– Ірочко, ти знову цього Максима до нас притягла? – з кухні долинав  голос матері, ніби вона таргана на свіжоспеченому пирозі застукала. – Скільки можна, га?

Іра застигла у передпокої. Максим поряд мнеться, швидко скидає кросівки – ніби не чує, але вуха горять так, що ясно – чує кожне слово.

– Мамо, ми просто повечеряємо і підемо, – обережно сказала Іра, сподіваючись, що роздратування в її голосі не так вже й впадає в очі.

– Повечеряємо… – мамин силует з’явився у дверях, руки вперті в боки. – А хто готував вечерю? Хто продукти тягав? Я, до речі, не ресторан вам тут відчинила!

Максим підійняв голову, намагаючись натягнути посмішку:

– Здрастуйте, Галино Михайлівно. Може, мені все-таки піти?

– Не треба, – Іра вхопила його за руку. – Проходь уже.

Але мама, видно, лише почала:

– Ірино, нам треба поговорити. Причому – серйозно!

– Про що, мамо?

– Про те, що ти вже зовсім відбилася від рук! Щодня – новий хлопець у квартирі.

– Мамо! – Іра почервоніла.

– Який новий? Максим – мій хлопець вже пів року!

– Пів року, – мама пирхнула.

– А до нього хто? Денис? А до Дениса, якщо пам’ять не зраджує, Артем?

Максим переступив з ноги на ногу і відвів погляд. Ірі стало ніяково і чомусь одночасно боляче.

– Мамо, давай потім поговоримо, га?

– Ні, Іро, не потім! – підвищила мама голос.

– Тобі, між іншим, двадцять чотири! Двадцять чотири! Час і заміж уже, і дітей заводити – а ти все граєш!

– Я не граю, мамо…

– Граєш! І цей твій Максим – у чому він кращий за попереднього? Де працює? Скільки приносить? Своя квартира є?

Максим застиг, щоки все червонішали:

– Я… взагалі, працюю в маркетингу…

– У маркетингу, – з ноткою зневаги повторила мама. — Не професія це, а пустощі. Ось у Свєти чоловік – інженер, справжній мужик, будинок збудував, машину купив…

– Мамо, будь ласка, вистачить! – Іра відчула, як на очі набігають сльози.

– Не вистачить! У дзеркало на себе подивися – живеш у мами, копійки якісь заробляєш, а хлопці змінюються, як рукавички!

– Я з тобою не живу! – роздратовано кинула Іра. – Я винаймаю кімнату, якщо забула!

– Кімнату, – мама зло посміхнулася. – У малосімейці. До тридцяти так там і залишишся, якщо голову на плечі не поставиш.

Максим ледве торкнувся плеча Ірини:

– Іро, може, й правда мені піти? Не хочу бути причиною скандалу.

– Ні! – Іра обернулася до мами. – Мамо, ти вже переходиш усі межі. Це моє життя, запам’ятай!

– Твоє життя? – Мама розвела руками. – Ну-ну! А хто тебе ростив, га? Хто годував-поїв, одягав, навчання платив? Хто й досі гроші дає, коли в тебе закінчуються?

– Я не просила…

– Не просила! А як телефон накрився – хто новий купив? Коли зуб відвалився – хто за стоматолога платив?

Іра опустила голову. Вона знала, що мама допомагає. І завжди потім про це нагадує!

– Мамо, я реально тобі вдячна! Але це не дає тобі права командувати моїм життям та вибирати, з ким мені бути!

– Дає! – Твердо і чітко гаркнула мама. – Поки незаміжня, квартирою своєю не розживешся і без моєї допомоги не обійдешся – дає, і все тут!

Максим переминався, потім кашлянув:

– Іро, я… мабуть, піду. Напишеш мені?

Він пішов. Двері за ним зачинилися повільно, але звук лункий, ніби ляснула кватирка в мороз.

– От, бачиш, – задоволено сказала мама. – Навіть не спробував за тебе заступитись. І що, скажи на милість, за мужик такий?

– Він просто не хотів сваритись… – тихо видихнула Іра.

– Не хотів? Чи не зміг відстояти тебе? Чоловік, якщо що, повинен уміти постояти за свою жінку, — мама не вгамовувалася, сказавши це таким тоном, наче ставила жирну крапку.

Іра не відповіла, й пішла до себе в кімнату, зачинивши двері. Сіла на ліжко, обхопивши коліна. Тиша… Телефон мовчить – Максим не дзвонить, не пише.

Наступного дня на роботі її подруга Олена запитала:

– Ти чого така сумна?

– Мама знову сцену закотила, – Іра наливала молоко в каву, розмішуючи, й не знала, куди подіти очі. – За Максима. Мені так соромно було…

– А що він сам?

– Просто пішов. І з того часу мовчить.

– Ну ясно… – Олена наморщила чоло. – А ти взагалі намагалася їй межі позначити?

– Як це позначити?

– Ну… прямо сказати: оце – мої справи, а оце – твої, і не треба сюди лізти.

– Пробувала. Вона одразу про допомогу починає: «Хто тебе утримує, ти б загнулася без мене».

– А вона справді утримує? – подивилася уважно Олена.

Іра на мить замислилася: зарплата маленька, вистачає на найнеобхідніше, мама іноді рятує. Буває, коли терміново щось потрібне…

– Не зовсім утримує… Допомагає, так. Але не завжди.

– Тоді припини брати допомогу.

– Легко сказати… А якщо раптом захворіти, а грошей не буде? Або ще що?

– Ну, позичити зможеш. Кредит візьмеш. Головне – тоді ти сама собі господиня.

Увечері раптом подзвонив Максим. Серце здригнулося – і тут же занило.

– Привіт, – чутно його тихий голос у слухавці. – Як ти?

– Нормально… Вибач за вчорашнє…

– Іро, я ось що сказати хочу. Про твою маму… Все це… не правильно. Дуже.

– Я розумію. Але вона не зі зла, просто хвилюється.

– Хвилюється? – здивувався Максим. – Іро, вона ображала тебе! Мене чітко виставила за двері. Хіба ж так можна?

– Та не ображала, ну… Просто висловила свою думку.

– Свою думку? – гірко усміхнувся він. – Вона назвала мене невдахою, а тебе – легковажною. І те, що наші стосунки – це гра.

Іра мовчала. Все так. Але, як це змінити? Мама завжди така була. Кожен її хлопець, хоч у кого б не закохалася, всі їй були не до вподоби.

– Максиме, вона з дитинства звикла все за мене вирішувати. Я сама не знаю, як вийти з цього…

– Іро, тобі двадцять чотири! Ти доросла людина, не дівчинка. Чому ти даєш їй так із собою розмовляти?

– Ну… Вона ж мама…

– І що?! Це не привід! Навіть мама не має права принижувати тебе! Ніхто не має права!

– Вона не принижує, їй просто важливо, щоб я була щаслива.

– Ні, Іро. Це не турбота, це контроль! Поки ти не поясниш їй кордону, нічого не зміниться.

Максим замовк, тільки чутно дихання у слухавці.

– Мені треба подумати. Про нас.

– У якому сенсі?

– У сенсі – я не можу зустрічатися із дівчиною, яка не вміє захищати себе. І мене також.

Слідує короткий гудок – Максим відключається. Іра дивилася на чорний екран – холодно. Дуже холодно.

Минув тиждень. Мама за обідом раптом запитала безневинно:

– А де твій Максим? Знову зник?

– Ми розлучилися.

– От і добре, – задоволено усміхнулася мама. – Я ж казала – не пара він тобі. Знайдеш когось краще, доню!

– Мамо, а якщо я взагалі нікого не хочу шукати? – Не витримала Іра.

– Не хочеш? – мама розгубилася. – Ірочко, тобі ж час заміж. Час цокає, між іншим.

– А якщо я хочу для себе пожити?

– Для себе? – мама тут же пирхнула. – Це як?

– Ну… мандрувати, наприклад. На роботі пробитись. Просто збагнути, чого хочу. Хобі якесь знайти.

– Дуростями займаєшся! Жінка має бути одружена, з дітьми, це природа така.

– Чия природа? Моя, мамо, чи твоя?

Мама подивилася здивовано:

– Ірочко, що відбувається? Ти зовсім не схожа на себе. Дивна якась.

– Я просто стала дорослою, мамо!

– Доросла, ага… Тільки поводишся, як підліток. Сперечаєшся, огризаєшся.

– Я не огризаюсь. Просто говорю, як думаю.

– Як думаєш, – посміхнулася вона з іронією.

– А досвіду ніякого. Що ти взагалі бачила в житті?

Іра раптом відчула, що більше стримуватися не може.

– А ти що бачила, мамо? Заміж вийшла у двадцять, я з’явилася, а через три роки розлучилася. І все, з того часу одна живеш і всіх навчаєш, як правильно!

Мама зблідла:

– Як ти смієш так зі мною говорити…

– Смію, мамо! Тому що люблю тебе, але не дозволю більше за мене вирішувати. Кого мені любити, де жити, про що мріяти.

– Невдячна…

– Не невдячна. Доросла! І якщо ти не можеш це прийняти, доведеться нам спілкуватися менше.

– Менше?

– Мама розвела руками.

– Заради чого? Заради своїх вигаданих кордонів?

– Заради здорових стосунків! Заради себе!

Мама замовкла, потім тихо:

– Я ж тільки добра тобі хочу…

– Я знаю, мамо. Але добро – це не можна примушувати силою.

– А якщо помилишся у житті?

– Відповідатиму за помилки сама.

– А якщо я не зможу з цим упокоритися?

– Тоді ми бачитимемося рідше.

Мама втомлено опустилася в крісло:

– Коли ти стала такою впертою, Іро?

– Не впертою, мамо, а самостійною.

Минув ще місяць. Мама дзвонила дедалі рідше, в гості до себе не кликала – образилася? Або осмислює щось. Ірі бувало сумно, але вона тримається. Так треба – інакше подорослішати не вийде.

Максим не повертається. Каже, треба подумати. Але вони зустрічаються іноді, гуляють, каву п’ють. Дружать, начебто по-новому.

– Ти змінилася, – якось сказав він за філіжанкою кави.

– Стала іншою. Впевненішою, чи що.

– Стала дорослою, – засміялася Іра.

– Нарешті.

– І як воно бути дорослою?

– Іноді страшно. Але правильно, знаєш?

Увечері раптом дзвінок:

– Ірочко, привіт, як у тебе справи?

– Мамин голос звучить як зазвичай, але трохи м’якше.

– Нормально, мамо. Ти як?

– Теж нічого… Може, приїдеш до мене у вихідні? Борщ зварю, твій улюблений.

– Мамо, ти не повчатимеш мене?

– Намагатимуся, – мама важко зітхнула.

– Важко звикати, що ти вже доросла.

– Я давно стала дорослою. Просто раніше ти не помічала.

– Може, й так… Приїдеш?

– Приїду.

Іра розуміла, що найскладніше було – окреслити цей кордон. А далі вже простіше. Тепер все по-іншому: нові стосунки, чесні, дорослі. З мамою, із собою, з майбутнім.

Тому, що кохання без поваги – це не кохання.! Це лише стара звичка. А звички можна міняти…

А ви що скажете з цього приводу? Вам легко було визнавати, що діти вже дорослі, й не повчати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.