Марина й Рита хоч і були однокласницями, але не дружили.

Маринка вважала Риту зарозумілою, гордовитою і не наважувалася напрошуватися їй у подружки.

Батьки дуже балували Риту, бо дівчинка була єдиною дитиною у сім’ї.

Її вбирали вже гарно, вихваляли її здібності до танців і співу, і відправили вчитися в музичну школу.

Марина була, навпаки, з простої багатодітної родини, де тримали хазяйство, бо треба було щось їсти, а на сільські зарплати, як говорила мати Маринки, ситий не будеш.

Рита була артисткою на всіх шкільних вечорах і брала участь у самодіяльності сільського клубу.

Вона була головною і в драматичному гуртку, де їй неодмінно давали головні ролі.

Так вийшло, що вони обидві закохалися у найпомітнішого хлопця їхньої школи.

– Звичайно, Іван дивиться на Риту, – пошепки скаржилася Марина сестричкам вечорами. – Вона така ошатна, гарна й талановита… Де вже мені.

– Та облиш ти, Маринко. У яскравій обгортці цукерка не солодша. Ти нічим не гірша за Риту. Тільки скрізь і лізе на сцену. Жодне свято без неї не обходиться. І що? А набридлива вже ж яка… – підтримувала Марину старша сестра.

– Ох, мені б таку сукню, як у неї … – сумно говорила Маринка і мрійливо дивилася у вікно на дорогу, якою Іван щовечора проходив у клуб.

Там він чекав кінця репетицій гуртка, щоб поговорити з Ритою.

Спочатку Риті подобалося, що Іван звертає на неї увагу, але потім вона стала гуляти і з іншими хлопцями, а Іван незабаром пішов не службу.

Марина вступила після школи заочно, на ветеринарку.

– Розумниця ти, доню! – хвалила її мати. – Ця професія в селі – номер один. Сама розумієш. Он у нас скільки хазяйства. А вони теж, як і люди – слабі іноді.

– Знаю. Я їх люблю, шкодую, тому й пішла вчитися. І заробляти теж якось треба, – відповіла Марина.

До міста переїхати жити Марина навіть не мріяла. У них був великий будинок, мати з батьком тримали худобу, великий город, а Марина зі старшою сестричкою ще доглядали й бабусю, яка жила в сусідньому будинку.

Рита мріяла про переїзд у місто. Вона вступила в педагогічне училище, але після першого курсу покинула навчання.

– Не моє це, з учнями поратися, завдання вирішувати. Школа мені самій набридла. Моє покликання – сцена! Розумієте? – намагалася вона пояснити батькам.

– Сцена? І все? А що ти на ній робитимеш? Співати? Чи танцювати? Чи на шпагат сядеш? – сварився батько.

– Просто сцена – це не професія, дочко. Ти б закінчила училище, а там й інститут, а це все нікуди від тебе не дінеться, – намагалася навчити її мати.

– Я хочу бути актрисою, мамо! – не здавалася Рита.

– Так таких охочих мільйони, Риточко. Там потрібен не тільки особливий талант, а й зв’язки, і гроші, а в нас нічого такого немає, – намагалася пояснити мати.

Після невдалої спроби вступити, Рита підробляла зйомками у масовці. Якось кілька днів знімалася, промокла під дощем, але познайомилася з міським хлопцем, який теж знімався з нею.

Слово за слово, він почав доглядати Риту, і вони почали зустрічатися. Рита деякий час попрацювала у місті помічницею продавця. Батьки допомагали їй винаймати квартиру, але хвилювалися за неї. А хлопець став коханцем Рити дуже скоро.

Риті ж набридла нудна робота продавцчині, набридло нудьгувати одній у міській скромній квартирці. Адже її Ігор приходив до неї кілька разів на тиждень. Він був одружений, і через місяць зустрічей не приховував від Рити, що в нього є дружина і дитина.

Два дні дівчина проплакала, а потім знову прийняла свого коханця, але незабаром повернулася на вимогу батьків до села.

Вона сама їздила тепер до міста на побачення до коханого, тому їй довелося розповісти матері всю правду. Від батька вони довго приховували, що Ігор одружений…

…Тим часом повернувся зі служби Іван. Він змужнів, став серйознішим і ще красивішим.

Марина була щаслива, бачачи свого коханого хлопця таким. Вона, звичайно ж, писала йому листи, й Іван знав, що Рита має коханого в місті.

Під час зустрічі з Ритою в клубі на танцях, він відзначив про себе, що дівчина майже не змінилася, і, як і раніше, в її очах була зверхність, гордовитість.

А Марина була поряд з Іваном. Вони танцювали разом. Марина раптом помітила, що Іван якось дивно дивився на Риту.

– Що, подобається вона тобі досі? – запитала Марина Івана прямо, коли вони йшли після танців додому.

Іван застиг від несподіванки.

– А як вона може не подобається? – посміхаючись відповів він. – Все при ній – і фігурка, і личко, і зачіска, і вбрання. Як завжди, найяскравіше.

– Зрозуміло, – насупилась Маринка й замовкла.

– Що тобі зрозуміло? Ех, ти… – засміявся Іван. – Вона яка була, такою й залишилася. Такі подобаються, але любити їх одні переживання. Ось у коханках, ще нічого. А дружина… Ну вже ні.

– Так, є у неї коханий, вже вона і не приховує цього, так і каже – кохання, все, мовляв, по-дорослому…

– Є то є, та тільки не вільний він, – відповів Іван. – А це вже не добре. Тобто нічого хорошого.

– Звідки ти знаєш, що таке говориш? – обурилася Марина.

– Знаю, дізнавався, світ тісний. Він одружений і син росте. Дружину не покине. Навіть через таку красуню. Бо там у родині все добре, і тесть начальник, – відповів Іван, а потім додав:

– Тільки ти мовчи, не наша це справа. Самі хай вирішують кому з ким бути. І не плітку по селу.

Маринка кивнула і з полегшенням зітхнула. Значить, Іван несерйозно ставиться до Рити, і навряд чи добиватиметься її уваги…

Іван обійняв Маринку і, немов чуючи хід її думок, продовжував:

– А я для неї ніхто. Вона ж вихована, як королева. А кому така потрібна? Вона ж на п’єдесталі, їй тільки потрібний слуга й шанувальник. От тільки замість чоловіка – коханець. І треба ж було їй так закохатися …

– Він їй дорогі подарунки привозить. Вбрання й обручки дарує, – сказала Марина. – Але тільки від таких нічого не треба. Сором… Все одно – сором, – сказала вона.

– Зате він з багатих, з міста. І, мабуть, вона сподівається, що колись кине дружину заради неї… – припустив Іван. – Але це не наша справа. Мені тепер про себе треба думати. Що я робитиму в нашому селі? Чим займатимуся?

У Марини похололо на душі. Невже в місто її Іван поїде? Але Іван, глянувши на обличчя Марини, одразу зрозумів її побоювання.

– Та не поїду я нікуди. Тут треба влаштуватися. Там у мене немає житла. А батько обіцяє допомогти хату збудувати, якщо я в селі залишуся, – заспокоїв її Іван.

– Ти найпрацьовитіший з нашого класу, Іванку, не їдь, тобі тут добре буде! – гаряче підтримала його Марина.

– Найпрацьовитіший? – Іван засміявся. – З чого ти взяла?

– У тебе на уроках праці завжди найкраще виходило табуретки робити. А згадай потім, який ти стіл сам змайстрував і його поставили в актовому залі школи для журі? – нагадала Марина.

– Так, меблі робити мені подобається, – погодився Іван. – Тому батько й заохочує мене будівництвом будинку. Ох, ми з ним палац збудуємо! І меблі всі сам зроблю. Натуральні, з дерева. Адже я на тартак влаштовуюся працювати. Ми скоро і фундаментом займатися почнемо. От так от…

Іван глянув на Марину і знову обійняв її.

– А як у тебе з навчанням? Подобається?

– Подобається. Я люблю допомагати тваринкам. Пам’ятаю в дитинстві, у нас під час пологів кози моєї улюбленої не стало. Не могла розродитися, велике козеня неправильно йшло. А ми пропустили це. Ніч була. Так я собі з того часу обіцянку дала: буду ветеринаркою, щоб завжди могла допомогти тваринкам… – розповідала Марина.

– Ого… Добра душа в тебе.

Іван поцілував Марину і взяв на руки.

– Пусти, Іванку, побачать… Чуєш? Пусти…

– Хто побачить? Всі свої. Нехай дивляться. Я нікого не соромлюся і ні від кого нам ховатися не треба, – відповів Іван, кружляючи Марину. – Ось збудуємо навесні будинок, заяву подамо, весілля зіграємо. Зрозуміла?

Марина дуже хвилювалася. Як вона цього чекала, і все одно не уявляла тієї величезної хвилі радості й ніжності, що нахлинула зараз.

– Ти тільки не хвалися, а роби. А я чекатиму… – прошепотіла Марина Іванові.

– Ти диви, чекати вона зібралася! А допомагатиме хто? Разом на будівництво ходитимемо, – заявив Іван.

– А що я там робитиму? Я ж не вмію… – скромно відповіла Марина.

– Як це не вмію? Цвяхи подавати зможеш? – запитав чоловік.

– Так, цвяхи я подаю дуже добре, – засміялася Марина.

– Головне, щоб ти була поряд. Завжди. Розумієш? – Іван знову хотів поцілувати Марину.

Вона, прийнявши поцілунок, як промені найбажанішого щастя, погладила його по голові й сказала:

– Як же ж я люблю тебе, Іванку… Ти най, най…

…Молоді зіграли весілля навесні, коли стояла вже «коробка» і був накритий дах.

Ще багато мали вони роботи в новому будинку, але молодята дуже скоро переїхали, ледь поклали на кухні плитку й зробили опалення.

А Рита ще кілька років залишалася коханкою свого Ігоря, доки він не покинув її.

Потім вона все-таки поїхала в місто, де й вийшла заміж за заможного вдівця, старшого за неї на десять років.

Марина й Іван стали тим часом успішними фермерами. Вони завели породистих кіз і відкрили свою сироварню.

Тут і став у нагоді професіоналізм Марини та працьовитість Івана. Їхня продукція стала відомою та улюбленою не лише у своєму районі, але навіть по всій Україні.

Зрідка зустрічаючись у селі, куди часом приїжджала Рита навідатися до батьків, колишні суперниці тепло посміхалися одна одній і розпитували про дітей.

У Рити підростав син, а у Марини три дочки.

Ось такі різні долі, але головне, що обидві дівчини знайшли своє щастя…

КІНЕЦЬ.