У більшості заробітчанок – не проста доля, тому вони на чужині і знаходять підтримку одна в одній, отак розкажеш про свої проблеми близькій людині, і на душі легше стає.

Ірина з Марією працювали в маленькому італійському містечку на виробництві. Обидві приїхали з України у пошуках кращого життя, але замість обіцяних можливостей зустріли нові труднощі.

Після важкого робочого дня вони зустрічалися у місцевій кав’ярні, щоб поговорити про свої проблеми і просто підтримати одна одну.

– Ірино, ти виглядаєш втомленою, – зауважила Марія, відпиваючи гірку каву. – Як там у тебе з чоловіком?

– Та так, як завжди. Вадим просто не розуміє, чому я тут, – зітхнула Ірина. – Йому здається, що я маю заробити багато грошей, але він не бачить, як мені важко.

Марія кивнула. Вона сама відчувала подібні переживання.

– Мій Іван також. Він думає, що я повинна все зробити і ще й допомогти родині. Але я сама тут, мені важко, – сказала Марія, нервово граючи з обручкою на пальці.

Ірина поглянула на Марію.

– А як твої діти? Вони скучають за тобою?

– Дуже. Я іноді отримую їхні відеодзвінки, але вони не розуміють, чому я не можу повернутися. Я намагаюся пояснити, що це все для них, — знову зітхнула Марія. – Але вони бачать тільки порожнечу.

Ірина кивнула, розуміючи, як важко буває віддалятися від рідних.

– Мій Вадим часто телефонує, питає, чому я не вдома. Вчора знову плакав, коли чув, що я не зможу приїхати на його день народження. Я відчуваю себе погано, що залишила його.

– Я знаю, як це. Я сама просила Івана не відправляти мені фото з святкувань. Просто не можу витримати, – сказала Марія, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

Ірина провела рукою по обличчю, намагаючись заспокоїти себе.

– Вадим не розуміє, чому я не можу просто приїхати додому. Він думає, що я тут живу на курорті, а насправді я працюю по 12 годин на день, – з гнівом сказала Ірина.

– Мій Іван навіть говорить, що я занадто змарніла. Він вважає, що я мала б виглядати краще, адже я в Італії. А я просто не можу, – скаржилася Марія. – Ще й на мене накладають більше обов’язків на роботі.

Вони обидві замовили ще по чашці кави. Ірина витерла сльози, згадавши про свою матір.

– Я так хочу обійняти маму. Вона завжди підтримувала мене. Але тепер вона не розуміє, чому я поїхала. Вважає, що я просто зрадила сім’ю, – зізналася Ірина.

Марія мовчала, поринувши в свої думки. Її мати завжди була для неї прикладом, але тепер, на відстані, вона відчувала лише провину.

– У мене точно так само. Я навіть не можу їй подзвонити, бо знаю, що почну плакати. Вона вже на пенсії, їй важко… А я тут, а не вдома, — сказала Марія.

Ірина поклала руку на руку Марії.

– Ми повинні підтримувати одна одну. Ти – сильна жінка, Маріє. Ми все витримаємо.

– Так, я спробую. І ти теж, – усміхнулася Марія, намагаючись зібратися.

– Знаєш, іноді я думаю, що може варто повернутися додому, – сказала Ірина.

– Але що ми будемо робити там? – запитала Марія. – Тільки й думок про те, що тут ми можемо щось заробити.

– Але за яку ціну? Я відчуваю, що втрачаю себе, – відповіла Ірина, наповнюючи свою чашку кавою. – Я хочу бути хорошою матір’ю та дружиною, а не просто автоматом для заробляння грошей.

Марія задумалася над словами Ірини. Вона також усвідомила, що багато що втратила.

– Можливо, нам слід знайти якісь курси або заняття. Я давно хотіла вивчити італійську мову, а ще – спробувати щось нове. Можливо, так ми зможемо почуватися краще? – запропонувала Марія.

Ірина кивнула, відчуваючи натхнення.

– Так, це може бути початком. Я б теж хотіла вчитися. Це дало б нам нові можливості, і, можливо, ми могли б знайти кращу роботу.

Після кількох зустрічей у кав’ярні Ірина та Марія почали відвідувати курси італійської мови. Вони познайомилися з новими людьми і розширили свої горизонти.

– Я не знала, що вчитися може бути так весело! – сказала Ірина на уроці, сміючись з помилок.

– І так корисно! Я нарешті можу пояснити, чого хочу в магазині, — додала Марія, гордо демонструючи свої нові знання.

Обидві жінки відчули, як поступово змінюється їхнє життя. Вони стали впевненішими в собі і почали більше відкриватися для нових можливостей.

Через рік Ірина та Марія зібралися повернутися додому на свята. Вони відчували, що стали сильнішими та незалежнішими.

– Я не можу дочекатися, коли побачу дітей, – сказала Ірина, збираючи валізи.

– Я теж! Я тепер знаю, як їм пояснити, чому я була відсутня. Я більше не відчуваю провини, – відповіла Марія, усміхаючись.

Коли вони повернулися додому, обидві жінки відчули, що вже не ті, ким були раніше. Вони стали впевненішими, з новими мріями та планами. Ірина та Марія знали, що, незважаючи на труднощі, їхня дружба і підтримка одна одної стали основою для нового життя.

Залишивши позаду труднощі заробітчанського життя, Ірина та Марія повернулися додому з новими силами. Вони зрозуміли, що, хоча родина важлива, дбати про себе – це також необхідність.

Життя в Італії стало для них не лише викликом, а й шансом знайти себе і свою мету. І навіть у найважчі часи вони знали, що завжди можуть покладатися одна на одну.

Джерело