Іван довго дивився у вікно. -Тобі там напевно дуже холодно, Ганнуся? – ледве чутно, вимовив Іван. Раптом, двері в будинок відкрилися. Іван здригнувся. На порозі будинку стояли син із дружиною та дочка. -Тату, ми тут порадилися, – сказав син, – і вирішили зробити в тебе ремонт. Викинути все старе. -Та ви що?! Не посмієте! – вигукнув Іван. Від несподіванки всі замовкли. По щоках батька покотилися великі сльози
Іван довго дивився у вікно. Перший сніжок, вже покрив землю. Природа вносить у пейзаж, їх з Ганнусею двору, світлі тони, намагаючись старого Івана витягнути з півтемряви його думок. Сонечко яскраво світило і сліпило старого Івана, через що по його худорлявих щоках текли сльози.
-Тобі там напевно дуже холодно, Ганнуся? – ледве чутно, вимовив Іван.
У кімнаті крім сплячого кота нікого не було і тишу порушували тільки настінний годинники з зозулею.
-Ку-ку, – раптом подав голос годинник, ніби відповідаючи на запитання Івана.
Кіт Мурзик прокинувся від голосу набридливої зозулі, не раз він намагався її зловити, та тільки зависав на ланцюгах цього годинника, який відраховував час життя Івана і кота, без Ганни.
Мурзик стрибнув на коліна старого і почав тертися об руки господаря, підставляючи свою лобасту голову для погладжування. Іван ніби прийшов до тями від своїх скорботних думок, втер рукавом сльози, погладив Мурзика, посміхнувся йому.
-Ну що, рудий, їсти хочеш? Ну ходімо, ходімо, – сказав Іван.
Кіт зістрибнув на підлогу і піднявши хвіст, повів старого до своїх мисок.
-А я ось зовсім не хочу їсти. Мені без Ганнусі нічого не хочеться, – лежить там моя Ганнуся одна. Могилка її снігом припорошена. Чую Мурзик, холодно там без мене. Лежав би там поруч із нею, клянусь, не знаю як, але дотягнувся б до неї і зігрів би її змерзлі руки.
Іван згадав, як він познайомився з Анною.
Він вийшов із кінотеатру, з останнього сеансу та прямим ходом рушив на зупинку. Серед людей, що висипалися з кінотеатру, на зупинці стояла худенька дівчина в легкому, короткому пальтечку, в пухнастій в’язаній шапочці і такій же пухнастий широкий шарф укутував її плечі і шию, в капронових панчохах і в далеко не зимових черевичках. Через тонкі панчохи дівчини, навіть при ліхтарному освітленні, було видно червоно-сині коліна. Січневий мороз із вітром пробирав навіть Іван, одягненого в кожух, а за дівчину й казати нічого, дуже їй холодно. Вона намагалася зігріти свої руки диханням, руки були такого ж кольору, як її коліна. Іван жалісно дивився на неї, йому хотілося схопити її в оберемок, притиснути до себе, укутати кожухом і зігріти. Вона відчула погляд хлопця усміхнулася і якось винувато, вимовила:
– Рукавичку загубила.
Отоді Іван зрозумів, пропав він. Ця дівчина, його дівчина.
-Зараз, – сказав він. Зняв з себе кожух, укутавши дівчину і став ловити таксі.
Люди на зупинці з цікавістю поглядали на них, а Іван на той момент нікого не бачив, окрім цієї дівчини. В цей момент, на всьому білому світлі були тільки він та вона. Так буває, коли раптом приходить кохання з першого погляду. Справжнє кохання.
Іван привіз дівчинку до гуртожитку медучилища і незважаючи на вигуки вахтерки, мовляв у цей час стороннім вхід суворо заборонено, все ж таки доставив Аню в її кімнату і відразу пішов, попросивши вибачення у суворої вахтерки гуртожитку.
Аня занедужала. Іван щодня відвідував її, приносив яблука, горіхи,
мед, малинове варення, а через два місяці назавжди забрав свою Анюту до себе в будинок. Вони одружилися і були дуже щасливі. У них народилися син і дочка і стара батьківська хата наповнилася тією радістю, якої Іванові ніколи не вистачало і це щастя прийшло в цей будинок завдяки його Ганнусі.
Батьків Івана не стало, коли маленькому хлопчику було три роки, він їх майже не пам’ятав.
Івана виховувала похмура, не ласкава тітка Зіна, сестра його батька. Вона його не ображала, не сварила, але ніколи і не любила. Іван завжди її боявся, але був вдячний, що вона не здала його під опіку державі.
До батьківського будинку він повернувся після того відслужив. Відремонтував його і до зустрічі з Анею, мешкав один. Тільки з появою Ганнусі ожив батьківський будинок.
Він згадав, як він вставав рано вранці, розтоплював піч і підтикаючи ковдри, добряче вкривав дітей і Ганнуся, щоб холод не завадив їм спати, а коли вони прокидалися, в будинку вже було тепло і весело і Ганнуся готувала на сніданок пухкенькі млинці. Аня густо мазала їх сметаною, а потім хвилин на п’ять ставила на плиту. Млинці наповнювалися вершковим ароматом сметани і ставали ще пухлішими. Такі млинці готувала лише його Ганнуся.
Життя Івана було там, де була його дружина Аня, а тепер її немає, її не стало цього літа і старий Іван хоч і живий, але його душа не бажає змиритися з втратою і начебто теж пішла туди, де Аня і тільки його тіло ходить по землі, бачить, чує, але вже не живе, а чекає на зустріч з Анютою.
-Тату!
Іван здригнувся. На порозі будинку стояли син із дружиною та з онукою, і дочка з онуком.
-З днем народження, тату! – Викликнула дзвінкоголоса донька Олена.
І всі кинулися обіймати Івана.
Він навіть не пам’ятав яке сьогодні число, а за свій день народження він навіть і не думав. Навіщо воно йому, коли його Ганнусі немає?
Гості заметушилися і стали накривати на стіл, дістаючи з пакетів привезені страви. Сіли за стіл, стали вшановувати Івана, а його ніби й нема за столом. Мовчить, погляд усунений. Діти дивляться на батька, шкодують його, а не знають як витягнути його з того життя, якого вже немає. Нічого тут не поробиш, мами не стало, і його ніби не стало.
-Тату, ми тут порадилися, – сказав син урочисто, – і вирішили як подарунок, зробити в тебе в будинку ремонт. Викинути все старе і купити тобі нові меблі.
Ось тут Іван одразу прокинувся.
-Та ви що?! Викинути старе?! – Закричав Іван, – Тоді і мене викидайте з усім старим! Не посмієте!
Від несподіванки всі разом замовкли.
-Поки я живий, ніхто, нічого тут не чіпатиме. Це мій дім та моєї Ганнусі. Я хочу піти в нашому з Ганнусею будинку. Мені тут все дорого до дрібниці, розумієте?!
-Ми хотіли як краще, тату, – сказала дочка, – будинок вже потребує ремонту.
-Без вашої матері мені вже не буде краще, а тут мені все нагадує про неї і мені від цього легше. Я навіть її шпильку для волосся не прибираю. Як вона її поклала, так вона й лежить на тому місці. Ось яка справа, – раптом пожвавішав Іван.
По щоках старого покотилися великі сльози.
-Тату, не засмучуйся, – заспокоював син батька,- як скажеш, так і буде. Ніхто, нічого без твого дозволу тут не чіпатиме.
Діти пішли з важким серцем. Жаль їм батька. Вони пропонували йому переїхати до них, але Іван про це й чути не хотів. Тут він зі своєю Ганнусею жив і доживає до зустрічі з нею.
Іван так сумував за дружиною, що довго без неї не витримав. Навесні старого Івана не стало. Діти не могли йому додзвонитися, а приїхавши застали батька, що лежить на ліжку їхньої матері. У його ногах спав улюбленець Ганнусі, кіт Мурзик, а в руці була затиснута її шпилька для волосся.
Шпильку для волосся, діти поклали з батьком. Розуміли, що ця заколка, як сказав батько, була настільки дорога Іванові, що він тримав її в руках до кінця.
Ми не знаємо, що відбувається там… Може старий Іван і зустрінеться зі своєю Ганнусею, зігріє їй руки і приколе її волосся улюбленою шпилькою.