– Іване, біжи в магазин за хлібом. Дві буханки візьми! Сьогодні знов син з невісткою і дітьми прийдуть до нас на вечерю. Я вже пару днів тому відчула, що ось-ось це станеться, бо Зоряна замість привітання при дзвінку відразу починала жалітися, що ой біда, бо до зарплати не дотягнуть, а трьох дітей треба чимось кормити.

Наш з чоловіком наймолодший син добре пристосувався, бо знає, що ми з чоловіком не відмовимо.

Річ у тім, що вони не вміють поділити зарплату, а тратять скільки хочуть, а коли до зарплати залишається тиждень або ж пару днів, як коли, то вони на вечерю ходять до нас.

В Андрія робота сторожа, а інакшу він шукати не хоче. Невістка працює на базарі, продає миючі засоби, але “на дядю”, як то кажуть. Але все рівно, гроші мають, але завжди в кінці місяця вони виходять в “0”.

І тоді, готуй мамо на їх всю сімейку, де трійко дітей. Спершу я нічого не казала, але вже мене це почало дратувати, бо в нас з дідом пенсія ж не генеральська, а сама простенька.

Десь два старші сини дають собі раду, а ось з наймолодшим так не вийшло. Не має він тої “жилки” заробити гроші.

Я поставила перед чоловіком на стіл гарячу картоплю з квашеною капустою. Іван сів, узяв ложку, але їсти не поспішав. Дивився у вікно і якось важко зітхнув.

– Знову приходять…

– Ти їх годуєш краще за мене. – І так кожного разу.

Я мовчала. Що я могла сказати? Правда в нас була одна: син з родиною справді приходили надто часто.

– Я ж не проти, щоб приходили, – продовжив Іван, – але ж хоч би не так відкрито користувалися нами! Чому я в сімдесят років маю бігти за хлібом, бо в них нема на що купити?

– А ти що пропонуєш? – спитала я, насипаючи собі капусти.

– Говорити з ними треба. Сказати прямо, що це ненормально.

– І що ти думаєш, зміниться?

Іван нічого не відповів. Ми обоє знали відповідь. Андрій був нашим найменшим сином, і все життя він знав, що ми його підтримаємо. Навіть коли він виріс, навіть коли в нього з’явилася власна сім’я, навіть коли стало очевидно, що він не прагне заробляти більше.

Я вирішила не псувати собі настрій і заходилася накривати на стіл. Скоро прийдуть діти, треба хоча б зробити вигляд, що ми їм раді.

Як я й передбачала, рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері.

– Бабусю! – закричала найменша онука Аліна, кидаючись мені на руки. – Ми до вас у гості!

– Проходьте, проходьте, – я усміхнулася дітям. Вони ж не винні, що їхні батьки так живуть.

Зоряна, невістка, проскочила в квартиру слідом за дітьми, скинула куртку й одразу пішла на кухню.

– Ой, як добре, що ви наготували, – сказала вона, заглядаючи під кришки каструль. – Я так втомилася сьогодні! На базарі людей купа, а продажі слабенькі…

Я кивнула. Це вже знайома історія.

Андрій зайшов останнім. Він навіть не привітався, тільки махнув рукою і сів на диван.

– Тату, а ти що такий насуплений? – спитав він, помітивши Іванів похмурий погляд.

– Бо вже ситий по горло тим, що ви ходите сюди, як до ресторану, – буркнув чоловік.

Зоряна витріщила на нього очі.

– Ой, та що ви таке кажете, тату! Ми ж не спеціально! Просто у вас і так все є, а нам хочеться хоч раз нормально повечеряти!

– А ви не думали, що могли б і нам щось принести? Хоча б булку чи пляшку соку для дітей? – несподівано втрутилася я.

Зоряна розгубилася.

– Ну… ми ж думали, що вам не важко…

– Нам важко, – відповіла я.

В хаті повисла тиша.

Діти, відчувши напругу, перезирнулися і замовкли. Андрій, який до цього мовчав, нарешті підняв голову.

– Ви що, натякаєте, що ми вам тягар?

– Андрію, ми натякаємо, що ви вже дорослі люди, – тихо, але твердо сказав Іван. – І повинні самі дбати про свою родину.

Зоряна стиснула губи, але нічого не відповіла. Андрій відсунув тарілку.

– Ну добре, якщо вам так важко, ми більше не будемо приходити.

Я відчула, як у мене всередині щось обірвалося.

– Андрію, не в цьому справа…

– Ні, мамо, все ясно. Ми вам заважаємо. Ну й не будемо заважати!

Він встав, узяв дітей за руки і пішов до дверей.

Зоряна глянула на мене з докором і, нічого не сказавши, рушила слідом за чоловіком.

Коли за ними зачинилися двері, я важко сіла на стілець.

– Оце ми нарешті їм сказали, – гірко зітхнув Іван.

-А чи добре це?.. – спитала я сама себе.

І як тепер бути? Чи дійсно вони зрозуміли? Чи, може, просто образилися? І що тепер – більше не прийдуть? А якщо справді опиняться у скруті, чи зможемо ми їм відмовити?

Джерело