Теплий серпневий вечір обіймав багатоповерхівку на околиці міста. Вітерець гойдав листя тополь, а з вікон лунали звуки вечірнього життя: хтось готував вечерю, десь гавкала собака, а в квартирі на п’ятому поверсі розгорталася справжня драма.

Андрій, високий чоловік із густим темним волоссям і втомленими очима, стояв посеред кухні, тримаючи в руках порожню чашку. Його голос гримів, як грім перед бурею.

— Ірино, якщо ти все ж підеш завтра на роботу, то додому вже й не вертайся! — вигукнув він так голосно, що, здавалося, стіни затремтіли. Сусіди, які саме дивилися вечірні новини, напевно, здригнулися від несподіванки.

Ірина, струнка жінка з коротким каштановим волоссям і проникливими зеленими очима, стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Вона не повернулася, але її плечі напружилися.

Вона повільно поклала ложку на стіл і нарешті глянула на чоловіка.

— Ти серйозно, Андрію? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сила.

— Ти мені ставиш ультиматуми? Після всього, що я для нас роблю?

— Для нас?

— Андрій кинув чашку на стіл, і та дзенькнула, ледь не розбиваючись.

— Ти весь час на своїй роботі! Я тебе бачу хіба що уві сні, і то не завжди! А тепер ще й ця нова посада? Ти взагалі про сім’ю думаєш?

Ірина зітхнула, відвернувшись до вікна. За склом мерехтіли вогні міста, і вона на мить уявила, як просто зараз могла б бути десь далеко, де немає цих сварок, де немає цього тиску. Але вона не з тих, хто втікає.

— Андрію, ти знаєш, як мені потрібна ця робота, — сказала вона, стримуючи емоції.

— Ти знаєш, що я завжди мріяла про кар’єру. І тепер, коли мені запропонували підвищення, ти хочеш, щоб я відмовилася?

— Я хочу, щоб ти була вдома! — відрізав він.

— Щоб у нас була нормальна сім’я, а не цей твій вічний біг за посадами й зарплатами!

Сусідка пані Олена, яка саме поливала квіти на балконі, почула крики й похитала головою.

«Отаке воно, сімейне життя, — подумала вона.

— Сьогодні кричать, завтра миряться».

Але цього разу щось у голосі Андрія змусило її затриматися біля вікна трохи довше.

Наступного ранку Ірина прокинулася раніше за будильник. У квартирі було тихо, лише годинник на стіні цокав, наче нагадуючи, що час не стоїть на місці.

Вона обережно встала, намагаючись не розбудити Андрія, який спав на дивані в іншій кімнаті. Вчорашня сварка залишила гіркий присмак, але Ірина була рішучою.

Вона не збиралася відмовлятися від нової посади — це був її шанс довести собі, що вона здатна на більше.

Вона швидко зібралася, одягла свій улюблений синій костюм, який завжди додавав їй впевненості, і тихо зачинила двері.

На роботі її чекав напружений день: перші збори з новою командою, презентація проєкту, який вона готувала тижнями, і безліч дрібних завдань, які вимагали її уваги.

Але думки про Андрія не покидали її. Його слова про те, що вона «не повертається додому»,весь час крутились в думках.

Тим часом Андрій прокинувся близько дев’ятої. Сонце вже заливало квартиру, і він, потираючи очі, згадав учорашню сварку.

Його гнів трохи вщух, але образа все ще пекла. «Вона навіть не попрощалася», — подумав він, наливаючи собі каву.

Він узяв телефон і написав коротке повідомлення: «Ти пішла на роботу?» Відповіді не було.

День на роботі в Андрія був не менш напруженим. Він працював інженером на заводі, і сьогодні мав перевірити нове обладнання, яке постійно ламалося.

Але думки про Ірину відволікали його. «Може, я перегнув?» — подумав він, коли начальник укотре попросив його зосередитися. До кінця дня він уже твердо вирішив, що ввечері вони поговорять спокійно. Без криків. Без ультиматумів.

Але коли Андрій повернувся додому, його чекала несподіванка. Він дістав ключі, вставив їх у замок — і нічого. Замок не повертався.

Він спробував ще раз, сильніше, але результат був той самий. «Що це таке?» — пробурмотів він, відчуваючи, як наростає тривога.

Він постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз, голосніше.

— Ірино! Відкрий! — крикнув він, але відповіді не було.

Андрій дістав телефон і набрав її номер. Гудки, але ніхто не відповідав. Він спробував ще раз, і нарешті почув її голос.

— Алло? — Ірина звучала втомлено.

— Ірино, що за жарти? Чому я не можу потрапити додому? Замок не працює!

Запала пауза. Потім Ірина відповіла, і в її голосі відчувалася стримана іронія:

— Ти ж сам сказав, що якщо я піду на роботу, то можу не повертатися. Може, я просто вирішила полегшити тобі життя?

— Ти що, замок поміняла?

— Андрій не вірив своїм вухам.

— А ти як думав? — відрізала вона.

— Я втомилася від твоїх ультиматумів, Андрію. Хочеш нормальної розмови — приходь до кафе «Лілея» за годину. Я там буду.

Вона поклала слухавку, не давши йому відповісти. Андрій стояв під дверима, відчуваючи, як гнів змішується з розгубленістю.

«Вона справді це зробила?» — подумав він, перевіряючи ключі ще раз, хоча знав, що це марно.

Кафе «Лілея» було затишним місцем із дерев’яними столами й м’яким світлом. Ірина сиділа біля вікна, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю.

Вона виглядала спокійною, але її пальці нервово постукували по столу. Вона знала, що її вчинок із замком був радикальним, але втома від постійних конфліктів штовхнула її на цей крок.

«Хай відчує, що я не жартую», — подумала вона.

Андрій увійшов до кафе, оглянув зал і помітив її. Його обличчя було сумішшю гніву й втоми. Він сів навпроти, не зводячи з неї очей.

— Ти серйозно поміняла замок? — почав він без привітання.

— А ти серйозно казав, щоб я не поверталася? — парирувала Ірина.

— То це що, помста? — Андрій нахилився вперед, його голос став тихішим, але напруженим.

— Не помста, Андрію. Це сигнал. Я втомилася від того, що ти не чуєш мене. Ти хочеш, щоб я кинула все, заради чого я працювала роками, тільки тому, що тобі хочеться «нормальної сім’ї»? А ти хоч раз запитав, чого хочу я?

Андрій замовк. Її слова влучили в ціль. Він відвів погляд, дивлячись на свої руки, які нервово стискали край столу.

— Я не хочу, щоб ти кидала роботу, — нарешті сказав він. — Але я відчуваю, що втрачаю тебе. Ти весь час десь там, у своїх проєктах, у своїх мріях. А я де? Ми де?

Ірина зітхнула. Вона не чекала, що він так відкрито заговорить про свої почуття. Зазвичай він ховав їх за жартами або гнівом.

— Андрію, я тебе люблю, — сказала вона тихо. — Але я не можу бути тільки дружиною, яка чекає тебе з борщем. Я хочу бути собою. І якщо ти не можеш цього прийняти, то, можливо, нам дійсно краще розійтися.

Він подивився на неї, і в його очах промайнула паніка.

— Ти цього хочеш? Розійтися?

— А ти? — відповіла вона питанням.

— Ти ж перший сказав, щоб я не поверталася.

Вони сиділи в тиші, слухаючи, як за сусіднім столиком офіціантка приймає замовлення.

Нарешті Андрій заговорив:

— Я не хочу тебе втрачати. Але я не знаю, як нам бути далі. Ти права, я не слухав тебе. Я думав, що якщо ти будеш більше вдома, то все стане як раніше. Але, мабуть, я помилявся.

Ірина посміхнулася кволо.

— Знаєш, я теж не хочу тебе втрачати. Але нам треба домовитися. Я не відмовлюся від роботи, але я обіцяю, що ми будемо більше часу проводити разом. А ти… ти маєш підтримувати мене, а не ставити ультиматуми.

Андрій кивнув.

— Добре. Але що з замком? Ти мене пустити додому збираєшся?

Ірина розсміялася, і напруга між ними трохи розвіялася.

— Звісно, пущу. Але спершу пообіцяй, що більше не кричатимеш так, що сусіди прокидаються.

Він усміхнувся.

— Домовилися. А ти пообіцяй, що не мінятимеш замки без попередження.

Вони ще довго сиділи в кафе, розмовляючи про все: про роботу, про мрії, про те, як вони можуть зробити своє життя кращим.

І коли вони нарешті вийшли з «Лілеї», тримаючись за руки, сусідка пані Олена, яка випадково проходила повз, тільки посміхнулася.

«Молодята, — подумала вона.

— Завжди так: кричать, миряться, а потім ідуть разом».

Коли вони повернулися додому, Ірина дістала новий ключ і вручила його Андрієві.

— Це тобі, — сказала вона. — Але якщо ще раз почнеш із ультиматумами, я придумаю щось цікавіше, ніж замок.

Андрій розсміявся і обійняв її.

— Я зрозумів, Ірино. Давай спробуємо все спочатку?

Вона кивнула, і в ту мить вони обоє відчули, що, попри всі сварки, їхнє кохання все ще міцне. А сусіди, які, напевно, чули їхню вчорашню сварку, могли спати спокійно — принаймні до наступної бурі.

Наталія Веселка

Джерело