Олена чула, як за вікном голосно барабанить дощ. Вона заплющила очі і уявила собі весняні аромати, що наповнили зараз повітря. Олена любила дощ, саме такою була погода того дня, коли вони вперше зустрілися з Іваном. Чи кохала вона чоловіка? Зараз вона з упевненістю могла сказати: “так, кохала”. Але одного разу вона зробила велику помилку, яка стала її таємницею на все життя.

– Я винна, я просто зобов’язана йому все розповісти! Не маю права мовчати, тим більше зараз. А як Іван це сприйме, адже стільки років минуло. Як сказати чоловікові, що Олексій – не його син? І чи треба говорити? Може, не варто ворушити минуле? – цими запитаннями Олена Вікторівна переживала довгими безсонними ночами, поливаючи подушку гіркими сльозами.

***

Зі своїм чоловіком, Іваном Павловичем, Олена Вікторівна прожила понад 20 років. Не все в їхньому житті було тихо і гладко, але в цілому їхнє сімейне життя можна було назвати цілком благополучним і навіть щасливим.

Коли Олена та Іван зустрілися, вона була юною 19-річною студенткою фінансово-економічного університету. Трохи легковажною, веселою та пустотливою. Іван був старший за Олену на цілих 10 років. Але на той момент вони не відчували цієї різниці у віці.

Це був симпатичний, серйозний чоловік, який міцно стояв на ногах, надійний, порядний і вірний. Олену він любив до неподобства і потурав усім її забаганкам. Цей роман, здавалося, був написаний десь на небесах. Тому що Олену та Івана об’єднувала спільність інтересів: обоє любили подорожі і проводили чимало часу в поїздках. Зустрілися вони у той момент, коли їх обох занесло у Канів. Вже одне те, що ці двоє опинилися в одній поїздці, здавалося що це і є доля.

І повернувшись додому, вони вже не розлучалися. А незабаром і побралися. Весілля було галасливим і веселим. Іван нічого не пошкодував для майбутньої дружини: найкраща сукня, найдорожче колечко, наймодніший тамада в місті… І здавалося, що надалі новостворений осередок суспільства чекає чудове майбутнє.

Подруги навіть не намагалися приховувати, що заздрили Олені всіма видами заздрощів.

Ну а як було не заздрити, якщо Іван і квіти Олені просто так дарував, ліворуч не дивився, нікого, крім їхньої щасливої подруги не бачив і навіть романтичну вечерю при свічках міг сам приготувати. Без захоплення, але з вдячністю. Тільки з часом Оленці стало з чоловіком якось нудно.

“Не нагулялася ти ще, Олено” – докоряла вона сама себе, задивяючись на чергового хлопця з накачаними м’язами.

Мати дівчини, спостерігаючи за дочкою, одного разу заявила: – Народити тобі, Оленко, треба! І тоді всі непотрібні думки з голови і зникнуть. А Іван в тебе золотий чоловік. Впустиш – все життя переживатимеш!

Звичайно, мама мала рацію і молода жінка розумом це чудово розуміла.

Тоді Олена просто поринула у “дитячу тему”. “Звичайно, дитина наповнить наше з Іваном життя новим змістом” – думала вона. Жінка була впевнена, що вони з Іваном будуть добрими батьками. Уявляла, як вони їздитимуть утрьох у подорожі, коли дитина трохи підросте, звісно. Як гулятимуть з малюком, навчатимуть його плавати, кататися на велосипеді…

Але чомусь із дитиною нічого не виходило. Олена навіть потай від чоловіка на огляд збігала, тести здала і з’ясувала, що вона абсолютно здорова.

Тоді виникла нова проблема: як сказати Іванові, що йому треба перевіритись. Молода жінка довго думала, чи потрібно взагалі повідомляти чоловіку, що причина відсутності спадкоємців у їхній родині криється саме в ньому.

Але Іван ставився до неї з такою увагою і такою любов’ю, що вона так і не наважилася йому про це сказати.

***

А чоловік одного разу вирішив зробити коханій сюрприз: подарував їй на 8 Березня путівку до санаторію.

-Іване, а як же ти? Чому ти відправляєш мене одну? Що я там без тебе робитиму.

-Їдь, мила, розвійся! Мене у відрядження відправляють, потрібно нове обладнання приймати. Що тобі тут у чотирьох стінах одній робити?

Умовив тоді Іван Олену. Він поїхав у відрядження. А вона на до санаторію.

Ось там і закрутився у Олени дивовижний роман з красивим брюнетом Віктором. Гарний, дотепний, щедрий, він зачарував жінку буквально з першого вечора. Олена зовсім розтанула в його гарячих чоловічих обіймах і втратила всяке сумління. Але через три тижні потрібно було повертатися додому, до чоловіка, до звичайного сімейного життя.

Правду кажучи, Олена тоді думала, що цей казковий роман з Віктором назавжди. Вона все чекала, що цей мачо міцно притисне її до себе, і як у якійсь мильній опері, охриплим від хвилювання голосом скаже: “Кохана, я не можу тебе відпустити до нього. Залишся зі мною!”

Але нічого такого не сталося. Назад вони поверталися у різних поїздах. Олена всю дорогу проплакала на верхній полиці, відвернувшись від усіх до стіни. І лише вигляд радісного Івана, який зустрічав її на пероні з букетом її улюблених тюльпанів, повернув її у життя, насправді.

-Не розумна! – Сказала тоді вона самій собі, помітивши чоловіка, що виглядає її у вікні поїзда. – Так, як любить тебе Іван, тебе більше ніхто не любитиме!

І Олена не відразу, але заспокоїлася, тим більше що Віктор у її житті більше ніколи не з’являвся. А ще через деякий час, Олена відчула, що вагітна. Іван тоді від радості мало не танцював біля неї ламбаду, оточив дружину подвійною турботою і увагою. Вона, звичайно, точно знала, що батько дитини не Іван. Але як вона могла сказати йому таку правду?!

***

Олексій народився справжім козаком. Очі, як дві чорні маслини сяяли на його рум’яному обличчі, а на голові, згодом з’явилася густа шевелюра з темного, кучерявого волосся. Він не був схожий ні на батька, ні на матір, ні на когось із родичів.

Але Іван жодного разу не висловив жодної краплі сумніву. Сина він любив. І з народженням Олексія їхня родина, здавалося, згуртувалася і справді набула нового сенсу. І все було так, як Олена колись мріяла: дружня сім’я, спільні поїздки та повне порозуміння.

***

Зараз Олексію вже 19 років, рівно стільки ж, скільки їй було тоді, коли вона зустріла Івана. Її час на цій Землі пролетів як один день. А так хочеться жити далі і насолоджуватись цим життям, дихати цим повітрям.

Але, мабуть, там нагорі вирішили, що вона весь цей час дуже добре жила і вичерпала свій ліміт щастя.

Кілька місяців тому Олена відчула себе зле. Пішла на огляд. Отоді й з’ясувалося, що у Олена дуже серйозно занедужала. Залишається лише чекати. Терпляче чекати.

-За все у цьому житті доводиться платити! – думала Олена.

До палати зазирнув Іван. Усміхається, як завжди, з її улюбленими тюльпанами. Олена знає, як йому дається ця посмішка і вдячна чоловікові, що він не плаче і тримається.

-Привіт, коханий! – тихо каже вона.

Сьогодні Олена вирішила, що вона будь-що-будь повинна розповісти чоловікові правду і полегшити душу. Вона не може піти з цим на душі.

-Привіт, люба моя! А ти сьогодні непогано виглядаєш.

Олена сумно посміхається.

-Іване, я повинна тобі зізнатися в дечому і попросити вибачення … – все так само тихо вона починала важку розмову. Іван мовчав. На лобі пролягла глибока зморшка. Він благально дивиться на дружину, ніби хоче сказати: -Мовчи, Олено! Я нічого не хочу знати.

Але Олена, набравши повітря початку…

-Пам’ятаєш, ти мене відправив до санаторію…

Іван кивнув: -Так, звичайно…

-А Після цього Олексій народився. Так ось, Олексій не…

-Олено, не треба, не кажи нічого! Я все знаю! І завжди знав, з самого початку … Олексій мій син у будь-якому випадку.

-Так ти знав і жодного разу мені не дорікнув? А я весь цей час переживала і не знала, як тобі сказати…

-Я завжди любив тебе, Олено, і любитиму. І Олексія завжди любив. Крім того, після народження дитини ти жодного разу не дала мені приводу сумніватися в тобі. І ще, я теж повинен тобі зізнатися … коли ми з тобою одружилися, я був на огляді і дізнався, що у мене не може бути дітей … Ти все зробила правильно, ти зробила мене щасливим, Олено! У нас із тобою чудова родина…

Олена заплющила очі. На вії блиснула сльоза.

Виявляється і у Івана була від неї своя таємниця.