Іван додому прийшов пізно ввечері. Його ніхто не зустрів.

– Образилася, чи що? – подумав Іван.

– Я попереджав, що зайду до сестри.

Сестра нещодавно народила сина, Іван заїжджав до неї із подарунками. Дружина Івана прикинулася нездужою, тому до малюка не пішла.

– Е-е-ей! Я прийшов, – гукнув Іван.

– Спить, чи що?

Було незвично, зазвичай дружина завжди зустрічала. Іван пройшов у кухню, побачив на столі записку. Іван запереживав, щось сталося. Але чому ж записка? Могла б зателефонувати або надіслати повідомлення. Іван розгорнув записку і прочитав: «Вибач, я так більше не можу».

– Що не можу? – вголос спитав Іван, наче Лілія його могла чути. Він набрав номер телефону дружини, але почув короткі гудки. Очевидно, заблоковано його номер. Іван набрав номер телефону падчериці і знову короткі гудки.

Одружився Іван на Ліля сім років тому. Лілія мала доньку шести років. Гарна, добра дівчинка. Падчерка любила свого батька, часто їздила до нього у гості. Іван і не напрошувався до неї у батьки. Відносини з падчеркою були рівні.

Іван любив Лілію, готовий був для неї на все. Коли зробив пропозицію, він вже мав велику квартиру, гарний заробіток, машину, і купив машину для дружини.

Загалом, залишалося лише бути щасливим. А для щастя не вистачало своєї дитини, а краще за двох. Ліля була згодна з чоловіком. Але вирішили спочатку пожити кілька років разом, а вже потім народити дитину.

Через три роки Ліля відповіла на пропозиції Івана народити дитину тим, що треба перевірити здоров’я, а вже потім вагітніти.

Тоді вони удвох пішли до спеціалістів, пройшли огляд. Лілі запропонували оздоровчий курс. Іван оплатив цей курс, дуже вже хотілося свою дитину.

Але час минав, а про дітей дружина не заїкалася. Іван нагадав.

– Розумієш, донька перейшла до нової школи, їй зараз потрібна увага. А якщо я народжу малюка, то весь час приділятиму йому. Давай за рік про це поговоримо, – відповіла Ліля.

Потім дружина мала інші відмовки, на роботі можуть скоротити, зачекаємо ще рік. Потім занедужала теща, з нею треба було ходити лікарнями. Не до ваrітності Лілі було. Теща одужала. Дружині запропонували підвищення, ніяк не можна зараз йти в декрет, посаду заберуть.

Вчора Іван знову завів розмову:

– Ти розумієш, мені скоро сорок років, тобі тридцять вісім. Тягнути з дітьми вже нікуди. Хоча б одного народити, про двох уже не мрію.

– А ти розумієш, що у дочки починається перехідний вік. Як вона сприйме те, що мати матиме іншу дитину? Я зовсім не хочу втратити дочку, – з роздратуванням майже сварилася Лілія.

– Тебе зовсім не турбує моя дочка.

– Скажи чесно, ти передумала народжувати? Чи одразу не хотіла? Ну, якщо не хотіла відразу, треба було сказати. Я б не чекав.

– Ну, ну, домовляй, не одружився б зі мною, — взявши руки в боки, сказала Ліля з докором.

– А-а-а-а, – Іван махнув рукою і пішов спати на диван. Рано вранці пішов на роботу. А ввечері знайшов цю записку, але так і не зрозумів, що саме не може дружина більше.

КІНЕЦЬ.