Іван приїхав на курорт вперше. Йому щойно виповнилося двадцять два. Закінчив інститут, отримав диплом інженера, і батьки на день народження подарували путівку в санаторій, щоб він підправив своє здоров’я.

– Відпочинь, сину, – казала мама.

– Бо як почнеш працювати, то вже не зупинишся.

Він і справді мав намір просто відпочити. Прогулянки в горах, чани, трішки релаксу, свіже повітря – ось і вся його програма. Але доля мала інші плани.

У перший же день він пішов на обід до невеличкого кафе, де було небагато людей, але пахло так, що пройти мимо було неможливо. Саме там і побачив її. Вона стояла біля вікна  і щось тихо наспівувала. Жінка. Не дівчина – саме жінка. Гарна, трохи втомлена, з ясними очима. Він подумав: «Вона схожа на тишу».

Після смачного обіду він таки наважився підійти до неї, щоб подякувати.

– Це було найсмачніше, що я їв останнім часом, – сказав він, стоячи у дверях.

– А ще, ви дуже красива.

Марта підняла брову, витерла руки й вийшла.

– Ну, то дякую, – сказала просто.

– Але нічого не вийде, я старша за тебе.

– Я не про те, – усміхнувся Іван.

– Але… це теж нічого.

Він почав ходити до кафе щодня. Інколи – двічі. Замовляв «те, що сьогодні готувала Марта». Вони щоразу перекидались кількома словами. Якось вона винесла чай.

– Я вдова. І маю сина. Мені 30.

– А мені двадцять два, – відповів Іван. – Але я не боюся ні цифр, ні людей.

Він приїхав відпочити на два тижні. А залишився на три. Усі останні дні гуляв з Мартою. Її син – Андрій – спочатку насторожено дивився на хлопця, а потім запросив пограти у футбол.

Коли Іван сказав, що хоче одружитися з Мартою, яку заледве знав, його батьки були ошелешені і відмовлялися приймати його вибір.

– Вона ж старша! На цілих вісім років! І дитина в неї! – кричав батько.

– А ти впевнений, що то не просто курортний роман? – питала мати.

– Я впевнений в одному: я її люблю. А ще – що «не той гуцул, хто тут народився, а той, хто пригуцулився». І я пригуцулився в її серці.

Він повернувся додому, зібрав речі – і поїхав. Не як турист – як майбутній чоловік. Марта довго не могла повірити. Вона плакала.

– Ти ще встигнеш зустріти молодших, красивіших, без дітей…

– А мені треба тебе. Бо з тобою в мене душа мовчить і серце в домі.

Весілля справили скромне. У вузькому колі. Але таке тепле, що люди ще довго згадували, як гуцульські трембіти грали для нього – «того, що пригуцулився».

Жили вони просто, але в любові і мирі. Іван власними руками збудував будинок.

Андрій спочатку казав на нього «дядьку Іване», а потім – «тату». Бо Іван не ліз у душу, не намагався «бути батьком», а просто був поруч: у розмовах, у проблемах, у звичайних речах.

– Я не біологічний батько, – казав Іван. – Але я твій – назавжди.

Минали роки. Їхнє життя не було ідеальне. Було все – і побут, і втома, і сумніви, і гроші, яких не завжди вистачало. Але не було одного – жалю.

Бо вони встигали обійматися. Пити чай на ґанку. Дивитись, як цвітуть мальви під вікном.

– Я не розумію, за що ти мене так любиш, – казала Марта, коли їй вже було під шістдесят.

– За душу. Ти – тиша в моєму світі.

Андрій виріс, одружився, подарував їм онуків. Іван будував їм будиночки на дереві, ходив на риболовлю, розповідав, як колись «не гуцул пригуцулився до гуцулки» – і не пошкодував.

Марта і Іван прожили разом сорок п’ять років. Разом постаріли. Разом трималися за руки, коли вже сили не ті. Разом співали вечорами пісень, які знали ще з молодості.

Іван пішов у засвіти першим. Спокійно. Уві сні.

Марта тужила за ним, бо добрим чоловіком Іван для неї був, і не раз згадувала його слова: «Не той гуцул, хто тут народився. А той, хто пригуцулився… і залишився».

Вона ще жила три роки. Щоранку приходила до могили, сідала на лавочку і говорила з ним, дякуючи за любов і турботу, за те щастя, яке пізнала поруч з ним.

Джерело