Мені 26 років, чоловікові 25 років. Доньці скоро 3 роки. У шлюбі близько п’яти років. Після появи доньки у нас із чоловіком все якось пішло не так. Це стосується близькості. Він не хоче, відштовхує мене.

Просто він службовець, допізна на роботі. Так, розумію його, не пилю. Але все одно на місяць 1-2 рази це просто нестерпно.

Він спокійний, не n’є, не nалить, але все робить, щоб я не просила. Ось тільки кохання, ніжності та ласки мені не вистачає.

Так, мабуть скажете, що ще треба? Спокійне життя. Я згодна з вами. Але, перш ніж його зустріла. Кохання приходить без попередження, правда. Закохалася, як дівчинка.

Пурхаю як метелик. Зустрілися випадково. Йому також 26 років. Одружений і ось скоро з’явиться друга дитина. Та скажете «на чужому нещасті щастя не збудувати»! Згодна. Але!

Його дідусь перед тим, як його не стало, взяв обіцянку, що він одружиться з нею. Бо це онука його друга. Одним словом із розрахунку. Він не зміг відмовити.

Не любив її ніколи, каже, що вона його губить. Спати не дає і постійно пиляє. Він лікар, стомлюється на роботі. Каже, хотів розлучитися, але випадкова новина про другу дитину.

Їй лише потрібні гроші. Так, він пив деякий час. Він дуже чудова людина. Добрий та чуйний. І сильно закоханий у мене, як і я.

Не минає й дня, щоби ми не зустрілися. Щодня ми знаходимо причину, щоби зустрітися. Так, розумію, заборонений плід солодкий, але ніколи в мене ще такого не було.

Ми маємо плани. Ми хочемо бути разом. Ми тягнемося одне до одного дуже сильно. Чесно. Прошу, дайте хоч якусь пораду, я її потребую, не судіть мене.

КІНЕЦЬ.