Мене звати Олександр. Я зі столиці.

Нещодавно у місті я випадково зустрівся зі своїм одногрупником Іваном. Разом ми навчалися на економічному факультеті. Ми були добрячими товаришами, разом відвідували усілякі секції та гуртки в університеті. З Іваном ходили на дискотеки та підкорювали серця найкращих дівчат.

Але після закінчення університету Іван поїхав до рідного міста. Там його чекала родина. Більше до Києва він не повертався. Ми часто телефонували один одному, але на тому й все. Згодом взагалі перестали спілкуватися. Я знав, що друг одружився з дівчиною своєї мрії – Лідою. Потім загинула його мама. Після того ми втратили зв’язок.

Мені було приємно побачити свого найкращого друга молодості. Було теж видно, що і він зрадів.

Зайшли до ресторану. Я розповів, як склалося моє життя: про те, що я успішний підприємець, маю чудову і вродливу дружину та маленького сина.

Іван уважно слухав. Здавалося, він радів за мене, але я помічав, що він якийсь похнюплений, незадоволений своїм життям.

Потім друг розказав про себе. Виявилося, що його батько, Дмитро Павлович, після смерті дружини пішов на пенсію.

Іван зі своєю дружиною хотіли мати своє житло, але взяли його в іпотеку. Виплачували не один рік, тому не наважувалися на дитинку. Та ще й батько Івана жалівся, що пенсії йому не вистачає на оплату комунальних послуг.

Івану та Ліді було шкода тата, тож вони вирішили усі витрати взяти на себе. Окрім того, купували батькові продукти харчування, щоб він ні в чому собі не відмовляв. Навіть ремонт не змогли зробити через те. Але нічого! Бо тато – найголовніший, адже він – рідня!

А перед Новим роком Дмитро Павлович потрапив до лікарні. Швидка забрала його з тиском. Син та невістка відразу повідомили, що оплатять лікування батька. Дмитро Павлович щиро зрадів, бо в нього грошей не було, адже пенсія мізерна.

А потім довелося невістці Ліді напередодні свята Водохреща поїхати за речами батька до його квартири. А там її чекав неочікуваний сюрприз.

Біля під’їзду вона познайомилася з парою, яка орендувала квартиру у Дмитра Павловича. Коли вони дізналися, що Ліда – його невістка, почали вмовляти дати їм ще місяць на виплату оренду.

Спочатку Ліда подумала, що вони живуть з батьком Івана. Але виявилося, що Дмитро Павлович отримав нещодавно спадок від двоюрідної сестри в іншому місті. Він здавав її житло в оренду і мав від того неабиякі кошти.

Іван ледве не плакав, розповідаючи мені про це. Виявилося, що це правда.

Моєму другу було образливо, адже вони з дружиною віддавали батькові заощаджені кошти, собі відмовляли. А він мав ще й додатковий заробіток майже два роки і нікому про це нічого не сказав.

Іван лише промовив: «І де та справедливість? Це ж батько рідний! І брехав заради грошей!»

КІНЕЦЬ.