Марина і сама не знає, чому їй сьогодні, раптом наснилася її двоюрідна сестра Віра. У сні вона плакала і просила її не лишати Марійку.

Марина прокинулася і довго не могла заснути.

-Треба буде вранці зателефонувати до Віри. Щось якесь неприємне передчуття від цього сну. Тривожно на душі.

Але вранці Марина навіть не встигла набрати номер сестри, як зателефонувала сусідка Віри і сказала, що її більше немає.

-Як це сталося? – тихо, ледве ворушачи губами, спитала Марина.

-Точно не знаю. Пояснили, що вона поверталася додому з роботи і коли перехрдила дорогу сталася біда… Марійка зараз у мене…

Розмова вже закінчилася, а Марина так і стояла біля вікна, не в силах поворухнутися, з телефоном у руках.

Перед очима промайнуло все дитинство. Незрозуміло чому, раптом, згадалося, як вони з Вірою – дві маленькі дівчинки, через паркан, на два голоси, перегукуючи один одного: сміялися з Олексія Микитенка.

-Які ж ми тоді були не розумні! – промайнула думка в голові.

Олексій, коли виріс, став доволі цікавим хлопцем. І одружився з Вірою. Він потім ще жартував, що одразу закохався у Віру, ще в дитинстві.

А потім, коли Віра завагітніла, Олексій сильно занедужав і його не стало.

Ось так від всієї родини тепер залишилася одна Марійка.

-Господи! У малюка тепер на всьому білому, крім мене нікого немає! – Раптом, зрозуміла Марина, я повинна забрати Марійку.

***

-Марино! Марино! Та ти скажеш мені, нарешті, що сталося? Що сталося?

Тільки зараз дівчина помітила Івана, який занепокоєно кружляв навколо неї, намагаючись дотримати від дружини бодай слова.

-Віри не стало! – Розплакалася вона. – В останню путь проводити ми будемо. Вона не має нікого.

Іван обійняв Марину, погладив по голові, по плечах. Ну, не знав він, що в таких випадках говорити і як її заспокоїти.

-Ну, звичайно, Марино, раз так… Ми – її єдині родичі.

-І-і-і-і, ще, я повинна забрати Марійку.

Іван скривився, помітно було, що ця тема йому неприємна і якось хочеться відкласти цю розмову на потім.

-Марино, давай, ми це з тобою потім обговоримо….

-Коли потім, Іване? На прощанні, чи що? Нам там із тобою не до обговорень буде! Назад ми повернемося з дівчинкою.

-Марино, ну, я якось не готовий стати батьком чужій дитині. У нас може й свої діти скоро будуть!

-Може, і будуть, Іване! Але як цьому може стати на заваді Марійка?

Іван ледве стримував себе. З одного боку, сама ситуація просто зобов’язувала його бути м’якшим, чуйнішим, а з іншого боку, він не готовий був впустити в своє життя чужу дитину.

-Марино, та зрозумій ти, ну не зможу я її полюбити! Чужа вона мені! Хіба дитині буде добре, якщо вона житиме поруч із людиною, яка її не любить?!

-Я любитиму її за двох! А у дитбудинку, де її взагалі ніхто не любить, думаєш їй краще буде?

Іван вирішив піти на крайні заходи, і не розумну річ.

-Добре, тоді вибирай: я чи вона…

Марина якось сіпнулася, глянула на Івана таким пронизливим поглядом, ніби в душу його хотіла зазирнути.

-Вона! – твердо сказала жінка. – Якщо ти такий черствий чоловік, збирай речі і йди! Але племінницю я не кину!

Її погляд був сповнений рішучості, і Іван зрозумів, що Марина зараз говорить цілком серйозно.

Іван тяжко зітхнув, підійшов до Марини, обійняв її.

-Добре, Марино, я зараз сказав не розумну річ, пробач! Поїхали, дорога далека. Нехай Марія у нас живе, я згоден!

Марина нічого не сказала, вона просто обдарувала чоловіка поглядом, сповненим вдячності і пішла збиратися.

***

-Ну, ось, Марійко, проходь, тепер ти житимеш з нами! – сказала Марина, пропускаючи малу вперед себе.

Дівчинка, притискаючись до тітки, з хвилюванням, увійшла до нової для неї квартири.

Звикала до нового місця Марійка дуже важко. Часто плакала ночами. І тоді Марина лягала поряд, обіймала племінницю, гладила її по голові і дівчинка поступово заспокоювалася та засинала.

Жінка навіть попросилася на віддалену роботу, щоб дати дитині трохи звикнути і не занурювати дитину в чергові пережиття, відправляючи її до дитячого садка.

Поступово, Марія звикла і навіть почала називати Марину мамою. А до Івана підійти хвилювалася. Спрацьовувала дитяча інтуїція, відчувала дівчинка нелюбов новоявленого батька.

Ні, Іван дівчинку не ображав, не свариа. Він її просто не помічав.

Марія росла дівчинкою тихою, слухняною, дуже любила допомагати мамі. Вона вміла витирати посуд після миття, підмести на кухні підлогу, щось подати або принести, полити квіти на підвіконні.

Марина з малечею займалася, грала, гуляла, вивчала з нею літери, малювала і робила різні вироби, а Іван просто був завжди поруч.

***

Але одного разу все змінилося: Марина повідомила Івана, що скоро у них буде дитина. Сказати, що він був радий – це нічого не сказати! Його відразу охопила ціла буря емоцій. Іван весь час говорив про сина, уявляв, як навчить його ходити на лижах, кататися на велосипеді, як вони їздитимуть на рибалку. Він навіть на радощах почав усміхатися маленькій дочці.

Іван оточив дружину увагою та турботою.

Але одного разу після відвідин жіночої консультації Марина повернулася засмученою.

-Іване, мені потрібно на збереження. Ти можеш взяти відпустку і побути трохи вдома з Марійкою, доки я буду в палаті?

Іван без вагань погодився. Здоров’я дружини та дитини виявилося для нього найважливішим на світі.

Марійка ніби розуміла все. Тільки підійшла до Мариги в дверях, обняла за шию і сказала: 

-Мамо, ти повертайся швидше, я на тебе дуже-дуже чекатиму.

Якимось одкровенням стало для Івана, коли наступного ранку на кухні чекав сніданок, приготовлений маленькою дочкою: на столі стояли бутерброди, густо намазані маслом. І електричний чайник уже весело булькав, запрошуючи до чаювання.

Іван усміхнувся, і вперше за весь час обійняв дівчинку: 

-Господинька, ти моя маленька! – Тільки й міг він сказати. Сльози капали з очей. Йому, здоровому чоловіку, було дуже соромно перед дитиною за свою невиправдану нелюбов до неї.

-Ти, татку, не переживай, я ще яєчню вмію смажити!

-Та ти в мене крута! – усміхнувся Іван.

На той час, коли Марина повернулася з пологового будинку з сином, між Іваном і Марією вже склалися добрі стосунки.

Почувши з їхніх вуст слова “тато” та “дочка”, Марина зітхнула з полегшенням. Здається, що все в їхній родині пішло на лад.

-Мамо, а як мого братика звуть? -Запитала Марія, дивлячись на те, як Марина розвертає зовсім маленького, малюка.

-Ну, ми з татом хотіли назвати його Максим, як ти на це дивишся?

-Мені теж подобається ім’я Максим, – серйозно сказала дівчинка. – А можна я його трохи потримаю.

-На, потримай! Тільки міцно тримай, – Марина посадила дівчинку зручніше, дала їй на ручки брата і показала, як правильно його тримати.

Марійка сиділа не дихаючи, дивилася на маленьке обличчя немовляти і посміхалася.

-Ой, він такий тепленький, – тихо сказала вона, витріщивши очі.

Іван обійняв дружину і сказав: – Які у нас з тобою все-таки чудові діти, Марино.

-Так чудові! – погодилася Марина.

***

Марія та Максим вже трохи підросли. Марія вже пішла до школи, дуже любить свого брата та батьків.

Як життя розпорядитися далі долею цих людей – ніхто не знає. Але чомусь дуже хочеться, щоб у них все було добре.

Вчора Марині знову снилась Віра. Вона довго стояла, посміхалася і раптом сказала: “Дякую тобі за дочку!”

КІНЕЦЬ.