила своєму чоловікові Карина.

– Кариночко, я з тобою повністю згоден. Мені з тобою теж останнім часом навіть поговорити нема про що. Та й часу немає, якщо чесно. Ми ж з тобою обоє – дуже зайняті люди. Тож розлучення для нас – найправильніше рішення, – вторив дружині Ярослав.

– Ну що? Завтра йдемо на розлучення подавати? Нас, мабуть, і у ЗАГСі розвести можуть? Ми ж обоє на це згодні!

– Сумніваюся, я чув, що пари, які мають дітей, через суд розлучаються…

– От невдача, я про Настю ж зовсім і забула…

– Та не хвилюйся ти так, все одно ж розлучать…

…Зоя Яківна, почувши цю розмову дочки з зятем, була неприємно вражена.

– Нудно їм, бачте, стало разом! Нудно?! Обоє працюють, то в солярій, то в басейн, то в театр, то на концерт ходять. Причому, разом. Це ж треба. Занудьгували вони! І поговорити їм нема про що! Від неробства вичуджують обоє. Зайняті люди. Сміх один.

Окрім роботи та відпочинку нічим не займаються! А хто винен? Виходить, що я. Вони ж, коли мене до себе пожити покликали, щоб я їм з дитиною допомогла, то я з радістю й погодилася.

Тільки от вони весь побут на мене спихнули. Готую їм я, речі їх перу теж я, прибирання в будинку теж я роблю, і, зрозуміло, Настя повністю на мені.

А вони занудьгували. Навіть розлучатися збираються. А, може, ще можна щось зробити? – замислилася жінка…

…– Любі мої, я вас про дещо попросити хотіла, – почала розмову Зоя Яківна.

– Чого ти хочеш, мамо? – поцікавилася у Зої Яківни донька, яка в цей момент вибирала в чому б їй на роботу піти.

– Не могли б ви сьогодні самі Настю в садок відвести? Мені щось недобре…

– Зоє Яківно, ви про що? Я вже точно не можу, мені на роботу пора. До речі, дякую за сніданок, все було дуже смачно, – заявив Ярик і майже бігцем попрямував у коридор, щоб його ще чимось теща навантажити не надумала.

– Мамо, не кажи нісенітниць! Відводити Настю у дитсадок до моїх обов’язків не входить. Якщо не можеш її сьогодні туди відвести, то нехай удома з тобою побуде, – заявила матері Карина.

– Ясно, дякую, що підказала, доню. Мабуть, так я і вчиню…

– Мамо, на вечерю я хотіла б… Ярик, ти чим вечеряти сьогодні будеш?

– Люба, я б хотів овочеве рагу. Але, втім, на твій розсуд…

– Мамо, ти все чула? На вечерю сьогодні приготуй овочеве рагу. Я не проти.

– Добре, доню, добре…

Карина нарешті вибрала собі вбрання, прискіпливо оглянула себе в дзеркалі, залишилася дуже задоволеною побаченим і зі щасливою усмішкою вирушила на роботу.

– Оце так номер. Вони не тільки про дочку свою забули, так і мене ще за прислугу, здається, вважають. І як я цього раніше не помітила? Треба щось робити. Терміново! Тільки ось що? – знову поринула у свої невеселі думки Зоя Яківна.

І тут пролунав дзвінок її мобільного телефону.

– Зоє Яківно, привіт. Це Антон Петрович. Ми з вами вчора на прогулянці познайомилися. Ви там з онукою гуляли.

– Антоне Петровичу, доброго ранку. Так, я вас пам’ятаю, а ви там з онуком прогулювалися.

– Так, так, саме так. Тут така справа. Я хотів би вас в театр запросити. Кажуть, що там цікаву виставу показують…

– Антоне Петровичу, я не зможу, напевно, але мені внучку подіти нікуди…

– Як це нікуди? А батьки її з нею посидіти не можуть?

– Батьки. Можуть, напевно. Але не захочуть, швидше за все…

– Чудасія. Це як так?

– Та все просто, Антоне Петровичу, мені сьогодні вранці донька заявила, що займатися дитиною – це мій обов’язок.

– Серйозно? З чого б це? Вона у вас слаба, чи що?

– Та що ви таке кажете?! Боронь, Боже! Вона просто дуже зайнята.

– Працює, значить? Молодець яка. А доньку вона на ваше прохання мабуть народила! Так би мовити, ви її хотіли, а вона просто не спромоглася вам відмовити?

– Ні, звісно, дитину вони самі вирішили з чоловіком народити, а мене на допомогу покликали, коли самі з дівчинкою не впоралися.

– І ви з радістю погодилися. Так?

– Так.

– Допомогли?

– Допомогла, Антоне Петровичу. Насті нашій п’ять років уже виповнилося, розумниця така, в садку її хвалять. А як не хвалити? Вона в мене і рахує вже до десяти, і літери всі знає, і читати я її вчу…

– Дуже добре, дівчинка велика у вас вже, так що батьки з нею самостійно впораються. А вам пора б для себе пожити.

– Як це?

– Та дуже просто. Збираєте речі і вирушаєте за місцем прописки. Чи ви свого житла не маєте?

– Маю, звісно, ви що? У мене хороша квартира є.

– Ну? Ось туди і вирушайте. А там дивись, і часу вільного у вас більше буде. Можу відвезти. Якщо ви зі мною на виставу перед цим сходите!

– А що? Це ідея. Заодно й нудьгувати Карині з Ярославом ніколи стане, – замислилася Зоя Яківна. – Ось тільки впораються вони з Настею самі? Повинні. Дівчинка ж у нас велика вже…

…Увечері Карина і Ярослав прийшли з роботи разом. Ярослав відкрив двері ключем і пропустив вперед дружину.
Карина зайшла в коридор і руками сплеснула від несподіванки!

– Це що таке, мамо?! – тільки й промовила вона.

– Кариночко, що там таке? – зайшов у квартиру Ярослав.

Чоловік глянув на свою тещу і застиг від здивування.

Зоя Яківна, вся така ошатна і гарно вдягнена, стояла в коридорі… З валізою в руках!

Ярослав з Кариною не розуміли, що відбувається.

– Мамо, я не зрозуміла! – ахнула дочка. – Ти куди зібралася?!

– Кариночко, тут така справа. Сусідка дзвонила, Марія Іванівна. Вона поверхом нижче живе. Отож, вона каже, що я її заливаю…

– Цього не може бути. Ми всі крани перекрили у твоїй квартирі, коли ти до нас переїхала.

– Так це коли було, Карино? П’ять років минуло. Трубу, можливо, прорвало. Тож доведеться мені поїхати від вас ненадовго. Не сумуйте, любі мої. Я вам там список склала, ви його прочитайте обов’язково.

– Який список, мамо?!

– Настуні не можна їсти полуницю і цитрусові, – почала говорити Зоя Яківна.

– Це ще чому, люба тещо?

– Бо не можна їй, червона буде, Ярославе. Так що читайте уважно, у разі чого телефонуйте. Там багато ще всього написано.

– Мамо, а ти надовго їдеш?

– Не знаю, Кариночко. Сусідка сварилася дуже. Швидше за все, доведеться мені їй ремонт оплатити, та й у себе, напевно, ремонтом доведеться займатися. Все, доню, вибач, на мене таксі чекає.

І Зоя Яківна вийшла з квартири. Спустившись до під’їзду, вона сіла в машину Антона Петровича, і той повіз її спочатку на виставу, а потім і додому, як обіцяв…

Здивовані Карина і Ярик перші пів години навіть говорити не могли, мовчки перетравлювали почуте.

– Ну, люба, і що ми тепер робитимемо?

– Не знаю, Ярику, але на розлучення завтра подавати точно не підемо. Я одна з дитиною не впораюся! Хоча ти можеш її собі й залишити. Я не проти!

– Що? Ти не проти? А ось я, знаєш, проти! Дитину ми з тобою хотіли разом, тож і займатися нею удвох будемо. Раз мама твоя нас так підвела! Отже, завтра зранку мені доведеться Настю в садок вести, до речі, забирати її ти будеш!

– Це ще чому?

– Тому що ти раніше з роботи йдеш.

– Але я на манікюр записалася.

– Який манікюр, Карино? У садку все строго. Якщо дитину вчасно не забрати, то ще й проблеми отримати можна.

У цей самий час зі своєї спальні вийшла Настя.

– Мамо, я їсти хочу, – звернулася вона до Карини.

– Зараз овочеве рагу розігрію, я бабусю ще вранці просила його приготувати.

– Люба моя, ніякого рагу я тут не бачу. Та й у холодильнику взагалі порожньо. Тут у записці мама твоя написала, що всі продукти виявилися простроченими, і вона перед від’їздом їх викинула.

– А рагу?

– Не встигла приготувати, мабуть, речі збирала. Отже так, люба, я пішов у магазин, а ти тут поки пранням займися. Мама твоя сорочки мої не випрала, і мені завтра на роботу йти нема в чому.

Нещасна Карина дістала з холодильника йогурт, прискіпливо прочитала його склад, виявилося, що ні цитрусових, ні полуниці в ньому немає, і віддала його дочці.

Сама ж переодяглася і вирушила прати свої блузки та сорочки чоловіка, чекаючи його повернення з магазину.

До приходу Ярослава, сорочки його вже були випрані. Молоді разом почали готувати вечерю. Мрії про рагу довелося відкласти. Цього дня вони вечеряли бутербродами. Дуже їсти вже хотілося…

…Минув тиждень. Зоя Яківна не поверталася. Сумувати Карині і Ярославові стало ніколи.

Тепер вони разом не в кафе ходили, а на прогулянку з дочкою, і виявилося, що це дуже цікаво.

Поки Настя гралася з іншими дітьми, її батьки спілкувалися і з’ясували, що їм є що один одному розповісти.

Разом вони тепер готували і сніданки, і вечері. Так швидше виходило, а їсти бутерброди щодня їм зовсім не хотілося.

Разом їм і прибирання в квартирі робити довелося.

Перший час важко було і вони постійно дзвонили Зої Яківні, щоб поцікавитися у тієї, коли вона до них повернеться.

Але виявилося, що в квартирі у жінки «ремонт» має бути капітальний, тому що в залитті не вона винна, а винен сусід з верхнього поверху.

Ну, значить, за будівельниками слідкувати треба, так що приїхати вона обіцяла через пів року, не раніше, а, можливо, і довше затриматися доведеться.

Розмови про те, що з нею могла б пожити Настуся вона різко зупиняла. У неї йде ремонт!

Ярослав багато разів пропонував тещі допомогу, але та благородно відмовлялася, пояснюючи це тим, що він і так втомлюється, мабуть, адже тепер він не тільки працює, а й весь побут на них з Кариною тримається.

Минуло пів року. Зоя Яківна не тільки не повернулася, вона вийшла на роботу, бо з однієї пенсії «ремонт» сплатити не вдалося, дороге це виявилося задоволення.

Молоді втягнулися, і зі своїми обов’язками чудово справлялися.

Настя дзвонила бабусі і розповідала, як вона разом з мамою й татом на атракціони ходила, як вони на лялькову виставу квитки купували і разом її дивилися, як мама її читати вчить, а тато на велосипеді кататися.

Розмов про те, як вони добре час проводили було безліч. Зоя Яківна була дуже рада. Вона переживала, що Карина і Ярослав з батьківськими обов’язками не впораються, але, як виявилося, все у них вийшло. Про розлучення вони більше й не думають, тепер їм разом зовсім не нудно.

Зоя Яківна, закінчивши «ремонт», взяла відпустку і вирушила в санаторій. Відпочити їй треба. Разом з нею поїхав і її знайомий Антон Петрович.

Через деякий час Карина повідомила матері, що знову вагітна і покликала її на допомогу. Зоя Яківна змушена була відмовити.

А як же ж інакше?! Вона ж працює, та ще й заміж зібралася, а Антону Петровичу зовсім не сподобається, що його молода дружина кинула все і поїхала в інше місто.

Втім, Зоя Яківна, пообіцяла іноді до них заїжджати, на вихідні, коли вони з Антоном Петровичем у його квартиру приїжджати будуть, і брати до себе Настю.

Ну, і з дитиною вони теж зможуть прогулятися. Іноді, не дуже часто, щоб Карина та Ярослав знову не занудьгували…

КІНЕЦЬ.