Моя мама — дуже дивна за своєю натурою, адже вона дуже просила онуків, а коли нарешті з’явився онук, то вона взагалі забула дорогу до нашого будинку.

Ми з чоловіком були одружені протягом 10 років.

У нас не виходило з дітьми, звичайно, ми ліkувалися, але проблема була в чоловіка, і так як я не дуже любила дітей, то не засмутилася, коли дізналася, що у нас дітей бути не може.

І ось ми вирішили присвятити своє життя кар’єрі, захопленням, подорожам.

Моя мама щоразу бачачи мене, або , розмовляючи по телефону, пилила мене з приводу дітей, говорила зробити ЕКО, або взяти з дитбудинку, а я вже змирилася з тим, що рідної дитини у мене не буде, я сказала мамі свою точку зору і своє рішення, яке вона, звичайно ж, не підтримала.

Через деякий час після нашої розмови я дізналася, що чекаю на дитину.

Сказати, що я була на сьомому небі від щастя – не можна, але подумала, що коли Бог дав нам дитину, значить так і треба. Ваrітність протікала добре; коли народився син, мама прийшла до полоrового будинку і прямо звідти поїхала додому.

Я не могла повірити, що мама кинула мене в такому стані, адже мені було дуже складно, я навіть не могла встати. Ми поїхали додому, мама ще місяць не з’являлася у нас; коли я попросила у неї допомоги, вона незадоволена прийшла, потім ще довго згадувала про це.

Я вирішила більше не просити допомоги у неї, самі намагалися з чоловіком встигати за дитиною.

Добре, що хоч чоловік допомагав мені, але мені так прикро за те, що вона не взяла жодної участі у вихованні онука.

Зараз, коли моєму синові вже два роки, я іноді відводжу його до мами, щоб вона, як бабуся, могла б хоч трохи понянчитися зі своїм онуком.

КІНЕЦЬ.