– Виставила мене! Речі зібрала і виставила за двері, поки я за хлібом ходила. Так! А Андрійко прийде додому, годувати його нема чим!

Віра Іванівна дедалі більше збирала на сходовому майданчику третього поверху навколо себе зовсім незнайомих їй людей і скаржилася, дістаючи з валізи хустки та кофти, непомітно розвішуючи на перилах і підвищуючи голос.

– Негідниця, а не невістка. Зайвий раз на кухню не зайдеш, у ванну не зазирнеш, одразу заважаю. А мені вже шістдесят дев’ять, — жінка намагалася виглядати старшою за свої роки, пов’язала хустинку і трохи зігнулася.

Хтось із сусідів поволі проходив повз, хтось зупинявся — не кожного дня такі мексиканські серіали побачиш, та ще й взяти участь можна.

Віру Іванівну у цьому під’їзді ніхто не знав, але підсвідомо всі співчували. Більш жваві сусідки близького їй віку кивали головами, підтакуючи, і збиралися на сходовому майданчику, шикуючись півколом.

– Чого повставали? – Іван Петрович, голова ОСББ, спустився зі свого п’ятого поверху і підняв паличкою кофту, що валялася на підлозі.

– Так це, – одна з сусідок вказала на двері сорок третьої квартири. – Виставила жінку до під’їзду. А куди вона піде, холод на вулиці.

– Що сталося? – Іван Петрович повернувся до Віри Іванівни.

Та зробила жалісливий вираз обличчя, однією рукою швидко взяла кінчик хустки і піднесла до зволожених очей, награно витираючи їх.

– Невістка з квартири виставила.

– За що?

– Не знаю. Вийшла в магазин за хлібом, прийшла, а тут ось що.

Іван Петрович господарку сорок третьої квартири знав дуже добре. Ірина була ініціативною жителькою. Молода, енергійна брюнетка, завжди чуйна та товариська. І щось не складалося те, якою бачив Ірину він, з тим, що зараз говорила ця жінка.

Іван Петрович підійшов ближче до обговорюваної квартири і постукав у двері.

– Ірино, відкрий мені.

Двері відразу прочинилися, і Іван Петрович побачив перед собою розгублену жінку.

– Я зайду?

– Так, звичайно, – Ірина прочинила двері ширше, але після того, як сусід зайшов, тут же їх зачинила.

– Увесь будинок ця тітка переполошила, що тут відбувається?

Ірина важко зітхнула і сіла на стілець, що стояв у коридорі:

– Три місяці тому до мене переїхав жити Андрій, ви бачили нас разом, — Іван Петрович кивнув. — До роботи йому ближче від мене, та й стосунки у нас уже перейшли на інший рівень. І все ж добре було, поки… Віра Іванівна не занедужала. Потрібен її був догляд, та обстеження, а від мене ближче і зручніше знову ж таки, от я і запросила на тиждень майбутню свекруху до себе. Подумала, що так буде легше з нею знайти контакт, познайомитися.

А вийшло… Готую не так, то несмачне, то прісне; білизну не прасую, перу два рази на тиждень всього, а треба щодня руками… та що там, Іване Петровичу, всього й не розповісиш, ось я після закінчення другого місяця, як вона в мене живе, і не витримала.

Сказала, що раз обстеження свої ви пройшли, їдьте, Віро Іванівно, додому. А вона в жодну. Тоді я двері відчинила і виставила її валізу. А вона, бачите, концерт влаштовує. Сваритися почала. Я двері й зачинила.

– Ясно, – Іван Петрович погладив своє підборіддя, відчинив двері й виглянувши, сказав: – Все розходимося. Віро Іванівно, ви речі зберіть та зайдіть у квартиру, є розмова.

Жінка трохи задерла голову і почала збирати хустки та кофти у чемодан. Переступила поріг квартири Віра Іванівна неохоче, немов у неї просили вибачення, а вона вернула носа.

– Коли ваш син ходив у дитячий садок,  ви його ревнували? – почав Іван Петрович. – А там чужі тітки виховували вашого хлопчика, годували з ложечки, грали з ним? А потім ваш син пішов до школи. Чи приходили ви туди і влаштовували концерти, що хтось дивиться на вашого сина та викликає до дошки? Інститут. І знову спитаю. Чи забирали ви свого хлопчика з студентських бібліотек, спортивного залу, куди він ходив кілька разів на тиждень? Я багато таких прикладів можу навести. Чому мовчите?

– Ніііі! Ви робили все, щоб ваш син був щасливий, щоб ріс у достатку, і в нього все було. Виконували всі його бажання. Ось і зараз зробіть також. Догодіть своєму синові.

Якщо він вибрав Ірину – значить йому добре з нею. Я знаю її, і вважаю, що вона намагатиметься зробити для нього все те, що робили ви. Чи це не щастя, чи це не радість? Знати, що коли вас немає поруч, за вашим сином завжди доглянуть, він буде ситий, одягнений, його любитимуть?

Віра Іванівна дивилася на Ірину не відриваючись і по її щоках текли сльози.

– Є у вас, Віро Іванівно, законне місце – ви мати! Мати Андрія. І ніхто у вас це місце ніколи не забере, жодні дружини, коханки, онуки…

– Онуки? – сльози миттєво перестали литися з очей жінки.

– Ну так, онуків ви хочете? Маленьку дівчинку, таку схожу на вас? З сірими великими очима та милою посмішкою? Якщо все складеться та буде сім’я, будуть і онуки! — Іван Петрович усміхнувся .

Віра Іванівна витерла сльози тим самим куточком хустки, але тепер уже без фальші та награності, випросталась.

– Пробач мені, Ірочко. І ви вибачте, що так вийшло. Не хотіла. А слова ви правильні знайшли, наче очі мені розплющили. Я ж не могла повірити, що від мене мій син поїхав. Думала для мене невістка – це розлучниця! А вона виходить помічниця?

– Так, так і є, – кивав Іван Петрович, – і що раніше ви це зрозумієте, то швидше ваше життя стане кращим.

Віра Іванівна видихнула, підхопила свою валізу і почала прощатися.

– Я додому поїду…

– Як додому? — вигукнула Ірина, — Андрій зараз повернеться, а в мене вечеря не готова, залишайтесь допомагати, переночуєте і завтра поїдете.

– Можна? Правда?

– Звичайно, Віро Іванівно, гостям я завжди рада, якщо вони поводяться пристойно. Та й обговорити ми ще маємо що.

Ось так слова всього одного мудрого сусіда змогли навчити майбутню свекруху. А ті, хто вважає, що такого бути не може, і свекрухи не змінюються, скажу – ви просто таких поки що не зустрічали.

КІНЕЦЬ.