Олена Петрівна приїхала жити до сина, сказавши невістці, що змушена була розпочати в квартирі капітальний ремонт.

— Будинок старий, Марійко, — скаржилася свекруха, втягуючи в квартиру дві свої великі валізи. — І раптом усе відразу зламалося. Уявляєш? І електрика. І сантехніка. А ще сусіди залили. Довелося розпочати ремонт. І цей ремонт затягнеться надовго. Я поживу деякий час із вами? Ти ж не проти?

— Не проти, Олено Петрівно, — відповіла Марійка.

– Я розумію. Живіть скільки треба.

— От і добре, — сказала свекруха, радіючи з того, що все йде так, як вони з Іваном задумали.

— А я тобі з онуком допоможу.

Насправді ж жодного ремонту Олена Петрівна не робила. Вона здала свою квартиру. Здала дорого. А до сина приїхала на його прохання. Щоб невістку перевиховати. Три дні тому Іван приїхав до мами, щоб поскаржитися на дружину.

— Мамо, Марійка до мене прискіпується, — розповідав Іван.

— Цього не можна. Того не можна. Мені вже нічого не можна. Вимагає, щоб я одразу після роботи повертався додому, а не вештався, не зрозумій де і невідомо з ким.

— Яке неподобство, — сплеснула руками мати Івана.

— Невже ж так і сказала?

– В тому то й справа. А я і не вештаюся, не зрозумій де і невідомо з ким. Це мої друзі. Ми просто цікаво проводимо час. У добре відомих місцях. Ми розмовляємо, обмінюємось інформацією. Ми спілкуємося. Так, ми гульбанимо. Але хіба це заборонено?

– Ні звичайно.

— Ну скажи, мамо, що тут такого? І мій батько, коли був живий, так само поводився. Хіба ні? Підтвердь.

– Підтверджую.

— І я не пам’ятаю, мамо, щоб тебе це дуже дивувало.

– Звичайна справа. Нічого дивного.

– Ось! А Марійка дивується.

— А чого вона хоче від тебе? Ти ж чоловік! Чоловіки такі!

— Вона хоче, мамо, щоб я допомагав їй у господарстві.

— По господарству допомагав? — ахнула Олена Петрівна. – Ти? Недолугішого нічого не могла вигадати?

— Хоче, щоб я ходив по магазинах, виносив сміття і квартиру пилососив.

— Зовсім баба здуріла. А чим вона це мотивує?

– А нічим. Каже, що їй важко. Тому що у нас тепер маленька дитина, а вона також працює.

— Дурниця яка. Важко їй. Нікому не важко, а їй важко. Тим більше, що працює вона вдома.

— Вона стала іншою, мамо. Раніше вона такою не була. Невже це народження дитини так на неї вплинуло?

— Твоя дружина завжди такою була. І дитина тут ні до чого. Ти просто не помічав. Пам’ятаєш, коли ти сказав, що збираєшся з нею одружитися, я тебе відмовляла?

— Пам’ятаю, — сумно відповів Іван.

— І що ти тоді мені відповів? Марійка — хороша і добра. Кохає тебе. Так? Тепер ти, сподіваюся, бачиш, яка вона хороша? І як тебе кохає?

— Тепер, звичайно, я бачу, мамо, що ти мала рацію. І тому хочу, щоби ти приїхала до нас жити. Ненадовго. На пів року. У крайньому випадку рік. А ти б її за цей час перевиховала.

– А що? – відповіла Олена Петрівна. – Хороша ідея. Приїду під приводом, що хочу допомогти їй із онуком. Правильно?

— Мені до лампочки, мамо, під яким приводом ти в нас оселишся. Головне, щоб Марійка перестала мене викривати своїми немислимими вимогами. Щоб не заважала мені бути щасливою. Розумієш?

— Все розумію, синку. За рік я її точно перевиховаю. Не впізнаєш. Вона стане точно, як я. Все тобі дозволятиме. Пилинки з тебе буде здувати, синку.

— Господи, мамо, якби ти тільки знала, як хочеться просто по-людськи жити. Без жодних цих наказів та іншого.

— Не хвилюйся, синку. Все буде якнайкраще. Перевиховаємо Марійку. Через три дні приїду до вас. І не на пів року, а на рік. А свою квартиру на цей час я здам.

— Нашу квартиру, мамо! — строго нагадав Іван. – Нашу! Не забувай, що половина квартири, де ти живеш, мені належить. Отже, і доходи від здачі ми ділитимемо порівну.

— Звичайно, порівну, синочку. Невже ти думав, що мама забуде про тебе? Все до копієчки отримаєш.

— Тільки ти цей, мамо, дорожче здай нашу квартиру. І не здумай мене обдурити. Адже я дізнаюся, за скільки ти її здала.

— Не обдурю, синку. Ти, головне, не попереджай дружину, що я приїду.

– Боже збав. І не подумаю.

— Інакше наше вигідне ділоьце може зірватися, не розпочавшись.

— Розумію, мамо.

— Нехай це буде сюрприз для неї.

– Правильно. Марійка любить сюрпризи.

— Ти о котрій ідеш на роботу?

– О сьомій ранку.

– Зробимо так. Ти о сьомій ранку виходиш із квартири, а я входжу. Вже з валізами. Поки вона там розбиратиметься, що до чого, ти вже підеш. А я скажу, що у квартирі у мене біда, і мені нема де жити.

— Ти геній, мамо. Як добре, що я тебе маю. Мало того, що дружину перевиховаю, то ще й грошей зароблю!

І через три дні рано-вранці, як і було заплановано, Олена Петрівна увійшла до квартири Марійки з двома величезними валізами.

Пройшов тиждень. І всі ці дні свекруха навчала Марійку, якою має бути хороша дружина. Марійка терпіла. А Іван увесь цей тиждень повертався додому пізно ввечері з гулянок веселий. Марія на той час уже спала, а Іван проходив на кухню і розмовляв із мамою.

Ось і цього разу, він повернувся додому біля другої ночі і одразу пройшов на кухню. Знаючи, що там на нього чекає мама.

— Все гаразд, синочку? — спитала Олена Петрівна. – Як погуляв?

— Добре погуляв, мамо. А у вас як тут? Все в порядку? Марійка перевиховується?

— Все гаразд, синку. За рік не впізнаєш свою дружину.

— Дякую тобі, мамо. Лише тиждень минув, а я вже почуваюся, як у раю. Уявляю, що буде за рік.

— Будеш вечеряти? Я тобі тут приготувала.

На кухню зайшла Марійка. Іван у цей час їв суп.

— Вечеряєте? – запитала Марійка.

— Та ось, — радісно посміхаючись, відповів Іван. — Зголоднів щось.

— Розумію, — сказала Марійка і подивилася на свекруху.

— Могла б і сама чоловіка зустріти й погодувати, — строго сказала Олена Петрівна.

— Могла б, — байдуже відповіла Марійка.

— Нічого, — заступився за дружину Іван. – Все нормально, Марійко. Я не серджуся.

— І даремно не сердишся, синку. Дружину у строгості тримати треба. Інакше вона в тебе розбалується. Ось навіщо ти зараз сюди прийшла? Кликали тебе?

— Олено Петрівно, ваші валізи зібрані, — спокійно сказала Марійка.

– Що?! – не зрозуміла свекруха.

— Хочу, щоб ви пішли з мого дому, — тихо сказала Марійка.

– Хочеш чого? — перепитала свекруха.

— Щоб вашого духу не було в моєму домі. Ось що я хочу.

— Маріє, як ти розмовляєш з моєю мамою?

– З тобою пізніше, – відповіла Марійка, не дивлячись на чоловіка. — Я чекаю, Олено Петрівно.

Олена Петрівна мовчки встала, вийшла з кухні в коридор і одразу побачила свої валізи.

– Я чекаю, – сказала Марійка.

— Ніч надворі, — сказала свекруха.

— Таксі працює цілодобово.

— Мама нікуди не поїде, — рішуче заявив Іван, згадавши, що квартиру мамину здано в оренду. — Інакше, і я теж піду разом із нею.

Марія глянула на чоловіка.

— А твої речі, Іванку, теж зібрані, — сказала вона і винесла в коридор ще дві валізи…

…Місяць Олена Петрівна й Іван жили на дачі. Чекали, коли квартиранти звільнять квартиру.

А коли ті виїхали, з’ясувалося, що ось тепер квартира після них і справді потребує капітального ремонту…