Іван Іванович перед тим, як вийти на роботу довго крутиться перед дзеркалом. На ньому новий дорогий костюм, який так нахвалювали продавці й Іван Іванович їм повірив. Тепер йому здається, що дорогий одяг сидить на ньому, як на корові сідло. І якщо говорити чесно, то він має рацію у своїх підозрах.

Але на його постать важко підібрати щось належне, бо постать Івана Івановича, м’яко кажучи, далека від ідеалу чи звичайних стандартних пропорцій.

Невеликий зріст, вузькі плечі, проте об’ємний живіт, який повинен невблаганно переважувати його вперед, і тоненькі на фоні пуза ручки та ніжки.

Щоб живіт не переважував, Іван Іванович ходить своєрідною і добре впізнаваною ходою, сильно відкинувши голову та плечі назад. Тому зазвичай до кабінету спочатку впливає пузо, а потім ноги, а потім і решта Івана Івановича.

Нині, такою ходою Іван Іванович прямує до виходу зі свого особнячка, забравши по дорозі портфель з дуже важливими документами та підставивши трохи бульдожу щоку дружині для традиційного поцілунку.

Лілія Андріївна чмокає повітря в сантиметрі від чоловіка і позіхаючи у всі вініри вирушає досипати. Яка ж дикість вставати о дев’ятій ранку! Свій обов’язок гарної дружини вона виконала, чоловіка на роботу провела, а до запису в салон ще багато часу.

Іван Іванович поправляє краватку, яка сьогодні зав’язана особливо туго, і прямує до автомобіля, що чекає на нього. Абияк умостивши на задньому сидінні свою нестандартну фігуру, Іван Іванович наказним тоном віддає водієві розпорядження їхати на роботу.

Працює Іван Іванович у найкращому міністерстві. Найкраще, тому що ніхто, навіть самі співробітники, поняття не мають, чим насправді вони мають займатися.

Міністерство у них молоде, лише п’ять років. Хіба це термін, щоб серйозне міністерство почало працювати? Поки що пишуться посадові інструкції, а співробітники намагаються методом наукового тику з’ясувати, за що їм все-таки платять зарплату.

Іван Іванович це знає й так, не дарма він вже цілий міністр. Але нікому він про це не розповідає, бо раптом комусь захочеться його підсидіти?

А так людина замислиться. Раптом на місці міністра йому, не дай боже, працювати доведеться? Ні, це ви якось самі, а йому і на своєму місці не думається.

До роботи Іван Іванович долітає з вітерцем. Входить у просторий хол, робить робітничо-стурбоване обличчя і твердою ходою йде до свого кабінету. Співробітники, побачивши такий багатозначний вираз начальницької особи, завбачливо розбігаються кабінетами, щоб Іван Іванович не вирішив перекласти свої трудові турботи на їхні плечі. Такого ще жодного разу не було, але береженого, як то кажуть…

Іван Іванович підіймається до свого кабінету, розташованого на третьому поверсі, і вже почувається втомленим. Нехай він і підіймався сюди на ліфті, але до ліфта ще дійти треба, не впустивши по дорозі почуття власної значущості, а це та ще робота.

Віддихавшись та випивши дві чашки кави Іван Іванович нарешті прийшов до тями, щоб поринути у робочий процес. Спочатку він дістав з портфеля важливі документи та обережними стосами розклав їх на столі. Тепер кожен, хто увійде до його кабінету, точно знатиме, що Іван Іванович дуже зайнята людина.

Після цього Іван Іванович знову відчув утому, але оскільки він був трудоголіком, то не став зупинятися і почав обдзвонювати своїх заступників, з’ясовуючи, чим вони займаються. Послухавши невиразні, але багатослівні відповіді Іван Іванович вирішив, що робота в міністерстві вирує, про що й доповів вже своєму вищому керівництву.

Потім Іван Іванович згадав, що перенапружуватися шкідливо для нервової системи та вирішив було поїхати на обід, як у його кабінет постукали.

Це було раптово, а раптово Іван Іванович не любив, тому поспішно повернувся за свій робочий стіл, розворушив найближчу стопку паперів, поставив на ніс непотрібні йому окуляри та тільки потім стомленим голосом видав “так-так, увійдіть”.

У кабінет обережно просочився непоказний чоловік, швидко стрільнув очима на всі боки й квапливою ходою попрямував до столу Івана Івановича.

Іван Іванович запитливо підняв брову, чекаючи, коли його відвідувач нарешті вмоститься на стільці та перестане крутитися. Нарешті чоловік вгамувався, зітхнув і потягся до внутрішньої кишені свого безглуздого піджака. У його руці був затиснутий пухкий конверт.

Очі Івана Івановича хижо блиснули, а ніздрі затремтіли у передчутті. Йому здалося, що він навіть чує бажаний хрускіт таких дорогих його серцю та гаманцю папірців.

– Я ось, приніс, як і домовлялися, – тихо сказав чоловік, акуратно кладучи конверт на стіл перед Іваном Івановичем.

Той швидко закидав конверт робочими документами, після чого велично кивнув чоловікові, підтвердивши, що угода відбулася.

– Я тоді, виходить, пішов? – спитав чоловік і після чергового кивка власника кабінету швидко пішов до виходу.

Коли за ним зачинилися двері, Іван Іванович зачекав хвилин п’ять, а потім розгріб створений ним завал із документів, щоб витягнути заповітний конверт.

Ось він намагається взяти конверт, але пальці проходять крізь нього. Іван Іванович завмирає з витягнутою рукою та не розуміє, що відбувається.

Повільно простягає тремтливу долоню до конверта, і знову вона проходить крізь конверт. На лобі Івана Івановича виступає піт.

Іван Іванович торкається ручки, клавіатури, чашки, документів – все це він може і пересунути з місця без особливих труднощів і доторкнутися, а підлий конверт просто лежить собі на його столі та вдає, що його не існує, як тільки Іван Іванович намагається прибрати його до рук.

Він вже пробував і так, і так. Навіть секретарку хотів викликати, але вчасно одумався. Іван Іванович ходив довкола конверта, як кіт довкола акваріума. Що ж це таке?

Жахлuвuй здогад. Він тепер що, не може брати… На цій моторошній думці Іван Іванович підскакує і розплющує очі.

Шаленим поглядом він окидає приміщення і тільки через пару хвилин до нього доходить, що він у своїй спальні, а весь той жах, що він випробував, йому просто наснився.

– Просто сон, то був просто сон. Щоб я – і раптом розучився? Та скоріше сонце зійде на заході, а не на сході, – заспокоюючись, хихикнув Іван Іванович. Він повільно поринав у безглуздий, але дуже приємний сон.

А вранці сонце раптом зійшло на заході…

КІНЕЦЬ.