Весь останній місяць Іван підозрював, що у дружини з’явився інший.

«Вона й дивиться на мене якось не так, — думав він, — і розмовляє інакше, не як завжди. Ходить розсіяна. Щось постійно думає. А про що думає, не каже. Декілька разів назвала мене повним ім’ям. Це може означати лише одне. У неї, швидше за все, є хтось».

А тут ще й у відрядження Івана посилають. На півроку.

– Та ви що? — обурено промовив Іван до свого начальника. — Яке відрядження, Миохайло Федоровичу? Які півроку? У мене дружина в такому стані, що я її і на день лишити одну боюся. За нею зараз око та око потрібне. А ви мене у відрядження? Та ще й на півроку? Не поїду. Хоч звільняйте.

Але начальник звільняти Івана не став. Він його просто вмовив. Сказав, що крім Івана більше нема кому. Обіцяв підвищити і зарплату, і на посаді підвищення також обіцяв.

— Гаразд, — погодився Іван. – Так і бути. Поїду у ваше відрядження. Умовили. Але попереджаю, якщо в результаті я втрачу сім’ю, я вам цього ніколи не пробачу.

— Що ж, — розвів начальник руками. – Не прощай. Значить, така моя доля.

І ось настав день від’їзду. До відправлення поїзда вже було лічені хвилини. Іван уже сидить у своєму купе, а його думки важкі долають.

Куди я їду, думав він, навіщо? А головне, незрозуміло, заради чого! Що ж я за людина така? У мене дружина, можна сказати, ось-ось до іншого піде! А я? Замість того щоб бути з нею поряд і запобігти, мчу невідомо куди. І все заради грошей? Заради підвищення по службі? Та що ж я за людина така?»

Став Іван уявляти, як його дружина зараз час проводить. І неприємні думки йому в голову полізли. І картинки перед очима Івана виникли — одна іншої гидкіші.

«А що коли моя дружина зараз із моїм начальником час проводить? – подумав Іван. – А чому ні? Адже це саме Федір Федорович і відправив мене у це відрядження! Адже він мене вмовив. Пообіцяв підвищення, я і розтанув. І тепер на його шляху до серця моєї дружини нікого. Шлях вільний. Мене не буде півроку! Роби що хочеш”.

Від таких роздумів Іван жахнувся.

«Не можна нікуди їхати, — подумав він. — А треба терміново повертатись додому. Поки не пізно. Поки ще не сталося нічого страшного. І хай мене навіть звільняють. Головне – сім’ю зберегти».

І за хвилину до відправлення поїзда Іван зривається з місця , вискакує з вагона і мчить у бік метро, ​​щоб повернутися додому.

А коли Іван уже підходив до свого під’їзду, його дружина Віра вирішила зателефонувати Федорові Федоровичу і попросити його повернути Івана назад.

— Чи бачите, в чому справа, Федоре Федоровичу, — сказала вона. — Може, ви не в курсі, але я чекаю на дитину.

– Я не в курсі, – чесно зізнався Федір Федорович.

– Проте, – продовжувала Віра, – це так. І вона має народитися вже за п’ять місяців. Тому я вам і дзвоню, Федоре Федоровичу. Хочу попросити вас раніше повернути мого чоловіка з відрядження. Це можливо?

— Так, Господи, ну звичайно, — радісно відповів Федір Федорович. – Про що мова! Вважайте, що ваш чоловік уже вдома. Але чому ж Іван мені сам не сказав? Я б його взагалі нікуди не посилав.

— Я йому не казала, щоб він раніше не хвилювався, — пояснила Віра. — Він у мене такий недовірливий . А вчора він раптом повідомив, що їде. Та ще й на півроку. Я так розгубилася, що й не зрозуміла, як йому сказати. Хтось його знає, як би він зреагував на це. Раптом взагалі відмовився б їхати. Він такий. І цим підвів би вас.

— Ви надзвичайно мудра дружина, Віра. Я завтра подзвоню до вашого чоловіка і скажу, щоб він терміново повертався.

— Але тільки ви нічого не кажіть йому про дитину. Я вас дуже прошу. Тому що про це йому повідомити маю я. І не кажіть йому, що я вам дзвонила. Раптом він щось подумає.

— Боже упаси, мені йому про це повідомляти. Хіба я не розумію.

І, напевно, на цьому все б закінчилося. І нічого особливого не сталося б, якби не одна випадкова подія!

У той момент, коли Віра вже хотіла попрощатися з Федором Федоровичем і вимкнути телефон, у всьому будинку відключили електрику.

Звичайно ж, Віра відразу повідомила про те, що сталося Федорові Федоровичу.

— Я боюсь, — сказала вона. – Мені страшно. Навколо темно, а в мене навіть свічки нема. Втім, навіщо мені свічка, якщо у мене навіть сірників немає. Я не знаю, що робити, Федоре Федоровичу. Наш будинок – новий. І в ньому зараз майже ніхто не живе. 25 поверхів, по шість квартир на поверсі, а сусідів нема. Я казала, трапись що, навіть допомоги нема в кого попросити. Був би тут Іван, він щось придумав би. Але ви відправили його у відрядження. На півроку. А я сама нічого не вмію.

Звичайно ж, Федір Федорович відчув свою провину в тому, що сталося.

«Адже це я, — думав він, — байдуже чудовисько, яке зовсім не думає про підлеглих, відправив Івана у відрядження. Хто для мене люди? Гвинтики у великому та складному механізмі виробництва?! Не більше того?! Ні. Я точно чудовисько. І, значить, це саме я винен, що зараз Віра опинилася в такому важкому становищі. Я повинен. Ні! Я просто зобов’язаний допомогти нещасній жінці, яка за п’ять місяців стане мамою. Інакше Іван мені цього не простить. Я його знаю. Та що Іван? Я сам собі не пробачу! Я знаю себе.

– Віра, нічого не бійтеся, – закричав Федір Федорович, – я їду до вас. Я привезу вам свічки та сірники. У мене є. Кажіть вашу адресу.

— Ви — мій рятівник, Федоре Федоровичу, — сказала Віра і продиктувала адресу.

– Все. Записав. Це поряд зі мною. За півгодини буду у вас.

— Ви надзвичайно чуйний керівник.

— Та годі

— Ні, не годі. А у наступному житті вам це обов’язково зарахується.

– Та ну. Скажете також. Чого там. Було б що зараховувати.

— А я говорю, є що зараховувати. І не сперечайтеся.

Федір Федорович вирішив не сперечатися.

“Зарахується, так зарахується, – міркував він. – Нехай. Тим краще”.

І вже за десять хвилин він вийшов із під’їзду і поїхав до Віри.

Коли Федір Федорович їхав до Віри, Іван перебував у ліфті, який зупинився між поверхами, коли у всьому будинку відключили електрику.

Іван, як тільки застряг у ліфті, одразу ж зателефонував Вірі. Але в Віри було зайнято. Тому що вона тим часом розмовляла з Федором Федоровичем і просила того повернути чоловіка з відрядження. А коли їхня розмова закінчилася, з’ясувалося, що телефон Івана розрядився.

Квартира Віри та Івана знаходилася на 25 поверсі. Федорові Федоровичу довелося підніматися пішки. Було непросто. Але він зміг.

— Це я, Віра, — захекано кричав Федір Федорович, стукаючи у двері. — Приніс свічки та сірники. А ще я привіз у термосі чай. І тістечка.

— Ах, — казала Віра, відчиняючи двері. – Як ви вчасно. І навіть здогадалися привезти чай та тістечка. Це так мило з вашого боку, Федоре Федоровичу. Адже тут все на електриці. Я навіть води не можу зігріти, щоби випити чаю.

— Чай та тістечка — це не я. Це Роза Павлівна. Моя дружина. Коли вона дізналася, в якому ви положенні, вона відразу ж зробила чай у термосі та вмовила мене взяти вам тістечка.

– У вас чудова дружина.

– Я знаю.

Електрику в будинку дали одразу, як тільки Федір Федорович та Віра розставили всі свічки на столі, запалили їх та розлили чай. Вони пили чай, їли тістечка, і в цей час у вітальні запалилося світло. І в кімнату зайшов Іван.

– Ваня?! — злякано вигукнула Ввіра, побачивши чоловіка. – Ти? А я не чекала.

— А я так і зрозумів, — тихо промовив Іван, притуляючись до стіни, — що ти на мене не чекала. І ви, Федоре Федоровичу, не чекали?

Федір Федорович побачив ситуацію зі сторони, і йому стало страшно.Він хотів щось сказати Іванові, хотів його якось втішити, підбадьорити, але його язик не слухався, та й думок ніяких не було щодо того, що сказати. І в результаті виходило, що крім нероздільних звуків начальник нічого не міг вимовити у відповідь своєму підлеглому.

– Ви щось сказали? — спитав Іван у відповідь на нероздільне бурмотіння начальника.

— Ваня, все не так, як ти думаєш, — почала виправдовуватися Віра.

— З тобою ми поговоримо згодом, — суворо промовив Іван. — Коли ось він піде.

Федір Федорович знову спробував щось сказати, але в нього знову не вийшло.

— Свічки, чай, тістечка, — сказав Іван. — А ви добре влаштувалися, Федоре Федоровичу.

У цей момент Федір Федорович зрозумів, що здатність говорити щодо нього повернулася.

– Ваня, – сказав він. – Ти тільки не хвилюйся. Я все поясню.

— А тут нема чого пояснювати, Федоре Федоровичу, — сказав Іван. — Все дуже ясно.

– Ні, не ясно, Ваня. Ти маєш знати все. Справа в тому, що… Як би тобі сказати… Адже я чомусь так вчинив. Ти ж мене знаєш. Я б ніколи. Але в будинку вимкнули світло. А твоя дружина – у положенні. Вона чекає на дитину і тому…

— Що?! — вигукнув Іван і глянув на дружину. – Віра? Це правда?

– Навіщо ви йому розповіли? — вигукнула Віра. — Я ж просила вас не говорити.

— Я забув, — злякано промовив Федір Федорович. — Ваня, пробач мені, але я…

— А вам не треба нічого пояснювати, Федоре Федоровичу, — гордо відповів Іван і подивився на дружину. — Це вона у всьому винна.

— Це не я, Ваня, — злякано забелькотіла Віра. – Я не винна. Так вийшло. Я сама хотіла тобі розповісти. Але, знаючи твій характер… Все так швидко сталося. Ти поїхав. Я була одна. Мені було страшно.

Віра злякано белькотіла якусь нісенітницю, яка зовсім нічого не пояснювала, а тільки все ще більше заплутувала , але Іван уже її не чув. Він думав, як жити далі, після того, як на нього ось це все впало.

«Розлучення? – думав він. – Ні. Розлучення не вийде. Вона – у положенні. Доведеться чекати. А де мені тепер жити? Чи жити з нею під одним дахом? Після того, що сталося? Я так не можу. Господи, а де мені тепер працювати? Під одним дахом із цим чудовиськом? — Іван глянув на Федора Федоровича. – Господи, що він там лепече? Жалюгідна, нікчемна особистість. Адже я вважав його своїм учителем. Виходить, я втратив не лише дружину, а й роботу. Виходить, що мені тепер і ніде жити, і нема на що. Моє життя втратило сенс і… Навіщо мені тепер жити?

І якби в цей момент не приїхала дружина Федора Федоровича , не відомо, чим усе закінчилося б. Роза Павлівна одразу зрозуміла, в чому справа, все розставила на свої місця та заспокоїла Івана.

Гості пішли. Іван та Віра лягли спати.

— Слухай, Віра як же тоді…

Але він не встиг договорити, як його перебила Віра.

– Та яка різниця, Ваня, як? Головне, що тебе підвищили на посаді, збільшили зарплату, не треба їхати у відрядження і скоро ти станеш татом. А решта – це не так важливо.

— Правильно, — згодився Іван. – Інше не важливо.

КІНЕЦЬ.