– Іван, не одружуйся ти з цією Танькою! – говорила синові Віра Дмитрівна. – гуляща вона. У селі про неї що тільки не кажуть!

– Мамо, мені все одно хто і що каже. Брехня це все. Я кохаю її. І тобі не треба говорити про Таню погано. Вона моя наречена і незабаром стане дружиною.

– Наречена! – Вигукнула мама. – Та поки ти служив, не дуже вона тебе чекала. Сама особисто я її з Миколою Микитенком бачила.

– А що ти бачила? Свічку тримала?

– Ні, але…

– От ж бо, що але… – зупинив Віру Дмитрівну на півслові Іван, – нічого не хочу чути. Я сам розберуся зі своїм особистим життям.

– Ех, Іване, синку, причарувала вона тебе, ну чому ти зовсім матір не хочеш слухати… – похитала головою Віра Дмитрівна.

– Тому що, мамо, я вже дорослий, і сам можу вирішувати, як і з ким мені жити.

За два місяці зіграли весілля.

– Мені здається, твоя невістка в положенні, – шепнула на вухо Вірі її подруга Ганна.

– Та мені й самій так здається, живіт вже трохи помітний, обличчя якось обпливло, і до ігристого вона не доторкнулася.

– Бабусею скоро станеш!

– Ай, – махнула рукою Віра, – та хоч дідусем! Аби син був щасливий. Ти ж знаєш, як я не хотіла, щоб він з Танькою одружився.

– Знаю. Чутки про неї погані.

– Ось і я кажу, а Іван не вірить, закохався по вуха… Але я й упокорилася, не хочеться сина втратити.

Після весілля молодята оселилися на орендованій квартирі. Таня відмовилася жити в будинку свекрухи, хоча Віра Дмитрівна і запрошувала їх до себе, місце в будинку було. Та Таня знала, що свекруха її недолюблює і наполягла на тому, щоб жити окремо.

Через п’ять місяців у Івана та Тані народилася донька. Дівчинку назвали Оксаною.

Відсидівши в декреті, і віддавши доньку в дитячий садок, Таня влаштувалася продавцем у продуктовий магазин поряд з будинком. Іван працював у автосервісі. Жили вони непогано, особливо не сварилися. Віра Дмитрівна звикла до невістки і навіть заспокоїлася на її рахунок.

– Може, й не гуляюча вона, може, наговорили люди через заздрість, – говорила жінка подрузі Ганні. – Начебто добре живуть між собою, дівчинку виховують, у будинку чисто…

– Ну Дай Боже, щоб так і було, – відповіла Ганна.

***

Іван був на роботі, коли зателефонував його мобільник.

– Іване Сергійовичу? Добрий день. Це Алла Андріївна, вихователь. Вже сім вечора, садок закривається. Ви коли Оксану заберете?

– А хіба Тетяна не забрала? – здивувався Іван.

– Ні. По дівчинку ніхто не приходив.

– Вибачте, Алло Андріївно, зараз заберемо доньку.

Іван зателефонував дружині, та її телефон був недоступний. Чоловік занепокоївся. Невже із дружиною щось трапилося? Сам він був на роботі, не міг так одразу відлучитися, тож зателефонував мамі та попросив забрати Оксану з садка.

Серце в нього було не на місці, він попросив друга Михайла підмінити його і побіг додому.

Вдома нікого не було. На столі лежала записка, написана рукою Тані:

“Я йду від тебе. Зустріла іншого. Не шукай мене, потурбуйся про доньку. З тобою їй буде краще. Вибач. Таня”.

Іван сів, як підкошений. Він не міг повірити у те, що відбувається. Ще сьогодні вранці все було гаразд. Вони збиралися на роботу, Таня приготувала сніданок, повела Оксану до садка. Іван звично сказав їй: “До вечора”, і вона відповіла йому теж саме. Що могло статися?

Вже потім Іван дізнався від людей, що його дружина закрутила роман із бізнесменом із райцентру. І він покликав її до себе.

– Ось я ж тобі казала: не одружуйся з Танькою! Люди правду про неї говорили, і мене передчуття не обдурили. І якою ж треба бути, щоб дитину кинути, – сказала Віра Дмитрівна, дізнавшись про вчинок невістки.

– Мамо, не треба, мені й так погано зараз…

– Добре, Іване, не буду… Ти мій син, я люблю тебе і переживаю дуже. З Оксаною я тобі допоможу, за це не хвилюйся! Виростимо дівчинку.

Почалося в Івана нове життя. Удвох із донькою, без дружини.

– А де мама? – Запитувала чотирирічна Оксана.

– Виїхала у відрядження, надовго, – відповів батько. Він не знав, що ще сказати дочці. Не казати ж правду, що мама її покинула.

Через півроку Таня приїхала до рідного села на похорон батька і заразом вирішила оформити розлучення. Іван досить спокійно відреагував на її приїзд. На той час у душі в нього все заспокоїлося, любові до цієї жінки не залишилося. Лише розчарування. І образа за те, що покинула дочку.

– Ти не хочеш побачитись із донькою? – спитав Іван, коли вони вийшли із будівлі суду.

– Ні, – холодно відповіла Таня.

– Знаєш, я все можу зрозуміти. Сталося в тебе кохання. Напевно, мене ти ніколи не любила. Я іноді відчував холод з твого боку, але гнав від себе ці думки. Але доньку як ти могла так ось взяти і викреслити з життя?

Тетяна мовчала.

– Що, нічого сказати? – продовжив Іван. – А вона про тебе спочатку постійно питала. А я не знав, що казати… Сказав, що у відрядження надовго поїхала…

– Так, я закохалася! – перервала своє мовчання Таня. – І не думала, що таке кохання буває, я на все була готова заради нього. Він умову поставив, сказав, що чужа дитина йому не потрібна. А я без Петра жити не могла… Можеш засуджувати мене. Сама знаю, що погана мама. Тому Оксані буде краще з тобою. А бачитись з нею не хочу. Що я скажу? В очі як подивлюся?

– Ну, як знаєш, Таня, прощавай.

– Прощавай.

****

Іван вже восьмий рік був одружений з Мариною, вона народила йому двох синів. Від першого шлюбу у неї була дочка Наталка, ровесниця Оксани. Дівчата потоваришували і стали справжніми сестрами.

Жили вони всі дружно, у вихідні намагалися виїжджати на природу або влаштовували сімейні посиденьки з домашньою випічкою, настільними іграми. Оксана закінчила музичну школу, займалася спортом, навчалася на одні п’ятірки. Іван пишався дочкою. Вона була доброю та ласкавою дівчинкою.

У матеріальному плані у сім’ї теж все було добре. Іван відкрив свій автосервіс, Марина працювала лікарем. Віра Дмитрівна та мама Марини допомагали їм вирощувати хлопчаків.

Всі ці роки Тетяна не з’являлася. Іван і не згадував про неї, він був щасливий з Мариною, яка стала доброю та дбайливою матір’ю для його Оксани.

Якось він повертався з роботи і побачив на лавці біля під’їзду жінку. Вона сиділа, згорбившись, смикаючи в руках носову хустку.

Іван пройшов повз, але вона його гукнула:

– Іване!

Чоловік зупинився. Він не повірив своїм очам. Перед ним сиділа Таня. Але як вона змінилася! Від колишньої краси не залишилося й сліду. Під очима мішки, волосся з незафарбованим сивиною.

– Що дуже змінилася? – криво усміхнулася вона, мабуть, здогадавшись, про що він подумав.

– Сильно, не впізнав би тебе, – відповів Іван. – Що ти тут робиш?

– Хочу з донькою побачитися, з Оксаною…

– Так? А нічого, що більше десяти років ти не хотіла її бачити? Викреслила зі свого життя.

– Я жалкую про це, – відповіла Таня, – але все ж таки я мама…

– Мама? Дочку на чоловіка проміняла. Оксана іншу жінку мамою давно називає. Іди, Таня, не треба. Тим більше, я розповів дочці правду, що ти її покинула.

– Навіщо?

– А що, я повинен був і далі брехати про відрядження? Чи сказати, що її мама, виявляється, космонавт і полетіла на Марс і тому повернеться через багато років? Що я мав би розповісти нашій дочці? – розлютився Іван.

– Я не знаю, – заплакала Таня.

– Зате я знаю. Коли ти обрала свого бізнесмена і відмовилася від Оксани, то повинна розуміти, що дороги назад не буде. Іди, Таня, і більше тут не з’являйся.

– Вислухай мене, Іване. Я лише на кілька днів сюди приїхала. На могилу батьків та з донькою хотіла побачитися. Петро мене давно покинув, знайшов молодшу. Я гуляти почала з горя… Але тепер все зав’язала. Їду до сестри в Житомир, вона давно мене кличе. То ти не даси мені з Оксаною побачитись?

– А що ти скажеш?

– Вибачення проситиму…

– Оксана зараз на змаганнях, вона ж спортсменка. Її немає в селі, повернеться за кілька днів, – сказав Іван. І це було правдою.

– Ясно. Значить не доля. Знаю, що не брешеш мені. Я ж тебе добре пам’ятаю, ти брехати не вмієш…

– Не вмію…

– Ну, хоч фотографію доньки покажи. Якою вона стала… – благаюче подивилася вона на Івана.

Іван дістав із кишені мобільник, у ньому було багато фотографій Оксани. Він показав кілька з них колишній дружині.

– Гарна, – усміхнулася Таня і зітхнула, – вибач мені, Іване. Ти маєш рацію, яка з мене мама. Тому мені, певне, Бог і дітей більше не дав. Петро дуже дитину хотів, а я не змогла народити. Тоді він мене і покинув … Ех, та що там згадувати, – махнула рукою Таня, – життя мені за все повернуло сторицею. І за те, що тобі зраджувала, і за дочку, яку покинула… Добре, я піду… Прощавай. Бережи доньку.

– Бувай, – сказав Іван.

Він увійшов у відкритий під’їзд, і зараз зателефонував його телефон. То була Оксана.

– Так, доню! Як ти там? Розумниця… І в нас все добре. Мама до твого приїзду торт твій улюблений зробить… Дуже чекаємо на тебе, сумуємо.

Таня трохи послухала розмову Івана з дочкою, важко зітхнула і пішла додому.