– Іване, Анна бачу прийшла з повним пакетом. Йди перевір, що вона там накупила на твою зарплату! Зуб даю, всякого непотрібного, – сказала свекруха, як тільки я переступила поріг хати.

В чеку справді була ціна на 1600 гривень. Але скажіть мені, хто зараз повертається з магазину з торбою продуктів і залишає на касі 500 гривень?

Моя свекруха ніколи ніде не працювала. Спершу вона була на утриманні свого чоловіка, а коли Андрія Івановича не стало, то взявся забезпечувати маму її син, Іван.

Але якщо чоловік її в покупках не обмежував, бо свекор працював на добре оплачуваній роботі, то Іван рахував їй кожну копійку і перевіряв чеки після покупок дома.

Ось тому коли в їх сім’ї, а це рік тому, появилася я, свекруха вирішила все зробити так, щоб і про мене Іван не забував і перевіряв, що я, на скільки грошей я купую.

Але свекруха закриває очі на те, що хоч і з дому, але я працюю. І отримую я не мало, а інколи і більше виходить в місяць за Івана.

– Я ж казала, – почула я свекруху, коли зайшла до кухні, – у тебе там у пакеті стільки зайвого! Тепер хай Іван усе це побачить.

– Мамо, не починай, – Іван оглянув покупки, але голос йому трохи тремтів. – Давай краще спокійно обговоримо, що і для чого купувалося.

– Обговорювати нема чого, – зітхнула я. – Треба ж дома всім щось їсти, взяла продуктів, та й усе.

Вона сварливо глянула на мене, але в її погляді читалася не злість, а, скоріше, заздрість. Адже свекруха звикла, що її чоловік оплачував будь-які витрати, й ніхто ніколи не дорікав їй, що витрачає забагато.

Та зараз, коли коштами розпоряджається Іван, доводиться рахувати кожну копійку. І це здається їй несправедливим, бо вона впевнена, що все має бути, як раніше.

Коли я тільки переїхала до їхнього дому, ми зі свекрухою досить добре спілкувалися. Вона показувала мені старі сімейні фотографії, розповідала, яким добрим був Андрій Іванович. Я дуже співчувала їй у втраті чоловіка, намагалась допомогти в усьому. Та як тільки вона побачила, що Іван цікавиться моїми покупками не менше, ніж її витратами, все змінилося.

– Чим ти зараз займаєшся? – свекруха якось увійшла до мене в кімнату, коли я працювала за ноутбуком.

– Роблю проєкт для одного клієнта, – відповіла я, не відриваючи очей від екрана. – Робота дистанційна, але часу забирає доволі багато.

– Ясно, – вона глянула насторожено, ніби шукала, що б іще додати, але, не придумавши нічого, вийшла.

Мені часто здається, що вона просто не хоче визнавати той факт, що я не залежу від її сина настільки, як їй би того хотілося. Я заробляю сама, і це мене тішить. Тим часом Іван, хоча й перевіряє мої витрати, поволі звикає до того, що я сама можу купити собі все потрібне.

Найгірше – це постійні натяки свекрухи, що я витрачаю “Іванові” гроші, хоча давно пояснила, що всі покупки роблю в основному за власний кошт. Та вона не хоче цього чути. Вона звикла, що її забезпечували, тому підозрює, що і я живу коштом Івана. Ось і сьогоднішня ситуація з чеком на 1600 гривень – для неї чергове підтвердження, що десь там я “розтринькую” сімейний бюджет.

– Анно, – звернувся до мене Іван пізніше, коли ми залишилися вдвох на кухні, – може, ти спокійніше сприйматимеш мамині слова? Вона ж хвилюється, що наші гроші можуть витрачатися безконтрольно.

– Наскільки я розумію, мамині слова тепер стосуються не лише твоїх грошей, – я намагалася говорити стримано.

– У мене є свої прибутки, і я сподіваюся, що ти це визнаєш.

– Визнаю, – Іван потупив очі.

– Та їй просто важко змінити звичний уклад.

Я зітхнула. Мені шкода свекруху, тому що вона, схоже, так і не навчилася жити по-іншому, не залежачи від чужих коштів і рішень. Проте мене теж виснажують ці перевірки, адже я доросла людина, котра сама відповідає за свій бюджет.

Що б ви порадили мені робити далі? Чи варто наполягати на своєму й намагатися пояснити свекрусі, що в нас із Іваном можуть бути спільні, а можуть бути й роздільні витрати? Чи, може, краще змиритися з перевірками й терпіти їх заради сімейного спокою?

Джерело