Ще навчаючись у виші, Оксана збагнула, що сімейне щастя ніколи їй не усміхнеться. Бо кому потрібне непримітне худе створіння, рудоволосе, з ластовинням на всьому обличчі? З перших днів навчання прізвисько “Руда” так і прилипло до неї. Тільки як наказати своєму сеpцю не битися сильніше, коли вона бачить однокурсника Івана? Як не думати про нього і вдень, і вночі?

Одного вечора Оксана поверталася з лекцій, її наздогнав Іванко. У горлі вмить з’явився тривожний клубок: може, він здогадався про її кохання, адже на парах вона не зводить з нього очей?

Іванко торкнувся її руки, від чого в неї заструменіла кожна клітинка. “Зупинись, Оксано. Знаю, що ти мешкаєш на квартирі разом із Юлею, що вона – твоя подруга. Розумієш, я кохаю її, але не наважуюсь про це сказати”, – мовив він, затинаючись.

Оксана не чекала такої розмови. То, виходить, вона, котра кохає його до безтями, дихає, живе ним, має звести його зі своєю подругою? О, ні! Але Іван так благально вимолював відповіді… “Гаразд, я поговорю з Юлею”, – мовила, почервонівши. Іван зрадів: “Дякую, я знав, що ти – хороша людина”. Клубок ще сильніше стиснув горло: хороша – вона, а кохає Юлю.

Кілька днів Оксана ходила, як в тумані, на душі було пусто і холодно. Врешті, вирішила поговорити з Юлею. Заспокоювала себе думкою: якщо Іван буде приходити до Юлі, то й вона зможе частіше його бачити.

Вислухавши Оксану, Юля затанцювала по кімнаті. Іван – хлопець її мрії! Він давно приглянувся їй, але виглядав таким непідступним, гордовитим. Тепер їй і зачіску слід змінити, і макіяжем зайнятися, щоб бути достойною такого красеня!

Оксана підтакувала подрузі, а в самої сеpце боліло від жалю.

Тепер вона робила зачіску Юлі перед побаченням, радила їй, що вдягнути. Щаслива Юля метеликом вилітала з кімнати, а Оксана – в плач… Не могла уявити, як вони зараз втішаються своїм коханням…

На п’ятому курсі Іван одружився з Юлею, яка вже чекала дитину. Привів її у свій дім. Сам завершував навчання стаціонарно, а Юля перевелася на заочне відділення.

Якось Оксана застала Івана біля своїх дверей. Він сидів навпочіпки якийсь понурий, зіщулений, нагадував підкинуте кошеня.

“Іван?” – здивувалася Оксана.

– А чому ти – тут?”. Він поволі підвівся, сперся до стіни, і вона зрозуміла, що той випивший.

“Пусти мене, Оксано. Загубив ключі від кімнати, не маю куди піти”. “Що ж, заходь, коли вже прийшов”, – розгублено запросила Оксана. Вона заварила м’ятний чай, поставила на стіл тістечка з абрикосовим варенням.

Знала – Іванко їх дуже любить. Тепер часто і собі їх купувала. Вони розговорилися і якось непомітно, мов на долоні, Іван вилив їй свої жалі. Чи то випивка, розв’язала язика, чи виникла душевна потреба виговоритися, та він став скаржитися на дружину.

Прийшовши у їх дім, Юля дуже змінилася сама і змінила все у ньому: інтер’єр, режим, традиції. Стала буркотливою, завжди всім незадоволеною. Спочатку всі сприймали це як звичайні примхи вагітної, але з народженням малої Варвари вона не змінилася. Навіть ще більше розперезалася, стала керувати його батьками. Дорікати у тому, що батько, працюючи на керівній посаді, досі їздить на старому авто, а міг би вже й синові іномарку купити.

“А що тобі рідні надбали?” – заступився за батьків Іван. Це і посварило їх учора.

Зранку, коли Іван збирався їхати до вишу, Юля кинула перед ним порожню сумку. Мов заведена, стала дорікати, що ліпше б він за кордон подався, аніж вчитися на стаціонарі. Бо що йому дасть та педагогіка?!

Повернувшись з вихідних, Іван не пішов на пари. Щоб заглушити образу, напився в барі, але це не допомогло. На душі було зовсім кепсько. Ще й ключі загубив… “Але ти, Оксано, не зважай на наші негаразди – шукай собі пару. Більшість живе у злагоді і любові”, – сказав і легенько провів рукою по її волоссю: “Золота!”

“У любові, кажеш? Та любов у мене є і буде одна. На жаль вона – безнадійна, Іванку”, – з її очей покотилися сльози. “Чому – безнадійна? Хто він? Може, я поговорю з ним?” – заметушився Іван. Оксана пильно-пильно, вдивляючись у його обличчя, відповіла, що це – неможливо. Від її погляду Іван знітився. Присунувся ближче… Ще мить, і вони не зрозуміли й самі, як цей вечір їх зблизив. Солодка мить задурманила розум, музикою задзвеніла в сеpці…

“Прийди ще, увечері”, – сказала Оксана, проводжаючи його вранці на навчання. А сама – щаслива, окрилена – стала готувати вечерю на двох…

Іван приходив часто, Оксана була на сьомому небі від щастя, допоки не збагнула, що чекає дитину. Іванові таємницю не відкрила і стала гадати, що тепер з цим робити. Вона не має права народжувати від одруженого! Тим паче, це може бути дівчинка… руда, з ластовинням, як у неї. Вона буде комплексувати, як її мати, плакати, запудрюючи собі обличчя, соромитися своєї зовнішності. Такою: рудою, некрасивою вона навіть приснилася їй. Бігла босоніж по зеленій траві, простягаючи до неї рученята… А вона відвернулася…

Зібралася додому. На сповідь перед матір’ю. Ненька завжди її розуміла. Їхала з тягарем на душі. Впала перед мамою на коліна… Мама плакала, а тоді взяла в долоні її веснянкувате обличчя і стала обсипати його поцілунками. “Будемо народжувати!”, – важко зітхнула.

Світ для Оксани заяснів, задзвенів дивовижною мелодією, коли на світ появився синочок Олежик. В усьому їй допомагала її турботлива мама Таїсія. Тепер Оксана вирішила остаточно – своє життя присвятить синові. Шукати собі пару – не буде. Їй зараз байдуже, що вона – некрасива. Вона раділа, що Олежик народився з темним волоссячком, терновими очима, як у його тата. У приємних клопотах швидко збігав час.

Скоро Олежику йти до школи. Оксана вирішила поїхати в Тернопіль на ринок, щоб придбати все необхідне. Вона скучила за Тернополем. Тут минули її студентські роки, тут зародилося у ній нове життя. Скупившись, вирішила піти до озера, покататись на катері, щоб згаяти час до потяга.

Теплий вітерець заплітався в її волосся, лоскотав обличчя. Враз вона почула знайомий голос, оглянулася і побачила Юлю з якимсь молодиком. Вони весело сміялися, підставляючи долоні грайливим бризкам.

Оксана зачекала її на березі. Звісно, Юля не зраділа цій зустрічі. Сказала, що Іван тепер за кордоном, добре заробляє. “А ти, що робиш ти?” – спитала Оксана з натяком. Юля зареготала: “Ти ж знаєш, я рано заміж вийшла – не нагулялася, не налюбилася. Знаю, ти просто заздриш мені! Бо кому потрібна така, як ти?” Вона гордовито підняла голову і підійшла до молодика: “Зробимо ще один рейс, Едику?”

Одного спекотного дня Оксана поїхала в пансіонат навідати тітку – мамину рідну сестру. Перед входом спіткнулася, зачепившись каблуком за решітку, і ледь не збила з ніг якогось чоловіка. Вибачилася… і впізнала Івана. Він був з паличкою. Закордонні заробітки обернулися для нього недугою. Вони розговорилися. Розповів, що Юля його залишила: “Бо кому потрібен такий як я?” – мовив сумно.

І ніби між іншим, сказав, що незабаром зустріч випускників їх вишу. “Прийдеш, Оксанко?” – тепло глянув їй у вічі. Оксана хотіла чимшвидше втекти від нього, від його погляду, щоб не зізнатися, що й досі кохає його, що виховує їхнього сина. І все-таки погодилася зустрітися у сквері, біля старого фонтана, щоб разом прийти на подвір’я вишу.

…Великими здивованими очима Юля дивилася то на Івана, то на Оксану, яку важко було упізнати. Вона стала привабливою, стрункою, соком молочаю вивела веснянки, а волосся перефарбовувати не стала – рудий колір тепер у моді. Іван прийшов без палички – лікування дало позитивну динаміку. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою. Юля зірвалася з місця, підійшла до нього. “Впізнаєте, друзі? Це – мій чоловік Іван!” ¬- сказала голосно. Він промовчав. Потихеньку, непомітно наблизився до Оксани. Шеренга однокурсників зростала. Десяти років розлуки ніби й не було між ними. Усі раділи, впізнавали один одного.

Після ресторанного бенкету вирушили на озеро зустрічати світанок. Іван запропонував Оксані відлучитися трішки. “Ти стала така гарна, Оксанко. Хочу тобі щось сказати”. Оксана відчула колючий погляд Юлиних очей, однак погодилася: “Я теж маю дещо тобі сказати. Ти здивувався, що я досі одна, але це – не зовсім так. У мене… у нас є син. Він дуже схожий на тебе…”

Іван зупинився, іскристими поглядом глянув на Оксану. Просив повторити ці слова ще і ще… З Варварою він бачиться рідко і через це дуже важко йому. Так вирішила Юля, незважаючи на рішення суду. А тут – син… “Невже це – правда, Оксано?” – він стиснув її в обіймах, витер набіглі сльози.

“Не тут, Іване, не тут. Давай наздоженемо наших. А щодо сина, то це – правда. Його звати Олег”.

– Оксаночко…

– Іванку…

Сходило сонце…

Вже тридцять років вони разом з Іваном. Олежик створив свій бізнес. Разом з дружиною подарували їм двох онуків – Матвійчика і Златуню.

А Юля так і не вийшла більше заміж. Зів’яла її краса. Таку – егоїстичну, корисливу, заздрісну ніхто уже не захотів.

КІНЕЦЬ.