Витягнувши всі ящики, він побачив біля задньої стіни коробочку, яку раніше там ніколи не помічав. Відчинив. Щось загорнуте в папір та целофан. Нагорі записка:

– Моєму єдиному онукові на весілля!

Тремтячими руками Іван дістав згорток. Розгорнув і

Два місяці як не стало діда. Важко без нього Іванові. Більше року він жив зі своїм стареньким дідусем після того, як із служби повернувся. Із батьками жити жодного бажання не було. Батько любив загуляти, мама санітаркою працювала. Грошей вдома ніколи не було. А ось дідусь завжди своєю пенсією з єдиним онуком ділився. Все мріяв, що онук одружиться. Не дочекався.

Не стало його несподівано. Увечері, начебто, непогано почував себе. Разом повечеряли. Ліг спати і … не проснувся.

Сам Іван працював продавцем-консультантом у магазині будівельних матеріалів, десять тисяч на місяць виходило, підробіток був, але грошей, все одно не вистачало – батькам доводилося допомагати. Гроші дідуся всі закінчилися. Пам’ятник на осінь треба йому поставити. А за що?

Тепер ось із Оксаною познайомився. Познайомився ще навесні, коли дід був. Вже про весілля треба думати – теж гроші потрібні. Добре, хоч у нього квартира є двокімнатна.

***

Подібні думки щодня крутилися в голові в Івана, а зараз, коли він прямував до своєї коханої Оксани, ці думки закрутилися з особливою швидкістю.

Зупинився біля її будинку, біля дитячого майданчика та став на балкон на третьому поверсі дивитися. Ось і його кохана вийшла, помахала рукою і телефон дістала, і мелодія на його телефоні почулася.

– Іване, зайди до нас!

– Оксано, незручно якось…

– Заходь, заходь!

Іван ще жодного разу у своєї подруги в гостях не був. Пригладив волосся і пішов.

Двері відчинила Оксана. Але тут же до коридору її батьки вийшли.

– Доброго дня! – кивнув головою Іван.

– Ну, здравствуй, юначе, – сказав батько дівчини і простяг руку для привітання.

– Іван, – представився хлопець і постарався стиснути руку чоловіка, якнайсильніше.

– Леонід Михайлович, – представився і той.

– Надія Олегівна, – усміхнулася жінка. – Проходь!

Пройшли до кімнати. Стіл до чаю накритий.

– Сідай, – кивнув батько дівчини. – Чаю поп’ємо, поговори заодно.

Пару хвилин, сиділи мовчки. Потім батько запитав у лоб:

– У вас з Оксаною серйозно?

– Серйозно. Гроші знайду, одружимося, – і тут Іван зрозумів, що сказав він це не подумавши, де він ці гроші знайде?

– А батьки у тебе хто? – поцікавилася Надія Олегівна.

– Батько на заводі працює, мама – медсестрою, – Іван опустив голову і щоб якось перевести розмову на іншу тему, додав. – Квартира у мене двох кімнатна є. Від діда дісталася.

– Ну, це вже добре! – схвально кивнув головою майбутній тесть. – З грошима ми трохи допоможемо, і твої батьки трохи допоможуть.

“Мої, допоможуть!” – подумки посміхнувся наречений, але вголос додав:

– Поговорю я з ними.

***

Погуляв Іван зі своєю подругою до вечора, провів її. Повернувся додому і за голову схопився.

“Що робити? Цього тижня домовилися з Оксаною заяву до ЗАГСу подати, а весілля у вересні зіграти. Зараз лише липень. Може, до весілля хоч трохи грошей назбираю. Ну, назбираю тисяч тридцять… Більше взяти нема де».

Погляд зупинився на портреті дідуся, що висить на стіні:

– Дідусю, допоможи! – Вимовив Іван.

Скільки разів він з таким проханням звертався до діда за життя, і дідусь ніколи не відмовляв. Змахнув онук сльози, що підступили до очей і, щоб відволіктися від гірких думок, став прибирати у квартирі. І тут ще одна сумна думка в голову прийшла:

– Непогано було б, у квартирі хоч невеликий ремонт зробити до весілля. Але про це тільки мріяти можна.

Продовжуючи думати про всі ці проблеми, він потихеньку наводив порядок у квартирі, перебирав у шафах. Багато речей нагадували про діда. Дійшло до його інструменту. Посміхнувся, згадавши, як дід весь час казав:

– Іване, у жодному разі не викидай і нікому не віддавай мій інструмент. Він тебе завжди виручить у скрутну хвилину.

Користуватися всім цим онук вмів. Ось тільки після того, як не стало діда так до нього жодного разу і не торкався. А зараз став діставати ящики, розглядаючи акуратно складений інструмент і згадував діда.

Витягнувши всі ящики, він побачив біля задньої стіни коробочку, яку раніше там ніколи не помічав. Відчинив. Щось загорнуте в папір та целофан. Нагорі записка:

– Моєму єдиному онукові на весілля!

Тремтячими руками Іван дістав згорток. Розгорнув і… Якщо сказати, що він був здивований – нічого не сказати. Там лежала пачка купюр.

Скільки хвилин, застигши, як кам’яна статуя, він розглядав це диво, мабуть, і не згадає. Нарешті, здатність мислити та рухатися повернулася до нього. Кинувся до портрета діда:

– Дідусю, рідний, дякую!

Трохи опам’ятавшись, спробував уявити суму, що звалилося на нього:

– Сто тисяч гривень і по десять тисяч доларів і євро. Адже дід після пенсії ще десять років на заробітки їздив, працював. Гроші копив і виходить все для мене. Завтра маю другий вихідний. Багато справ треба зробити.

Дістав телефон:

– Оксано, я ось що подумав. Давай, завтра заяву до ЗАГСу подамо.

– Ти ж все казав, що грошей треба трохи назбирати – пролунав радісний голос дівчини.

– Все буде нормально. А то в мене наступні вихідні на суботу і випадають, що даремно цілий тиждень чекати.

***

Наступного дня Іван з ранку на кладовище поїхав. Квіти на могилку поклав:

– Дякую, дідусю!

Посидів, поговорив із дідом – так добре на душі стало. Пішов пам’ятник гарний замовив. Обіцяли протягом місяця виготовити та встановити.

***

Потім зайшов за Оксаною, поїхали до ЗАГСу, подали заяву.

– На який місяць намічаєте весілля? – запитала співробітниця, посунувши до них календар.

– На серпень, – Іван показав пальцем. – Ось цієї суботи.

Вийшли із палацу.

– Іване, якимось ти іншим став, – усміхнулася наречена. – Впевненим у собі.

– Оксано, я тебе додому проведу і піду. Відразу почнемо підготовку до весілля. Завтра та післязавтра я працюю. У суботу ми йдемо знайомитись з моїми батьками, а в неділю приходимо тебе сватати.

***

Провів Іван наречену додому і до батьків пішов, зайшовши дорогою до продовольчої крамниці.

Мати вечерю готує, батько похмурий сидить. Це зрозуміло, до зарплати ще далеко.

– Ой, синку, якраз вечеря готова! – Зраділа мама і кинулася назад на кухню.

– Син у тебе сотні зайвої нема? – одразу підійшов батько.

– Тату, серйозну розмову до вас маю, – сказав Іван.

– А що сталося? – Знову вибігла з кухні мати.

– Мамо, за столом обговоримо, – простяг пакет. – Продуктів вам трохи купив.

– Так ви сідайте, сідайте! Все готове, – заметушилася та.

Сіли за стіл, і син одразу до розмови приступив:

– Мамо, тату, я одружуюся, на Оксані. Я вам розповідав про неї, але не познайомив ще.

– Ой, синочку! – сплеснула руками мати. – У нас і грошей немає.

– У мене є. Дід на моє весілля залишив.

– Царство йому небесне, – жінка встала, перехрестилася і заплакала.

– Ось що, батьки! – тон сина став серйозним. – У суботу, приведу Оксану. Познайомтеся із нею. У неділю ми з вами йдемо до її батьків.

– Сватати, чи що? – Запитав батько.

– Самі вирішуйте, як це називатиметься.

– Синку, цього тижня зарплати не буде, – зніяковіло промовила мати.

– Мамо, ось гроші, – син поклав на стіл десять тисяч гривень. – Це на знайомство та сватання.

– Ух ти! – радісно вигукнув батько.

– Тату, пообіцяй, що ти до неділі не загуляєш.

– Ну… так…, – обличчя батька стало серйозним. – Добре, сину, не буду.

***

Вранці в понеділок на кладовищі завжди мало народу. До гарного нового пам’ятника підійшли молодята. Це було видно за їхнім бажанням здаватися дорослими, і кільцям, що блищали на безіменних пальцях.

Вони поклали букет квітів і молодий чоловік урочисто промовив:

– Дідусю, це моя дружина, Оксана. Позавчора в нас було весілля. Дякую тобі за подарунок. Ми і ремонт у квартирі зробили, і весілля справили. Жаль, що ти не дожив до цього дня.

– Дякую, тобі дідусю, – змахнувши сльозинку з очей, вимовила молода жінка. – Ми ніколи вас не забудемо!