У нас у дворі будинку загальна парковка. Паркуємося кому де пощастить. Але часом мені щастить більше. Це коли я приїжджаю додому з роботи після обіду і вся парковка вільна.

Тоді я ставлю свою машина навпроти свого під’їзду. Два тижні тому до мене підійшов сусід. — Чуєш, сусіде, це моє місце. Ти більше машину туди не став, — заявив він.

— Це з якого такого переляку раптом стало твоїм? — здивувався я. — Там фарбою на асфальті позначена територія, а на паркані моє прізвище! Тобі цього мало? — почав наїжджати він. — Так на паркані барато чого написано.

І скільки разів ти зміг скористатися написаним — намальованим? — підчепив його я. — Ну я тебе попередив! — зашипів він і пішов геть з очей. А через пару днів я знову повернувся з роботи раніше і поставив машину там, де мені це зручно.

Вранці всі чотири колеса моєї машини були порізані на шматки. Я не став панікувати, а пішов за відео з камери, встановленої на під’їзді.

Перегляд мене не здивував. Цю капость влаштував мені сусід. Я з відео пішов в найближчий поліцейський відділок, написав заяву і пішов на роботу.

З того дня я, при можливості, паркую машину на улюбленому місці. «Цар» паркування навіть писнути не сміє. Але замість нього до мене стала навідуватися його дружина.

— Вибачте мого чоловіка! Заберіть заяву! Його ж з роботи можуть звільнити! А на що ми з дітьми жити будемо! — вона скулила і ліла «крокодилячі» сльози.

— Мені з вами говорити не про що. Якщо вашому чоловікові є що сказати, то нехай до мене приходить. І справді, якщо б цей придурок підійшов, попросив вибачення, сплатив би мені шkоду — то я б забрав свою заяву з nоліції. Але він боягуз, ховається за спиною дружини і дітей.

А я йтu назад, з-за фальшuвuх сліз його дружuнu, не має наміру.

КІНЕЦЬ.