– Діду, ну що ти там возишся, автобус через годину вже, ще треба сумки донести, – квапила чоловіка баба Ніна.

– Так одягнутися ж треба по пристойному, ось і думаю – яку сорочку надіти, давненько я їх не носив, – відповідав з іншої кімнати дід Іван.

Подружжя Іван та Ніна, яким було вже за 60 років, готувалися до події, яку чекали дуже довго. Нещодавно їх єдиний син Руслан став батьком. Жив він у місті, довго не одружувався, все роботою зайнятий був. І ось, нарешті, зустрів дівчину, яку покохав. Ірина була молодша за нього на 11 років, міська дівчина з народження. Вона була не схожа на сільських дівчат, яких сватали батьки Руслану. Але Іван і Ніна вирішили не втручатися, – раз син вибрав її, значить і вони приймуть. Тим більше Руслан був уже дорослим чоловіком, а батькам дуже хотілося дочекатися онуків.

– Іване, ти сумку з гостинцями для внучки куди подів – переживала баба Ніна.

– У дворі на лавці давно стоїть! Що ти мене збиваєш, яку все ж сорочку вибрати – синю чи ось цю? – дід Іван дуже відповідально підійшов до такої події.

Ще б пак, адже вони вдруге їдуть в гості до сина в місто. Перший раз вони були в гостях на весіллі Руслана, а потім якось не запрошували. І ось така подія – народження внучки! Коли малій виповнився 1 місяць, дружина Руслана дозволила родичам приїхати на оглядини. Літні батьки з нетерпінням чекали цього дня і, нарешті, він настав.

Дід Іван і баба Ніна попрямували в сторону зупинки автобуса, несучи повні сумки сільських гостинців. Окрема сумка була для внучки. Хоч і була вона ще зовсім крихітною, але дід з бабою довго думали і збирали подарунки відповідально. Звичайно в селі був не великий вибір в магазинах – прості іграшки, не дорогий одяг для малюків. Баба Ніна всю вагітність невістки з кожної пенсії купувала все потрохи і дбайливо складала в комод. Прості повсякденні костюми, м’які іграшки, пірамідки – все було акуратно упаковано і складено в придане для внучки.

– Велику сумку акуратніше неси – там банки скляні, а то поб’єш ненароком ще, – переживала баба Ніна.

– Так несу, несу, знаю, що наклала ти там банок своїх, – відповів чоловік.

Добравшись до сина з двома пересадками, дід Іван і баба Ніна тихенько увійшли в квартиру, боячись розбудити внучку Ганну.

– Проходьте батьки, не стійте в порозі, – засміявся Руслан, – Аня не спить, лежить в своєму ліжечку – діда з бабою чекає.

Внучка лежала в красивому дорогому ліжечку і розглядала свої пальчики. Баба Ніна з порога не могла стримати сліз від такої картини. Дід Іван посміхався і гордо позирав на сина.

– Так ось ти яка – Анюточка! – тихо сказала бабуся, – копія тата свого, лапочка ти наша.

Невістка Ірина привіталася з батьками чоловіка і пішла на кухню готувати чай.

– Тільки ви її не беріть на руки зараз, вона поїла недавно. – попередила Ірина свекруху.

– Добре, добре, ми так, з боку помилуємося, – відповідала баба Ніна.

Увечері за вечерею батьки розпитували молодих про внучку, про життя, розповідали про свої турботи. Руслан був радий зустрічі з батьками та із задоволенням ласував сільські гостинці. Його дружина Ірина, навпаки, розмовляла відсторонено, а потім і зовсім пішла в спальню, пославшись на головний бiль.

– Ви Руслан потім подивіться, та розберіть подарунки для Ганнусі. Одяг там, іграшки для внучки. Що могли, те купували. Не відразу може все підійде, а як підростати почне, так і згодиться, – говорила баба Ніна.

– А ось тут гроші, – передав Руслану невеличкий пакунок батько, – це від нас з матір’ю подарунок на народження внучки. Ви вже самі вирішите, що вам потрібно, те і купіть.

– Ну що ви батьки, у нас немає проблем з грошима, вам потрібніше, – Руслан не хотів брати гроші, розумів, що у батьків пенсія не велика.

– Ти візьми, візьми, – твердо сказав батько, – Ірині купи подарунок який, вона ж нам таку онучку милу подарувала.

Гостей поклали в залі. Батьки Руслана збиралися їхати завтра вранці, бо не могли довго гостювати – господарство залишилося в селі. Вночі баба Ніна прокинулася від спраги, тихо пішла на кухню – попити води. Не спеціально, звичайно, але почула розмову сина з невісткою зі спальні:

– Мені це барахло не потрібно, – Ірина говорила тихо, мабуть, щоб не розбудити дочку, – Чи ти хочеш, щоб я одягала дочку в ці дешеві ганчірки. А іграшки взагалі не зрозуміло якого виробництва, там про сертифікати якості напевно взагалі не чули!

– Мої батьки від щирого серця подарували ці речі Ганні, невже ти не можеш просто взяти цей подарунок, а не вередувати. Хороші костюмчики, нехай прості, але знадобляться! – Руслан був незадоволений поведінкою дружини.

– Гроші залиш, а це барахло я завтра викину, коли твої батьки поїдуть, – твердо відповіла Ірина.

– Не чіпай подарунки батьків! – Руслан підвищив голос, – краще я відвезу їх в дитячий будинок, раз тобі вони не подобаються. Мої батьки з старалися і подарували те, що змогли.

Баба Ніна тихенько пішла в зал, не вірячи своїм вухам. Вона, звичайно, знала, що у міських жінок свої примхи і що тут не так як в селі. Сільські мами раді будь-якій допомозі, в селі однин одяг передається різними діткам у спадок. Діти ростуть швидко, де вже все нове накупити на кожного. І все ж бабусі було дуже прикро за слова невістки. За її мірками це може і барахло … Син Руслан заробляє добре, тому вони можу дозволити багато для доньки. Але ж в подарунках головне не вартість. А те, що робиться він від душі і з любов’ю.

Перед від’їздом баба Ніна ще раз потримала онуку на руках, пообіцявши наступного разу подарувати гарний велосипед.

– Будемо починати збирати на подарунок внучці, найкращий купимо, так дружино? – дід Іван теж був радий тому, що тепер у них з’явилася внучка і є кого балувати.

– Так діду, найкращий велосипед подаруємо нашій Ганні, – сумно відповіла баба Ніна.

Адже ось як буває: комусь будь-яка допомога за радість, будуть вдячні. А комусь останнє віддаси – і не оцінять. Може і можна зрозуміти міську Ірину, яка не прийняла подарунки від батьків чоловіка, адже вони приїхали з села і не знають про життя в місті … Але ж вона повинна розуміти, що у пенсіонерів немає грошей на дорогі гостинці. Подарунки – це те, що від душі, а не те, що дороге за вартістю. А Ви як вважаєте шановні читачі?