Заміж Віра вийшла рано, у вісімнадцять років. Але за кращого хлопця в їхньому селі – Віктора. Він вже з служби повернувся на той момент, і працював механіком разом із батьком. Навчався розбиратися в агротехніці, щоб потім на зміну йому прийти. Хлопець був добрий: і веселун, і руки золоті.

За рік у молодій сім’ї народилася донька Іринка. І все йшло добре, тільки сталося біда. Віктор із батьком поверталися на машині до дому і трапилася біда. Не стало їх обох.

Залишилася Віра одна з однорічною донькою на руках. Добре, що мати була ще міцна, та й не стара ще. Допомагала їй виховувати Іру, за будинком та господарством дивилася.

– Нічого, – казали жінки. – Зате в Ірочки свій будинок буде, коли виросте.

Віра працювала на фермі. Тяжко їй приходилося, але вона не нарікала. Дочку треба одній піднімати, вона вже учениця. Вчиться добре, на п’ятірки, мама з бабусею не натішаться на Іру. У школі її хвалять, а от подруг у неї нема.

– Не розумні вони всі, – говорила дівчинка. – Мені з ними не цікаво.

Бабуся головою хитала, а мати пояснювала, що не можна так. Всі люди різні, а дівчатка у них у селі хороші, з ними треба дружити.

– Життя довге, дочко. Як воно ще повернеться? – Умовляла вона примхливу дівчинку.

Але до закінчення школи Іра і зовсім зазналася. Але найгірше те, що вона стала соромитись свою матір. Бабуся – то добре, постаріла вже. А мама зовсім за собою не стежила. Сукні старомодні по двадцять років носила, волосся неслухняне назад гребінцем забирала.

І так не хотілося їй у цьому селі залишатись!

– Я в місто поїду, вчитись вступлю!

Так і провели вони її зі сльозами на очах. А в Ірині у голові міцно засіла думка: ніколи більше сюди не повертатись. І як не просили її мама з бабусею, щоби на канікули додому приїжджала, вона ні в яку!

Жила в гуртожитку, і Вірі доводилося самій до доньки їздити, з пересадками та з сумками важкими. У них і закрутки, і варення, і пирогів бабуся напече.

Іра соромилася матір, вела її на кухню і вимовляла:

– Ну ти б хоч у перукарню сходила б, мамо! Ходімо тобі костюм купимо, туфлі, щоб ти сюди приїжджала як нормальна жінка, а не як село!

Віра слухала дочку, головою хитала і обіцяла і костюм купити, і підстригтися по-модному. Але незабаром сталася біда. Бабусі не стало. І вперше за кілька років Ірина приїхала до рідного села.

Згадалося дитинство, кохана її бабуся, вічно замотана роботою та справами мама. Плакала вона, але ще більше утвердилася в думці сюди не повертатися, щоб не стати такою, як мама.

Хлопців у селі мало: хто служить, хто одружився вже. Та й не цікавили вони її. У місті наречений був, Вадим. З гарної родини, мама красуня, адміністратор у філармонії, у батька машина. А в неї мама… на фермі!

Після прощання з бабусею, мама проводила доньку та запитала, чи повернеться вона до рідного села, до свого дому? І з очей зрозуміла відповідь: звичайно ж не повернеться!

Одразу після закінчення інституту Іра зателефонувала матері та повідомила, що заміж виходить. Звістка була несподіваною, тим більше на весілля її не запрошували.

– Як же так, доню? Я що ж, цього не заслужила?

– Чого цього, мамо? У нас студентське весілля. Приїдеш потім, познайомишся!

Свекруху свою Іра любила! Вона була для неї предметом наслідування. Завжди з зачіскою, з манікюром, модна вся. Сина дуже любила, його весіллю не суперечила.

Взагалі Іру батьки нареченого прийняли добре, незважаючи на її досить простенький вигляд. І житлове питання вирішилося успішно. Бабуся Вадима, переїхала до дочки із зятем у колишню кімнату онука, а молодим звільнили бабусину квартиру.

– Та ще й будиночок у селі є! – порадував усіх Вадим. – Туди будемо влітку їздити, так, Ірино?

Але вона промовчала, а сама хвилювалася від думки, що скоро мамі доведеться знайомитися з новими родичами. У день приїзду свекруха зі свекром готували обід, а Іра з чоловіком поїхали зустрічати маму.

Віра стояла на пероні з двома величезними сумками. На ній була одягнена якась сукня, як виявилося, куплена на районному базарчики. На ногах нові туфлі. А на голові завивка.

“Мамо! – промайнуло в Іри в голові. – Що ти наробила!”

Але Вадим вже підбіг до жінки, простягнув руку для привітання і представився:

– Вадим, ваш зять!

Мама посміхнулася, підвелася навшпиньки, цмокнула його в щоку і сказала:

– Привіт, синку.

Вадим узяв обидві сумки, і вони попрямували до машини. Вдома на них вже чекали. Свекруха накрила стіл, на чолі якого поважно сиділа бабуся. Свекор зустрів гостей у коридорі, і Віра, привітавшись і познайомившись із усіма, почала діставати свої запаси з сумок.

Іра знову зніяковіла.

– Мамо, ну давай потім, куди ти зі своїми банками! Стіл накритий вже…

Але тут підійшов Вадим і, побачивши баночку з маринованими грибами, був у захваті! Потім прихопив огірочки, помідори власної засолки і пішов відкривати. Свекруха гарно розклала все в салатницю, і мамині різносоли поставили на стіл.

– Я не куштувала такої смакоти з своєї молодості, – сказала бабуся Вадима.

А батько, не соромлячись, налив собі чарочку і сказав, що під таку дивовижну закуску гріх не випити біленької. Усі засміялися. І взагалі обід пройшов легко, невимушено.

Батьки Вадима хвалили вибір сина, було видно, що їм подобалася Іра. Скромна, в міру амбітна, добре вихована. Себе образити не дасть, і до дорослих з повагою.

У Віри щоки вкрилися румянцем від гордості.

– Я теж дуже рада, що моя дочка потрапила до такої чудової родини, – висловилася вона.

І за молодих, їхнє сімейне щастя відразу було піднято тост.

– Шкода, що ви не змогли на весілля приїхати, – сказала Вірі мама Вадима. – Ірочка пояснила, що ви працюєте багато. Зараз я вам фотографії покажу.

Мама подивилася на Іру, а та не знала, куди очі подіти. Але виду мама не подала. Із задоволенням переглянула весільний альбом, відео на телефоні батька Вадима. Все красиво. Столи у ресторані для гостей, жива музика, ошатні гості. Наречений та наречена – очей не відвести!

– Дуже, дуже гарно, – сказала Віра. – Дякую вам, а я й грошей не запропонувала.

– Навіть не переживайте, – відповів батько Вадима. – У нас єдиний син, а тепер ще й донька є.

Почали готувати стіл до чаю, а мама Іри кудись пішла. Дочка знайшла її у ванній кімнаті зі сльозами на очах.

– Вибач мені, матусю, – сказала вона, присівши поряд на край ванни. – Я не повинна була … пробач, – і теж заплакала.

Вона раптом зрозуміла, як погано, зарозуміло ставилася до рідної матері, яка все життя виховувала її, не шкодуючи себе. І ось сторонні люди це зрозуміли, оцінили, а вона ні.

Віра обійняла дочку і сказала:

– Живіть щасливо, бережіть один одного. А я завжди поруч, коли потрібна буду, покличеш.

– Ходіть чай пити! – Почули вони дзвінкий голос свекрухи Ірини. – Ірочко, Віра! Де ви?

Мати з дочкою піднялися, втерли сльози і з усмішкою вийшли до столу.

КІНЕЦЬ.