Село Зелене розкинулося на пологому березі невеликої річечки.

Місцеві мешканці кажуть, що раніше це була повноводна й глибока річка. Довгий міст через річку теж про це говорив. Але зараз у ній було мало води і тільки навесні вона трохи розливалася.

Влітку дітлахи купаються в річці, а вечорами молоді гуляли по березі або стояли під вербами.

Після дискотеки у клубі парочки поспішають до річки, щоб побути на самоті.

Туди часто ходили й Іван із Оленою.

Іван – високий красень з чорними очима, проникливим поглядом і темним волоссям. Він дуже подобався дівчатам. Перший красень на селі!

Він і в роботі був сильний, старався скрізь бути першим.

Скільки гектарів полів переорав – не злічити. А дівчата за ним бігали, і кожна мріяла вискочити за нього заміж.

Але закохався Іван в Олену, приїжджу дівчину, яка працювала у клубі.

Вона теж була красунею, правда на два роки старша за Івана, але на це ніхто не звертав уваги.

А як вона співала! Хлопці сільські теж усі були в неї закохані.

Дівчата ж тільки й злилися:

– У нас своїх гарних дівчат багато! Навіщо ця Оленка сюди приїхала?!

Але Іван з Оленою швидко знайшли один одного.

А потім усі заспокоїлися – нехай гуляють і нехай навіть одружуються, гарна пара.

Іван з Оленою одружилися, відгриміло весілля на все село.

Стали молоді жити в Олени – вона ще раніше купила будинок.

Всі знали, що Іван з його працьовитістю цей будинок і підремонтує, і зробить його дуже гарним.

Спочатку так і було – молодий чоловік взявся за роботу.

Перебудував літню кухню, паркан новий зробив, веранду прибудував до будинку.

Але почали односельці все частіше помічати в Івана з Оленою на подвірʼї дещо дивне…

Що з їх хати щовечора гримить музика.

Ось тут і з’ясувалося, що дружина Івана любить веселитися, співати й танцювати! І не тільки на свята – це був її спосіб життя…

Було б бажання святкувати, а привід знайдеться завжди.

От поступово й почалося в Івана з Оленою веселе життя.

Спочатку у вихідні, а потім і в будні…

– Ну і дружину знайшов собі Іван, – пліткували односельці спочатку тихо, а потім уже й голосно почали обговорювати на кожному куті.

– Сьогодні знову майже до ранку пісні співали, – казала їхня сусідка Галина Петрівна. – Мій Павло ходив до них, хотів втихомирити, спати ж не дають. Та де там! Вони його насварили і виставили. Там друзів повно, веселяться…

А з їхнього будинку щовечора долинав регіт, музика, пісні. А друзів ставало у них дедалі більше.

Батько Івана намагався поговорити із сином:

– Ти Іване, одружився для чого? Розгульне життя вести зі своєю Оленкою?

Треба ж було тобі одружитися з нею, не міг вибрати за дружину місцеву дівчину?

Наші так себе не поводять. З них дружини виходять хороші, хазяйські.

А в тебе що? В Оленки на думці тільки веселощі й біленької побільше.

Ти на себе подивися – вже й роботу прогулюєш! Так недовго і скотитися на дно. А вибратися звідти – ох як важко.

Мати теж підтакувала й підтримувала чоловіка.

– Та годі, батьку, ну що ти все сваришся?! Як можу так і живу. Мені подобається так жити!

Друзі Івана теж намагалися його напоумити:

– Іванку, життя ж складається не лише зі свят. Такий спосіб життя до добра не доведе. Закінчуй із загулами й Олену свою приструни. Це вона так впливає на тебе. Це не дружина, а подруга по чарці якась…

Але Іван нікого слухати не хотів. Йому було весело й добре. Правда дітей поки що в них не було…

…Через кілька років Іван із Оленою остаточно стали гульвісами. Працювати вже не могли.

Івана не допускали до роботи, звільнили. Олена теж закинула свій клуб, там уже керувала інша завідувачка.

Грошей в Івана з Оленою вже не було. Чекали друзів, коли хто прийде. Брали в борг у магазині, але віддавати не було з чого… І їм перестали давати в борг.

Потім раптом Олена зникла. Виявилося, що вона кинула Івана й поїхала до міста з одним чоловіком з міста, яке приїжджав до них у село по роботі.

Як і коли вони познайомилися, ніхто не знав, але вона втекла з ним у місто.

А що взяти з Івана?

Декілька разів намагався Іван взяти себе в руки, але не вийшло. Не зміг перемогти сам себе.

У тому будинку й жив один. Вранці вийде на вулицю, стане біля будинку і чекає, хто мимо пройде.

Може хтось із друзів запропонує чогось міцного. Деякі чоловіки, ховаючись від дружин, заходили до нього погульбанити, от Іванові й перепадало.

Так чи інакше, а надвечір він уже був добряче веселий.

Батьки сварилися до нього, коли він ішов до них поїсти, бо вдома нічого не було:

– Не ганьби нас, тобі вже й грубку нема чим нагріти, що ти за мужик? Не можеш собі заготовити дров!

Жалісливі бабусі й сусідка іноді приносили йому поїсти, а він за це відпрацьовував у них.

Кому дров нарубає і складе, кому сіно в сарай корові принесе, сніг почистить.

Влітку грядки копав бабусям, іноді корів ходив пасти в чиюсь чергу. Так і заробляв собі на хліб та на біленьку. Для себе нічого не робив, город заріс, будинок занепав. Деякі односельці віддавали йому свій одяг, а хтось і продукти ніс.

Дівчата вже не дивилися в його бік, хоч і гарний був, але неохайний, неголений, вічно пом’ятий.

Не потрібен їм такий мужик, ніякого толку. Так і не зміг знайти себе Іван…

…А на іншому кінці села жив ще один Іван. З себе він був зовсім не красень. Маленький на зріст, худий, рідко, коли з кимось розмовляв, тихий і самотній.

Ні зростом, ні фігурою не вийшов.

Мати його пізно народила. Не встигла до ладу сина на ноги поставити, та й не стало її.

Залишився один у хаті Іванко, правда щось там іноді підстукував, але робити толком нічого не вмів, вчити не було кому.

У селі про нього говорили, правда жаліючи:

– Від таких мужиків, як Іванко ніякого толку. Не пристосований ні до чого, не привчений, важко йому живеться.

Він і школу не закінчив, тільки 9 класів і все. Так і жив сам.

Навпроти Іванка в будинку з матір’ю жила Настя. Їй уже було тридцять років, але заміж її ніхто не брав.

Не дуже гарна вона була, і це правда. Вона сама про це знала. Розуміла, що так і залишиться старою дівою.

І раптом ця Настя одного разу вразила всіх у селі, бо перейшла жити до Іванка!

Почалися плітки.

– Чули, Настя перебралася до Іванка в будинок, порядки там наводить. Та вона здоровіша за нього вдвічі, а він ні до чого не пристосований. Ну що за чоловік з нього і про що вона думала? Та й її хто заміж візьме?

А Настя з Іванком не звертали ні на кого уваги.

– Ну і що ж, що я старша за тебе, Іванку, – говорила Настя. – Зате я тебе любитиму і ти мене. Я тобі вірною дружиною буду. Нам ніхто не потрібний, житимемо своєю родиною.

Вони ставилися один до одного з ніжністю, а Настя була закохана у свого чоловіка. Постійно крутилася біля нього:

– Іванку, чаю хочеш? Іванку сідай пиріжки їсти. Іванку дивися, яку сорочку тобі купила, давай застебну ґудзик, давай шарфик завʼяжу, занедужаєш. Бережи себе Іванку – ти моя опора!

А Іванко танув від її турботи. Ніколи Настя не підвищувала на нього голосу, не розмовляла грубо.

Сама косила траву на сіно, а він перевертав, ворушив граблями.

Коли копали картоплю, вона бралася за лопату, а він збирав картоплю. І завжди так удвох.

Більш важку роботу брала на себе Настя, а Іванка свого берегла. Але в магазині, чи на вулиці вона казала:

– Мій Іван дуже хазяйський, адже він все сам, все сам. Весь побут та господарство на ньому тримається!

Нахвалювала свого Іванка вона на кожному кроці, а потім уже називала його Іваном.

І так всі й поважати його стали і теж почали називати Іваном.

Настя потихеньку навчила його всьому. Іван ніколи сокиру в руках не тримав, але Настя навчила, адже вона жила вдвох із матір’ю, батька не було, вона давно все вміла.

Терпляча Настя вже й на дитину чекала, а її Іван по господарству багато чого сам робив.

Корову тримали, в череду він вів її рано-вранці, чистив у хліві.

Удвох вони старий будинок майже весь перебудували і посадили сад.

Народився у них синочок, міцний і здоровий, мабуть, у матір пішов.

Як вони раділи, як любили свого сина! А потім і другий народився…

Настя так і нахвалювала свого Івана, а люди бачили, як із худенького і маленького Іван став міцним чоловіком, широким у плечах.

Він ходив по селу впевнено, з усіма розмовляв на рівних, а жінки говорили:

– Гляньте-но, яким Іван мужиком став. Це все Настя, це її нагорода. А як люблять вони один одного! Як не подивишся, так вони з самого раннього ранку на ногах. Весь час щось роблять, про щось розмовляють, сміються, – розповідала їхня сусідка Валентина всім у селі.

Поважали і Настю й Івана, а вони обоє були ввічливі, обов’язково зупиняться, запитають про здоров’я та справи.

Діти до школи бігають, хороші хлопці, симпатичні, акуратні і теж ввічливі. Вчителі добре відгукувалися про них…

…Отак і живуть два Івани в селі. Один із них красень, втратив себе і не зміг знайти, а другий Іван навпаки із став справжнім чоловіком. З усього видно – жінки винуваті…

Коли односельчанки запитували у Насті, як їй вдалося з Іванка зробити справжнього Івана, та сміялася й казала:

– Хочу відкрити вам маленький секрет – не важливо, який мужик, великий, або маленький, мужики вони всі, як діти!

Якщо хвалити, гладити по голові, говорити схвальні слова, то вони для вас зірки з неба дістануть!

Але багато жінок цього не розуміють або вдають, що не розуміють.

Я ж свого Іванка хвалила, що б він не зробив, підбадьорювала його.

Говорила, що тільки він опора нам з матір’ю, тільки на нього ми сподіваємося.

А він і старався!

Так і став мій Іванко здоровим і сильним Іваном…

…От вам і сільська жінка. Розуміла у чому секрет чоловічого щастя.

Іван став сильним, міцним та серйозним чоловіком. Живуть вони з дружиною та синами всім на заздрість щасливо.

І дуже поважає, цінує та любить свою Настю Іван…

КІНЕЦЬ.