Нарешті гості подалися! Ілля видихнув із полегшенням і заходився допомагати дружині збирати зі столу брудний посуд.

Зазвичай вони любили приймати в себе, навіть більше, ніж самим гостювати.

Ілля обожнював куховарити й тішився, мов дитина, коли гості наминали, розхвалюючи його страви. Але сьогодні він почувався спустошеним і виснаженим.

— Знаєш, Галю… Втомився щось. Я завтра зранку сам усе приберу. Давай посидимо трохи.

— Давай посидимо. Ти себе добре почуваєш? — стривожилася дружина, помітивши його втомлений вигляд.

— Не знаю. Зморився… Старію, мабуть. Щось гості стали втомлювати. Краще самим ходити — захотів, встав і пішов… і жодного тобі брудного посуду.

— Ну, ти ж любиш готувати! Бачив, як Панасюки вмить зміли твій м’ясний рулет? Він і справді в тебе вийшов дуже смачним! Нічого ж не лишилося!

— Готувати люблю. Але можна ж обмежитися сімейними святами. В Олексія, наприклад, скоро іменини. Мама твоя приїде, мої теж. А ось це все… не знаю, щось мене почало вже обтяжувати.

— Та годі тобі! Ти просто втомився, Іллюшко. Іди лягай, я сама потихеньку приберу.

— Ні, вибач, я так не можу… давай завтра?

— Ну, як скажеш, завтра, то й завтра.

Коли подружжя вляглося, Ілля, перед тим як заснути, запитав:

— Галю, а ти нічого дивного за Туманчею не помітила?

— Та ні. Туманча як Туманча, у своєму репертуарі. А що я мала помітити?

— Та так… здалося, мабуть. Не бери в голову, спи.

З цими словами чоловік заснув, затято хропучи, а в Галі, навпаки, весь сон пропав.

«Туманча» — так у їхній компанії називали Ірку Туманову.

Це прізвисько приклеїлося до неї ще з давніх-давен, вона вже звикла до нього й не ображалася.

Пізніше, вийшовши заміж, вона взяла прізвище чоловіка, але для старих знайомих так і залишилася Туманчею. А її чоловіка стали називати «чоловік Туманчі».

Поява двох дітей не врятувала, скоріше навіть прискорила розвал їхнього шлюбу. Осіннього ранку чоловік Туманчі вийшов з дому й не повернувся.

І до синів, одному з яких було три, іншому два — інтересу більше ніколи не виявляв.

У компанії ніхто за ним не сумував: за п’ять років він так і не зміг стати своїм. Натомість Ірину жаліли й продовжували кликати на вечірки, як було колись.

Але, оскільки там усі були люди сімейні, Туманча була, як рукав, який нема до чого пришити.

Подруги почувалися ніяково, розповідаючи про якісь сімейні сценки (їм було соромно перед нею, що в них усе добре), чоловіки тривожно озиралися на дружин, коли Туманча, як завжди, при зустрічі дзвінко з ними цілувалася.

Звісно, всі так робили, але по-світськи: не торкаючись губами щік.

Вона цього не розуміла. І якщо для заміжньої пані це була мила особливість, то для розлученої, що шукає пару, — непрощенна помилка.

Ілля, найімовірніше, натякав на те, що Ірина поводилася з ним занадто розв’язно.

Можливо, поцілувала занадто відверто? Або робила якісь натяки?

«Невже вона не розуміє, що це смішно?!» — запитувала себе Галина.

“Туманча” ніколи не відзначалася ані вродою, ані харизмою. Щось карикатурне було в її зовнішності.

Занадто жорстке волосся вона була змушена заплітати в косу. На щоках у неї завжди грав яскравий рум’янець — ніхто й ніколи не бачив її блідою.

Голос її був злегка гугнявим, і якщо в юності це надавало певного шарму, то тепер, коли було подолано черговий віковий рубіж, — навпаки.

Галя почала згадувати вечір у деталях. Ось прийшли гості, Туманча з’явилася однією з останніх: принесла компот власного приготування і пиріг із вишнею.

— Знаєте, я тут, нарешті, познайомилася… – закотила вона очі, залізши на крісло з ногами, – з чоловіком.

— Не може бути! – підколов її Генка. Схоже, він з’явився в гості вже «ошатним».

— Ух ти, розповідай! Хто він? – присутні повернулися до Ірини й нагострили вуха.

— Він… пожежник. – посміхнулася та посмішкою Джоконди.

— Ооооооо!

— Ну, ти даєш!

— Молодець! – почулися схвальні вигуки.

— Нарешті! – зраділа за подругу Галя. – Розлучений? Вдівець?

— Поки що не знаю… – потупилася Туманча. – Я запитала, але він просто сказав, що його він вільний.

— Ти з такими обережніше! – поправивши окуляри, сказав Генка. – Напевно одружений, просто дружина йому не дає втілити його збочені фантазії… ось і знайшов тебе для цих цілей!

— А ну! З цього моменту детальніше! – засміялася Міла, Генкина дружина. – чого йому там дружина не дає втілити?

— Усе за Фрейдом! – намагався ухилитися Генка, але було пізно: звідусіль Мілі давали поради придивитися до чоловіка і запитати себе: чи все зроблено для того, щоб він не придивлявся до самотніх дам. Поки сміялися і жартували про Генку, про Туманчу якось забули. Згадали, тільки коли вона в голос заридала.

Усі тут же кинулися звинувачувати Генку в нетактовності та цинізмі. Зрештою, вони з Мілою образилися і пішли. А навколо Ірини почалися «танці з бубнами», всі навперебій жаліли її і запевняли, що вона ще молода і в змозі побудувати міцну сім’ю без усяких там одружених збоченців.

Самій Туманчі роль скривдженої жертви подобалася. Вона із задоволенням приймала компліменти і навіть встигла вибити для себе певні преференції: Лесьчин чоловік мав відвезти її з дітьми машиною на якийсь ярмарок, а Людчин Вовка – полагодити проточний кран.

Чи треба говорити, що Леська і Людка були не в захваті. Вони вийшли на кухню, випустити пару.

— Що це в біса таке? У Вовки тільки один вихідний, і той «плаваючий»! Чому він має витрачати його на якийсь кран? Вона, що, сантехніка не може викликати? – обурювалася Люда, прикривши двері кухні.

— Справді. – вторила їй Леся. – А сантехнік, між іншим, може виявитися не зовсім виродком. І не зовсім дурень…

— Головне, щоб «не зовсім одружений»! – похмуро посміхнулася Люда. – але Туманча замість сантехніка воліє чужого чоловіка!

— Ой, дівчатка, ну навіщо ви так – сказала господиня. – Ірі зараз важко. Ми всі в якомусь сенсі повинні її підтримати!

— Так ми й не відмовляємося. Але їй потрібна не наша підтримка, а наших чоловіків. Мені це не подобається! – сказала Людка і пішла у вітальню, де Туманча осаджувала її чоловіка розмовами про масштаби своїх побутових проблем.

— Вов, нам пора! – Люда виразно подивилася на чоловіка, і той був радий раптовому порятунку.

— Так рано? Час ще дитячий! – засмутилася Туманча. – Вовчику, ну, тоді до четверга?

— Іро, ти вибач, але Вова не зможе полагодити твій кран. У нас інші плани на його вихідний. Тобі доведеться викликати сантехніка! – заплескавши віями, сказала Людка, і не давши Туманчі схаменутися, виштовхала чоловіка в коридор.

Леся і Галя подумки зааплодували їй, а потім Галя запитала:

— А що твій пожежник? Може він усе полагодить?

— Ну дівчатка… я так не можу. У нас романтичний період: листуємося, він мені вірші читає телефоном… ось, у ресторан запросив у п’ятницю. А я до нього з краном?

— Чому ні? Злякати боїшся? – не витримала Леська. – І на ярмарок із дітьми теж могли б з’їздити разом!

— Я зрозуміла, ви мене засуджуєте. – опустила голову Ірина, її очі знову були готові пролитися сльозами.

— Та ні ж! Просто ти сама в себе крадеш шанси побудувати своє особисте життя!

— Я вважаю, що його рано знайомити з хлопчиками. І потім… раптом Генка правий… Раптом він …одружений! – прогнусавила Туманча.

Усі знову кинулися її заспокоювати. Згадавши це, Галя накапала собі валер’янки і нарешті заснула.

Почався новий робочий тиждень. У метушні Галя забула і про Туманчу, і про хандру чоловіка щодо гостей. Увечері вони з Іллею розмістилися біля телевізора.

Син ліг спати, і вони ніяк не могли вирішити, що дивитися: детектив чи мелодраму. І тут пролунав дзвінок.

— Алло! – Галя схопила слухавку. Вона боялася пізніх дзвінків.

— Галь, привіт! Поклич Ілюху, будь ласка! – кричала в трубку Туманча. Голос був такий, немов її катують. Галя в подиві простягнула слухавку чоловікові.

— Слухаю. – кашлянув Ілля.

Галя дивилася на обличчя чоловіка. Вона чула в трубці крик Туманчі, але не могла розібрати слів.

— Добре, зараз під’їду, не хвилюйся. Спробуй додзвонитися до керуючої компанії, у них є аварійний телефон. Не панікуй. Скоро буду.

Ілля відклав телефон і з тугою подивився на дружину.

— Треба їхати. У неї там потоп. Машинка заливає чи трубу прорвало, я так і не зрозумів.

— Ілля, ну ти ж… у нас же Вовка майстер із сантехніки…

— Так, вона каже, дзвонила йому, він трубку не бере. Гаразд, з’їжджу, допоможу. Постараюся повернутися швидше.

Він швидко одягнувся і вийшов. Галя зрозуміла, що, мабуть, недооцінювала Ірину.

Чоловік повернувся за годину.

— Ну, що там? – запитала Галя.

— Я зробив усе, що міг: викликав аварійку. – сказав він, знімаючи кросівки.

— Ну, там і справді потоп?

— Так, підтопило трохи, але не критично.

Подружжя подивилося одне на одного, обійнялося і пішло в спальню, передумавши дивитися телевізор.

Через півроку у Мілки з Генкою була річниця весілля і вони зібралися відсвяткувати цю подію в ресторані. Довго радилися: кликати Туманчу чи ні.

Якщо раніше Галя заступалася за неї, то зараз вона поділяла думку інших – Ірині не місце в їхній компанії. Її не покликали.

У призначений день гості розсілися за столом. Разом із найближчими родичами Гени і Міли, а також друзями і колегами, народу набралося достатньо.

— Треба було замовляти «Великий зал»! – прикривши губи рукою, прошепотіла Міла.

— Я не зміг, він уже був заброньований. Якийсь важливий чоловʼяга встиг забити, – виправдовувався Гена.

— А хто там так кричить? Тамада чи що? – прошепотіла Міла.

Генка покликав офіціанта і запитав:

— А хто там у сусідньому залі сьогодні гуляє? Голоснувато!

— Там сьогодні весілля. Кажуть, наречений – пожежник. – понизивши голос, сказав офіціант.

Гена з Мілою, не змовляючись, встали і пішли, випереджаючи одне одного, до Великої зали. Там було голосно і яскраво. Виступав запрошений ансамбль.

Наречена з нареченим саме танцювали.

— Ех… а я то думала, що наречена – наша Туманча. – розчаровано прошепотіла Міла на вухо чоловікові.

— Слухай, так це, здається, вона! – невпевнено сказав Генка.

— Та ну, ти що! Окуляри протри! Ця молодша… і красивіша. Думаєш, вона  б нас не запросила, на власне весілля? Насіла б за місяць на Ілюшку, щоб возив її по магазинах!

— Так… справді. Маячня.

Вони повернулися за стіл, і Міла, штовхнувши Галю, сказала:

— Там у сусідньому залі весілля гуляють. Ми з Генкою ходили подивитися.

— Ну, і як там? – Галя пригубила келих.

— Нормально. Наречений – пожежник. Ми спочатку подумали з Генкою, що, якщо наречена – наша Ірка? Але помилилися – та молодша і без окулярів.

Ех, треба було все-таки покликати Туманчу, незручно якось… Сидить, мабуть, одна, нудьгує.

У сусідньому залі веселощі йшли повним ходом.

Від ігристого і поцілунків у Ірини паморочилося в голові.

Закінчивши танець, вони з чоловіком, нарешті, повернулися на свої місця.

— Ти сьогодні така гарна… Красуня моя! І все ж, дивно, Іринко, чому ти не покликала на наше весілля своїх подруг? Де подруги нареченої? – запитав чоловік.

Ірина начепила на ніс окуляри, що лежали на столі, і подивилася на нього зеленими очима.

— Боюся розплескати своє щастя… – сказала тихо й уткнулася в його плече.

— Що? Повтори, будь ласка, я не зрозумів…

— Немає більше в мене подруг! – сказала вона, піднявши голову.

— Ну, нічого. Дивись, які красуні – дружини моїх хлопців! – засміявся новоспечений чоловік. – Вони з радістю приймуть тебе в «клуб дружин пожежників!» – він підморгнув фарбованій блондинці, яка, роздувши ніздрі, як кінь, натягнуто посміхнулася і, витягнувши перед собою фужер ігристого, заволала:

— Гірко-о-о!!!