Іван Петрович уперше за стільки років зібрався у місто. Було помітно, що літній чоловік помітно нервує.

В очікуванні автобуса він раз у раз пригладжував волосся або струшував зі старого піджака невидимий пил.

Всяке може бути, його діти зараз міські, негоже йому показуватися перед ними у неохайному вигляді.

Іван Петрович був би й радий залишитися в себе тут, у селі, але тільки за дітьми своїми скучив.

А як раніше було добре… Вони майже кожні вихідні до нього приїжджали, шашлики смажили, на річці купалися, фруктами гостилися.

Цікаво, що могло змінитися з того часу? Він так само радий бачити їх у своєму будинку, ось тільки вони не поспішають до нього. Видно справ багато, не до нього зараз…

Іван Петрович давно звик до своєї самотності. Після того, як не стало дружини він навчився варити, пекти, а на городі у нього панує такий зразковий порядок, що будь–яка хазяйка позаздрить.

А який у нього був сад, диво просто! Бери з дерева і їж, що забажаєш. Це не те, що продають у міських супермаркетах, а домашній продукт.

У хліві в нього стояла дійна корівка і кілька поросяток, а в курнику з десяток курочок. Багато хто цікавився, навіщо йому одному стільки.

От тільки не міг він їх віддати – яка не яка, а жива душа поруч…

Вони хоч і не дадуть відповіді, зате завжди вислухають його.

Діти, звичайно, допомагали йому, час від часу гроші надсилали, тільки вони не знали, мабуть, що не гроші йому були потрібні, а їхня увага та турбота.

Іван Петрович часто сидів на ґанку зі своїм рудим таким же старим, як він, котом і розмовляв з ним.

Кіт мружив свої зелені очі і вдавав, що розуміє господаря.

– Ну як вони не розуміють? Навіщо мені їхні гроші, якщо мені їх нема на що витрачати? У нас м’ясце своє? Своє. У нас молоко та яйця свої? Свої. І овочі, і навіть фрукти все своє. Мені б їх хоч раз в живу побачити, поговорити про те, про се… Ось ти дивишся на мене і мовчиш, а мені співрозмовник потрібен, розумієш?

Кіт підійшов до господаря ближче, і піднявшись до нього на коліна, потерся мордочкою йому по щоці, ніби всім виглядом показуючи – я з тобою, я поруч, ти не один.

Іван Петрович зморшкуватою рукою погладив кота по голові і беззвучно заплакав. Не думав він, що під старість років залишиться самотнім…

Ще зовсім недавно його діти з будь–якого приводу зверталися до нього по допомогу, а зараз немов забули про його існування…

Старша дочка Івана Петровича – Марія працювала у ЗАГСі, син – Роман на заводі, Дмитро – на залізниці.

Онуки хто вчиться, хто працює, нікому нема діла до старого.

Він, правда, запрошував їх кілька разів до себе, коли дзвонили, та хіба вони приїдуть? Де місто, а де село.

Вони звикли на курортах відпочивати, негоже їм у селі з’являтися.

Гаразд, вони до нього не приїжджали, то хоча б батька до себе покликали.

Так ні, жодного разу за стільки років не запросили! Він тільки знає їхні адреси, ще дружина покійна записувала.

Але сам у них жодного разу не був. Це він сільський гостинний, радий будь-якому гостю, а вони ні.

Він якось хотів поїхати до сина, так той йому одразу заявив:

– Тату, не до гостей нам зараз. Сина одружуємо, наречена в нього знаєш, яка? З багачок! Тож не ображайся…

Донька теж була не кращою. Одразу заявила, що не рада непроханим гостям, якщо що, треба спершу зателефонувати.

А він, що чужий їм, щоб дзвонити? Так ось і жив на самоті, навіть на весіллі не був, не запросили, посоромилися, що їхній сільський батько не впишеться у їхню міську компанію.

Гаразд невістки, їх він міг зрозуміти, чужий він для них, але ось сини…

Тепер ось онук одружився, вже й сам батьком став, а він прадідом, так жодного разу не бачив ані його дружини, ані правнука.

Лише час від часу, коли по телефону розмовляли, дізнавався, що правнук уже робить перші кроки і навчився говорити «мама» й «тато». Цікаво, який він? На кого схожий?

Напевно, годують його всяким некорисним з магазину…

– Ех! Був би він зараз у селі, я б йому і яєчко домашнє зварив, сиром би домашнім погодував… Цікаво, де я припустився помилки, що рідні діти та онуки забули про мене? Завжди ж допомагав їм у всьому, старшому квартиру допомогли купити, молодшому грошей дали на перший внесок, коли він хотів кредит взяти. Марія, правда, все сама, у батьків нічого не просила, та й чоловік би не дозволив. Він людина заможна, у них все є, і машина, і дача, і велика квартира. Ось навіть до мого сусіда – Віталіка нещодавно рідня аж з Америки приїхала. Де Америка, а де Україна…

…І ось тепер Іван Петрович вирішив сам відвідати рідних, влаштувати їм сюрприз, як то кажуть.

Він зібрав дві великі картаті сумки. Поклав те, чого в нього було багато – фрукти, овочі, свіжини поклав, яєць і домашнього сиру.

Діти напевно будуть задоволені, таких яблучок, як у нього в саду вони, мабуть, давно не їли, та й сир у нього жирний, зернистий.

Нарешті приїхав автобус й Іван Петрович щасливий, що незабаром побачить рідню сів зручніше на переднє сидіння.

Всю дорогу до міста він усміхався, ніби хтось невидимий натягнув йому усмішку до вух, і тільки в місті він знову занервував, все переживав, що адресу забуде або вдома нікого не буде.

Ну, нічого часу в нього багато, з сусідкою він домовився, вона подивиться за його корівкою і курочками, поки він у дітей гостює. Дні три йому цілком вистачить…

Доньки не було вдома, коли він під’їхав до її будинку. Вона спочатку довго не відповідала на дзвінки, але незабаром не витримала наполегливості батька, і відповіла:

– Тату, ти чого дзвониш?! – вигукнула Марія в слухавку. – Зайнята я!

– Я приїхав тут, дочко…

– Куди приїхав? – ахнула та. – Навіщо?

– В гості…

– Які гості, тату?! Чому ти не попередив?! Ми люди зайняті, нам зараз не до гостей.

– Я гостинців привіз, сальця, як ти любиш, яблучок…

У слухавці раптом запала тиша. Старий не міг зрозуміти, що відбувається.

– У нас свого добра вистачає! – нарешті відповіла дочка. – Вибач, не можу зараз говорити, дуже зайнята…

Та справа була не в зайнятості, просто батько ну ніяк не вписувався в їхні плани. У цей момент діти Івана Петровича із сім’ями зібралися на дачі Марії і смажили шашлики.

– Уявляєте, хто щойно дзвонив? – запитала вона всіх.

– Хто?

– Тато наш?

– І що він хотів?

– Приїхав із гостинцями каже! Наче у нас нема нічого…

– О, тепер, мабуть, нам буде дзвонити. Я краще одразу вимкну телефон.

– Я, мабуть, теж. Нехай їде назад.

– А чому б нам не запросити його до нас?

– Ти що дитинко! У нас тут все розраховано, та й батьки твої скоро під’їдуть.

Невістка Романа – Ольга знизала плечима, їй було неприємно, що вони так обійшлися з рідним батьком.

– Микольцю, чому ви так з дідом поводитеся?

– Ой, що з ним станеться? Поїде назад у своє село та все.

– Як вам не соромно?! Я тоді теж, мабуть, поїду і батьків попереджу, щоб не приїжджали.

– Навіщо? Їм ми завжди раді!

Але Ольга вже не чула чоловіка, вона взяла дитину і сівши у нову машину, яку нещодавно подарував їй батько, поїхала до своїх батьків. Батьки були здивовані, почувши розповідь дочки. Вони не могли повірити, що сім’я, в якій живе їхня дочка, була здатна вчинити так зі своїм рідним батьком.

– І де він зараз?

– Мабуть, додому поїхав бідолаха… Миколка казав, що має діда, тільки я жодного разу його не бачила. Треба якось запросити його до нас.

– А давайте самі до нього поїдемо на вихідні!

– Чудова ідея! Я за!

Батьки Ольги були з дитбудинку, і хоча своєю працею досягли багато чого – Олег Борисович був власником ресторану, а в Ірини Вікторівни був салон краси, вони завжди журилися, що у них не було родичів.

Тому для них було дико чути про те, як сім’я чоловіка їхньої єдиної дочки вчинила зі своїм батьком.

На вихідних закупившись різними смаколиками Ольга з батьками поїхала в село до Івана Петровича. Бідолаха занедужав від переживань, і вже кілька днів майже нічого не їв.

На його щастя приїхала дружина онука з батьками і привезла правнука.

Старий одразу ж відчув себе краще, пішов накривати стіл у саду.

– Що ви, Іване Петровичу, ми самі, а ви поки що з правнуком пограйтеся, бачите, як він на вас схожий?

Іван Петрович сидів на ґанку й колисав правнука. Як добре, що до нього приїхала Ольга з батьками, наче й не рідні вони, але виявилися ріднішими за своїх дітей. Від емоцій, що нахлинули, він аж заплакав, що помітив Олег Борисович.

– Ти чого плачеш?

– Ось своїх згадав… Ніби й свої, а ніби й чужі…

– У житті всяке буває, ми ось з Іриною з дитбудинку, знаємо, що значить бути непотрібними. А можна ми до тебе частіше приїжджатимемо?

– Звичайно, приїжджайте, я буду тільки радий!

– А в мене ідея! Давайте тата ювілей тут відзначимо! Я там бачила в саду чудове місце, під яблунями столи накриємо, шашлики посмажимо…

– Ні, доню, шашлики на ювілей, не те. Є в мене одна ідея…

Із самого ранку Іван Петрович був на ногах. Ще з вечора в його саду було повно людей, хто встановлював намет, хто прикрашав кульками й ілюмінацією сад.

А сьогодні в Олега Борисовича ювілей, і, як він сказав, приїде багато гостей. Через деякий час приїхав якийсь юнак, назвався стилістом. Він постриг, поголив Івана Петровича, а потім простягнув йому великий пакет із новим одягом та взуттям і попросив переодягнутися. Тепер Івана Петровича було не впізнати. Стильно одягнений, з дорогим парфумом чоловік був схожий не на сільського дідуся, а на одного з заможних міських чоловіків.

– А ось і гості їдуть! Виходьте, зустрічайте, що ви стоїте?

Іван Петрович вийшов до воріт і помітив цілу низку дорогих автомобілів. Серед гостей він помітив і своїх дітей, які були трохи здивовані і раз у раз перешіптувалися між собою.

– Олег Борисович, ви ж сказали, що відзначатимете у свого батька, а це…

– Це і є мій батько, вам же він не потрібний. Чи я не правий?

– Привіт, тату!

Олег Борисович обійняв Івана Петровича і повів у сад. Столи були накриті, гості поступово посідали свої місця. Іван Петрович сидів на почесному місці, поряд із ювіляром. І тільки його діти не знали, як поводитися далі. Через деякий час Олег Борисович підвівся з місця і звернувся до гостей:

– Всі ви знаєте, що я нічого не потребую, хоча й у нас у сім’ї був один недолік. Слава Богу, тепер цей недолік виправлений, у нашій сім’ї додаток, у нас з’явився батько!

Всі переглянулися між собою, а Олег Борисович продовжив:

– Тату, я хочу забрати тебе до нас, у місто. Ти як? Згоден?

Іван Петрович крадькома витер сльозу, і кивнув на знак згоди. Гості дружно зааплодували, тільки його діти й онуки дивилися здивовано. Після свята вони підійшли до батька, щоб висловити йому свої претензії.

– Батьку, ти у своєму розумі?! Ти чого нас ганьбиш?! Де ти знайшов номер Олега Борисовича?

– Нічого я не знаходив.

– Тоді як ви познайомилися? Ти розумієш, що своїм вчинком псуєш життя мені і твоєму онукові.

– Це не ваш батько псує вам життя, а ви самі. Я вже сумніваюся, чи правильно я вчинив, дозволивши своїй дочці вийти заміж за вашого сина. Не уявляю, що її чекає далі, якщо ви так ставитеся до свого рідного батька. А до батька не сваріться, він не винен, це Олечка розповіла нам про те, що трапилося, ось ми й приїхали. Вам він не потрібен, ви дуже зайняті, вам не до нього, а нам якраз. На відміну від вас ми цінуємо не лише гроші, а й людей.

Марія хотіла щось заперечити, але промовчала, кожен із дітей Івана Петровича розумів, Олег Борисович мав рацію, їм зараз не до батька, у них своє життя, свої проблеми.

Очі Івана Петровича блищали від радості, нарешті він більше не буде самотній, з ним будуть нехай і не рідні, але все ж таки його діти.

Залишилося тільки віддати корівку і курочок сусідці, дочекатися орендаря, якому він здав будиночок, і все можна їхати.

Він ще раз озирнувся на свою хатину, окинув поглядом сад, узяв кота під пахву і сів у автівку.

Ось і все починається нове життя… Життя, в якому є місце і час і для такого, як він сільського старого.

Правду кажуть, чужі кращі за своїх, і зараз він у цьому переконався…

КІНЕЦЬ.