У той момент, коли Іван накривав на стіл, хтось постукав у двері. Оксана, його дружина, була в кухні і готувала свої знамениті вареники, а їхні діти, Семен і Катя, грали в іншій кімнаті.

Коли Оксана нарешті вирішила відкрити, Іван почув, як хтось швидко спускається сходами.

«Мабуть, помилка,» — подумав Іван, проте незабаром Оксана повернулася в кімнату, але вже не одна, а з кошиком із немовлям.

«Це дитина! Дитина! Звідки вона?» — вигукнув Іван.

Оксана підняла голову, і промовила: «Це не просто дитина! Це дівчинка. Іван, ти бачив?» Незнайома жінка просто дала мені його і сказала: «Чого дивитесь? Візьміть її! Віддайте Івану! Це його обіцянка, він мав залишити тебе і взяти мене за дружину! Його тут немає — мені ця дитина теж ні до чого!»

Іван мовчав, поки Оксана не взяла малюка на руки. Дівчинка мала великі блакитні очі і виглядала неймовірно беззахисною.

Чоловік відчував, як всередині у ньому все здригнулося, і він пішов до Оксани, яка ще тримала дитину. Іван мовчав ще кілька секунд, розуміючи, що це може змінити їхнє життя. Він дивився на малечу, яка вже засинала в руках Оксани.

«Нам потрібно це обговорити», — ледве вимовив він, але Оксана вже запитала: «Ми будемо їсти?» її голос звучав спокійно, хоч на серці в неї було важко.

Іван підняв погляд на двох своїх дітей, які цікаво дивилися на нову маленьку сестричку, і постарався відвести думки від цього дивного, непередбачуваного моменту.

«Що з нею?» — запитала Катя, дивлячись на дівчинку з серйозним виразом обличчя.

«Це твоя нова сестричка», — усміхнулася Оксана, виголошуючи слова, які вона ще не зовсім усвідомлювала.

З того часу життя родини змінилося. Валентина, як її назвали, адже то було 14 лютого, свято всіх Валентинів і Валентин.

Дівчинка стала частиною їхньої родини, хоча ні Іван, ні Оксана не були готові до такої несподіванки.

Проходили місяці, і сусіди все ще обговорювали події того дня. Хтось захоплювався добротою Оксани, хтось критикував.

Однак Іван відчував все більшу напругу. Оксана не запитувала про минуле Валентини. Вона не знала, чому дитина з’явилася саме у їхньому житті, і як це вплине на їхні стосунки.

Тим часом дівчинка зростала, її життя змінювалося. З кожним роком вона все більше ставала схожою на справжню частину їхньої родини, хоч і залишалася тінню того, що залишилось у минулому.

Перед Новим роком сім’я знову зібралася разом у кімнаті. Оксана та Іван сиділи на дивані, поглядали на телевізор, а їхні діти — Семен і Катя — вже жили своїм життям, створивши власні родини.

Валентина, котрій виповнилося 16 років, сиділа поруч. Усі в кімнаті відчували, що дещо змінилося, навіть без слів.

Раптом знову почувся стукіт у двері. Це був знайомий тривожний звук. Оксана різко піднялася і побігла відчиняти двері.

Коли двері відчинилися, перед ними стояла стара жінка в обірваній шубі, сльози котилися з її очей.

«Я колись залишила… залишила…» — тремтячим голосом промовила вона.

Оксана спочатку злякалася, коли побачила стару жінку перед дверима. Вона відразу подумала, що це якась неприємна ситуація, і навіть здалося, що жінка прийшла забрати їхню маленьку дочку.

Серце Оксани затрепетало, але коли вона побачила, в якому стані знаходиться незнайомка, її почуття змінилися. Жінка була розбитою, з тремтячими руками і сумним поглядом. Її вигляд явно свідчив про біль і втрату, тому Оксана запросила її до квартири, намагаючись проявити співчуття.

«Будь ласка, заходьте, розкажіть, що трапилося», — сказала Оксана, намагаючись не видавати свого внутрішнього хвилювання. Вона одразу сіла поруч із жінкою.

Жінка спочатку мовчала, не знаючи, з чого почати. В її очах була така тривога.

«Я… я Ольга », — нарешті промовила вона, перевівши погляд на Оксану. «Я… шукала свою онуку».

Оксана ще більше здивувалася. Це була бабуся Валентини, хоча з початку не можна було зрозуміти.

«Моєї дочки нещодавно не стало», і я залишилась одна.— промовила Ольга з сумом. Думала, що не знайду свою єдину онуку, що залишуся так сама».

Оксана, слухаючи розповідь жінки, знову відчула гостре бажання допомогти. Вона завжди була такою людиною — відкритою, готовою підтримати тих, хто в біді.

«Не хвилюйтесь, Ольго, ми з вами», — сказала Оксана з теплом. «Тепер ви не самотня. Ми будемо допомагати вам, разом із Валентиною».

Іван, який до цього часу мовчав і спостерігав за розмовою з боку, не зміг знайти слів, щоб висловити свою думку. Він зазвичай мовчав у подібних ситуаціях, відчуваючи, що слова тут зайві.

З того часу Оксана і Валентина не залишали бабусю на самоті. Вони регулярно відвідували її, приносили їй необхідні продукти і ліки, допомагали з побутом.

Оксана часто проводила час із Ольгою, даючи їй підтримку та тепло, яке їй так потрібне. А Ольга поступово почала відчувати себе більш впевнено, спілкуючись з родиною, яку вона так довго шукала.

Іван, хоча і залишався більш замкнутим, поступово почав сприймати це як частину їхнього нового життя. Він розумів, що Оксана відчула велике покликання допомогти і не мала сумнівів у своєму рішенні.

Родина Оксани і Валентини стала єдиною командою, де кожен підтримував іншого, де панувала любов, навіть якщо це було не зовсім просто.

Сім’я не була звичною, але вона була справжньою, бо була побудована на основі людяності та допомоги одне одному в найтяжчі моменти життя.

Цікаво а як би ви відреагували на такий несподіваний поворот у своєму житті? Чи змогли б ви прийняти людину, яка раптово з’являється в вашій родині, як рідну?

Джерело