Коли задзвонив телефон, Іван вже майже засинав. Але він механічно потягнувся до трубки, невдоволено думаючи про те, що, мабуть, дзвонять по роботі, і треба було вимкнути мобільний.

Він вгадав – на екрані висвітлилося ім’я його начальниці. Іван скривився, але таки підніс телефон до вуха.

– Іване Петровичу? – Запитав награно-бадьорий жіночий голос.

– Ну… – відповів сонним голосом Іван.

– Здрастуйте, Іван Петрович.

– Здрастуйте, Валентина Петрівна. Але з вами ми сьогодні вже бачилися і не раз.

– Я чую, ви не задоволені, що я вам дзвоню?

– Я не задоволений? – Іван нервово хмикнув, потім саркастично вигукнув: – Та я просто щасливий, Валентина Петрівна! Мало того, що ви на мене сьогодні в офісі при всіх насварили, так тепер ще й уночі вирішили мене потурбувати.

– Ну, все, все, Іване Петровичу, не треба на мене ображатися, – квапливо почала виправдовуватися начальниця. – У нас з вами в офісі завжди суто ділові стосунки. До того ж, ви самі були винні. Вчасно не віднесли куди треба платіжки, гроші не пішли на потрібну адресу, і мені зверху за це прилетіло. Моє начальство насварилося на мене, я насварилася на вас. Це ж нормально. Звичайний робочий процес.

– Але я не винен у тому, що на вас насварилися! Я платіжки відніс відразу, як ви сказали! Це бухгалтерія винна!

– Так я насварилася і на бухгалтерію. А вони насварилися ще на когось. Будь-який збій у діловому ланцюжку викликає ланцюгову реакцію. Час до цього звикнути.

– А я не можу звикнути! – Іван, і справді, чомусь знову почав переживати. – І взагалі, ось зараз ви мені навіщо дзвоните? Щоб ще через щось на мене насваритися?

– Ні, що ви? – схвильовано вигукнула вона.

– Я вам дзвоню… – Начальниця зробила паузу, – Я дзвоню по суто особистій справі.

– Що? – насторожився Іван.

– З особистої справи? Це як розуміти? За якою особистою справою?

– А що ви дивуєтесь, Іване Петровичу? У нас із вами, окрім ділових відносин, хіба не можуть бути особисті справи?

– У нас із вами? – Іван трохи розгубився.

– Можуть?

– Дивлячись які… – ухильно відповів підлеглий, швидко думаючи, до чого хилить начальниця. – І яка у вас до мене особиста справа?

– Людська, Іване Петровичу, – сказала сумно начальниця. – Звичайна, людська.

– Так, Валентина Петрівна, я вас не розумію. Ви на що зараз натякаєте?

– Я не натякаю. Я прямо питаю, ви, Іване Петровичу, ви зараз лежите у ліжку?

– Ну так…

– І ви один?

– В сенсі? – Іванові стало ніяково.

– Ну… поряд з вами немає жодної дружини?

– Я, взагалі-то, не одружений. І ви це чудово знаєте.

– А коханки з вами зараз поряд теж немає?

– Валентина Петрівна! – вигукнув обурено Іван. – Це що за дивна провокація?

– То ви один чи ні?

– Ну, один!

– Якщо ви один, це дуже добре! Скажіть, Іване Петровичу, а машина у вас на ходу?

– А що?

– Ви не можете приїхати за мною в одне безлюдне і дуже холодне місце? На своєму автомобілі.

– Навіщо?

– Мені холодно. Я хочу, щоб ви мені допомогли.

– Допоміг? – Іванові від такого нахабства стало не по собі. – Чим же я вам допоможу?

– Від біди.

– Від якої біди?

– Ви взагалі можете залишитеся без начальника.

– Валентина Петрівна, – вигукнув у телефон Іван, – ви не могли б говорити без цього вашого дивного туману? Скажіть прямо – що з вами, де ви, звідки вас треба забрати?

– І що, Іване Петровичу, ви прямо відразу кинете все, і примчитеся? – Здивовано запитала начальниця.

Іван ледве тримався. Якби це була не начальниця, він відправив би зараз співрозмовника куди подалі, і негайно відключив свій телефон. Але він тільки, скрегочучи зубами, спитав:

– Вибачте за цікавість, Валентина Петрівна, ви десь добре так бачу посиділи, «відпочили»?

– Чому ви мені ставите таке запитання? – Розгубилася начальниця.

– А тому що я чую, як ви говорите!

– Іване Петровичу, – жалібно вигукнула вона, – я б подивилася на вас, якби ви стояли на пустельній трасі в мороз поряд з машиною, у якої не заводиться двигун. У мене вже не тільки язик – у мене все заплітається.

– То ви на трасі, чи що? – Дійшло, нарешті, до Івана.

– Так я ж вам кажу. Машина не заводиться. Схоже, у мене знову щось із акумулятором. Він у мене заряду не тримає. Давно його хочу поміняти, але часу нема. Мені потрібно, щоб я могла від когось завестися. Ну, ви знаєте, як це робити?

– Господи … – Іван почав вилазити з-під ковдри. – І ви не могли мені відразу сказати все це, без цих ваших прелюдій?

– Так мені ж незручно, – не як начальниця, а по-жіночому відповіла вона. – Я ж розумію, що ви вже майже спите. І раптом ви не один? А я трьом своїм родичам зідзвонилася, і всі мене відшили. Уявляєте? Кажуть – евакуатор викликай. І чоловіка в мене немає, який міг би приїхати за мною на край світу. Я теж, як ви, самотня.

– Гаразд, кажіть, де ви застрягли? – важко зітхнувши, сказав Іван. – На якій трасі стоїте?

– Стривай, ви що, правда, чи що, зараз приїдете? – не вірила щастю начальниця.

– Звичайно приїду. Ви ж стоїте там, одна, в мороз. Я уявляю, як вам зараз важко.

– Іване Петровичу! Якщо ви, правда, приїдете, я вас… Я вам…

– Так, Валентина Петрівна, тільки давайте домовимося відразу, – зупинив схвильовану промову начальниці Іван, – про цей випадок ви нікому на роботі не розповісте, героя з мене робити не будете, і дякувати мені теж ніяк не треба.

– Чому? – щиро здивувалася вона.

– Тому що це мені неприємно.

– Що вам неприємно?

– Неприємно мені слухати, Валентина Петрівна, коли чоловіку дякують за те, що він робить звичайні чоловічі вчинки.

– Так?

– Ага. А ви кажіть мені швидше, куди їхати. І я скоро буду. Дуже скоро. Чекайте…

Вже за п’ять хвилин Іван на своєму автомобілі вирушив у дорогу – допомогти жінці.

КІНЕЦЬ.