– Іване, а тобі не соромно? Чесно скажи, ти справді думаєш, що з твоєю освітою і фільмами про супергероїв тобі буде комфортно у нашій сім’ї? – з усмішкою запитав батько Орисі, легенько постукуючи пальцями по столу.

Я проковтнув слова тестя і спокійно відповів.

– Соромно? Ні. Бо я знаю, що вмію і чого хочу. А от чи це буде комфортно для вас – інше питання.

Цей діалог відбувся майже два роки тому, але я й досі пам’ятаю кожне слово. Тоді я був просто хлопцем із невеликого села, який зустрічався з освіченою, витонченою дівчиною на ім’я Орися.

Її сім’я жила у великому місті, усі – із вищими дипломами, елегантними манерами і розмовами про книги, театри та мистецтво. А я? Муляр із двома робочими руками, щирим серцем і любов’ю до фантастичних фільмів. На цьому протиставленні наша історія і почалася.

Я зустрів Орисю випадково – вона приїхала до нашого села до подруги на весілля. Ми сиділи за одним столом, і вона була єдиною, хто сміявся з моїх жартів. Того вечора ми говорили про все – від погоди до планів на життя. Вона виявилася простою і щирою, попри свій “міський” шарм. Через кілька тижнів ми вже були разом, а через рік вирішили одружитися.

І от тут усе почалося. Її батьки, побачивши мої пошарпані руки і дізнавшись про мою професію, сприйняли це як вирок. Їхні аргументи були безкінечними.

– Орися, ти ж учителька, інтелігентна людина! Про що ти говоритимеш із муляром? А якщо у вас будуть діти? Чого він їх навчить?

Їхні слова були важкими, але ще більше злило їхнє ставлення. Вони не приховували своєї зверхності: навмисне говорили про нові книги чи театральні прем’єри, щоб показати, наскільки я “некомпетентний”. А одного разу теща тонко зауважила.

– Іване, ти можеш читати щось інше, ніж комікси? У нас тут, знаєш, є бібліотека.

Я знав, що їх не переконати словами, тому вирішив показати себе ділом. Коли в квартирі Орисиних батьків прорвало трубу, я швидко все полагодив, замінив підлогу, а заодно й оновив кухню – зробив це безкоштовно, бо бачив, як це важливо для Орисі. Тесть тоді вперше сказав мені “дякую”, хоча й злегка скривився, як від кислого яблука.

Але це не змінило загальної атмосфери. Вони продовжували ставити мене у незручні ситуації, хоча іноді я навіть відчував, що їм цікаво побачити, як я виплутаюся.

Наприклад, на сімейній вечері мене попросили обговорити якусь п’єсу, яку всі вони читали. Я чесно сказав, що не читав цього, зате можу обговорити деталі ремонту, який зробив минулого тижня. Це викликало напівіронічний сміх, але Орися взяла мене за руку і шепнула.

– Не переймайся. Я тебе люблю, і мені все одно, що вони думають.

Коли ми з Орисею почали жити разом, я перетворив бабусину квартиру, яку отримав у спадок, на наш затишний дім. Стара хрущовка стала сучасним житлом із великими вікнами, світлими стінами та стильними меблями. Це була наша перша спільна перемога, і я гордився тим, що зміг забезпечити нас гідним житлом.

Орися працювала в школі, отримуючи скромну зарплату, а я за тиждень заробляв більше, ніж вона за місяць. Але це не мало для нас значення. Вона любила свою роботу, а я – свою. Ми були щасливі, хоча я бачив, що її сім’я не надто радіє нашому щастю.

Одного вечора, коли Орися читала книгу, я задумався: а що, якщо справді спробувати змінитися? Не заради її батьків, а для себе і для неї. Я почав читати – спочатку прості романи, потім перейшов до класики.

Також я почав ходити з Орисею на театральні вистави. Спочатку це було лише заради неї, але згодом мені почало подобатися. У театрі є щось магічне – такий собі портал у час і простір.

Справжнє зрушення сталося на нашому весіллі. Тесть у своїй промові сказав.

– Іване, я радий, що Орися знайшла чоловіка, який готовий працювати для своєї сім’ї і має справжні людські цінності. Ти доповнюєш нашу родину тим, чого нам бракувало.

Я зрозумів, що вони прийняли мене не через мої успіхи чи освіту, а через мої вчинки. Вони побачили, що я люблю їхню дочку, і що наші стосунки побудовані на взаємоповазі.

Нещодавно Орися сказала, що чекає дитину. Ця новина наповнила мене гордістю, але й викликала страх. Я хочу, щоб наш син мав усе найкраще – і освіту, і життєві навички, і правильні цінності. Але чи зможу я, простий муляр, стати для нього прикладом?

Друзі, ось моя історія. Я відчуваю, що зробив багато, аби довести, що вартую свого місця в цій сім’ї. Але мене досі хвилює питання: чи не створюємо ми з Орисею різницю, яка згодом стане перешкодою? Як навчити дитину приймати людей такими, якими вони є, але водночас прагнути більшого?

Чи правильно я зробив, що почав змінювати себе заради чужого схвалення? Чи, можливо, це був єдиний шлях до гармонії? Напишіть свою думку. Мені важливо почути вас.

Джерело