Сімдесятирічний Іван Григорович довго стояв біля під’їзду своєї п’ятиповерхівки, когось терпляче вичікуючи.

Нарешті, він побачив сусідку з п’ятого поверху, яка повільно йшла до будинку.

Він зрадів, і коли вона проходила повз, випростав спину і бадьоро привітався.

– Привіт, Василівно!

– Здрастуйте, – похмуро відповіла жінка, і навіть не зупинившись, попрямувала до дверей під’їзду.

– Та, постривай, Василівно! – Іван підбіг до жінки.

– Я тобі хочу дещо сказати.

– Ну! – невдоволеним тоном сказала жінка, зупинившись. – Говори.

Чоловік якось ніяково замʼявся і нарешті сказав:

– А приходь–но ти сьогодні, Василівно, на сьому вечора в парк…

– Що–що? – жінка дивилася на сусіда, нічого не розуміючи.

– В парк? Який ще парк?

– Ну, в наш… Який тут, недалеко.

Іван Григорович дістав з кишені якийсь жовтий папірець. Жінка здивовано розглядала його нічого не розуміючи.
– Ось, рекламка, – сказав чоловік. – Там, у парку, сьогодні ввечері гуляння будуть на честь свята…

– Якого свята? – здивовано запитала жінка. – Ніякого свята сьогодні немає.

– Та ж день міста ж у нас! – радісно вигукнув Іван. – Ти що, забула?

– Ох, день міста… – жінка підозріло подивилася на Івана. – І що я там забула у цьому парку?

– Як що? Свято сьогодні, говорю. Люди повинні веселитися. Розумієш?

– Настрою в мене немає веселитися, – забурчала Василівна. – Вигадав, теж.

– Так, тому ж настрою в тебе й нема, що ти вдома постійно сидиш, – усміхнувся Іван. – А ось прийдеш сьогодні в парк, і одразу твій настрій підніметься.

– Так, чому я маю туди йти? – так само незадоволено запитала сусідка.

– З якої радості?

– Та, Господи! – скрушно вигукнув Іван. – Я ж говорю, Василівно, в честь свята!

– Не хочу я нічого святкувати! Відчепись!

Сусідка зібралася знову йти до дверей під’їзду, але Іван взяв її за рукав.

– Тоді ти в парк не на честь свята приходь…

– А на честь чого?!

– Ну–у–у… Рахуй, що я тебе на побачення запрошую… – ніяково сказав чоловік.

– Куди?! – жінка зміряла його глузливим поглядом. – На побачення?!

– Ага…

– Ти – мене?

– Ну так. А що? – Іван знову посміхнувся. – Ти ж уже кілька років одна. І я теж один живу. Чому б мені тебе на побачення не запросити? Тим більше, погода нині он яка. Весняна погода. Гріх одному вдома сидіти.

– Гріх не вдома сидіти, а з такими, як ти по вулицях шастати! – грізно сказала жінка. – Зрозуміло тобі?

– Ні, не зрозуміло, – розгубився Іван. – Я, що, хіба недолугий? Чи, може, я гульвіса? Ти чому про мене погано думаєш?

– А тому, – похмуро відповіла жінка.

– Ні, ти поясни. Що я зробив тобі поганого?

– Як це що? – здивовано вигукнула жінка. – Ми з тобою вже скільки років живемо в одному під’їзді? Замість того, щоб мене кудись запрошувати, взяв би та й піднявся до мене на п’ятий поверх. Ми б з тобою посиділи по–сусідськи на кухні, чаю попили. А ти за ці роки, що я сама живу, навіть жодного разу не подзвонив у мої двері.

– Та намагався я подзвонити, – зізнався Іван. – Недавно намагався…

– Не бреши, – сказала Василівна. – Якби намагався, подзвонив би. Дзвінок у мене на дверях працює.

– Так я до четвертого поверху піднімався… – Іван сумно зітхнув. – А потім… Потім довелося повертатися назад.

– І чому? Значить, не дуже хотілося бачити мене?

– Та хотілося, Василівно, хотілося. Просто не міг я в такому вигляді постати перед тобою.

– У якому такому? Ти, гульбанив, чи що?

– Та ні, не гульбанив. Гірше.

– Це як розуміти? – насторожилася жінка. – Що може бути гірше?

– Серце в мене, Василівно. Вже рік, як. Не витримує воно до п’ятого поверху. До четвертого піднімуся, і воно як стрепенеться… Як у такому стані тобі у двері дзвонити? Для чого? Щоб біля твоїх ніг опинитися, і все?

– Ах, серце, в тебе? – Василівна вже іншими, жалісливими, очима подивилася на сусіда. – Виходить, ти до мене піднятися не можеш?

– Ну так. Високо ти живеш, Василівно. І як ти тільки сама до п’ятого поверху добираєшся?

– Так, звикла я вже. Все життя, рахуй, нагорі прожила. Натренована.

– Ось і мені лікарі рекомендують більше гуляти, але не дуже напружуватися. Тому, в парку мені гуляти – якраз. А якщо там ще й артисти співають і танцюють, то взагалі серце відпочиває і радіє.

– А що, в парку, хіба тепер артисти бувають? – здивувалася Василівна.

– Звичайно, – закивав Іван. – Це ж день міста. Сьогодні як о сьомій вечора почнуть співати й танцювати, так до десятої ночі скакатимуть по сцені.

– Треба ж… – з сяючими очима пробурмотіла Василівна. – Може й справді, сходити в парк? Якщо ти кажеш, серце у тебе там відпочиває. Може й у мене теж відпочине?

– Ще й як відпочине, Василівно! – зрадів Іван.

– А чаю там не наливають?

– Чай ми потім поп’ємо. На кухні. Після гулянь.

– Як ми поп’ємо, якщо ти до п’ятого поверху піднятися не можеш?

– У мене й поп’ємо. Я ж живу на першому. Чи ти забула?

– Не забула, — Василівна строго подивилася на Івана. — Ну, гаразд. Тоді я ввечері сама за тобою зайду. А ти вдома будь, щоб нам не розминутися. О котрій ти кажеш, у парку співати почнуть?

– О сьомій годині, – посміхнувся Іван.

– Тоді, чекай. За п’ятнадцять сьома я буду.

Василівна, так само не поспішаючи, відкрила двері свого під’їзду і стала підніматися на свій п’ятий поверх.

А Іван ще довго стояв біля свого будинку. Стояв і посміхався…