На весь ресторан гриміла музика. Ірині дуже подобалися пісні і в неї був чудовий настрій.

Ірина танцювала з Арсенієм, він запросив її на танець.

– Це моя улюблена пісня, я вас запрошую на танець, – сказав чоловік і посміхнувшись чарівною з хитринкою посмішкою, подав їй руку.

Ірина довго не роздумуючи, одразу пішла з ним танцювати.

Тим більше її чоловік уже міцно тримав у своїх обіймах молоду секретарку директора їхньої фірми – Катю.

Вони захоплено про щось говорили, радісно посміхаючись один одному.

Арсенія Ірина бачила вперше. Познайомилися вони тут же ж на бенкеті на честь ювілею фірми, в якій вже давно працював її чоловік Роман заступником директора.

Чоловік спортивної статури, світловолосий із короткою стрижкою з добрим і теплим поглядом блакитних очей, що сяяли крізь скельця дорогих окулярів.

Одягнений бездоганно – у чорний костюм із білою сорочкою та тонкою краваткою.

Він справляв враження інтелігентної та позитивної людини.

І насправді Арсеній таким і був.

П’ятдесят років йому виповнилося буквально недавно, і приїхав він на запрошення директора Станіслава Сергійовича.

Приїхав зі Львова, де керував офісом. Він був сином близького друга Станіслава Сергійовича.

А той не зміг приїхати на ювілей компанії друга, бо несподівано потрапив у лікарню тож відправив свого сина.

Ірина, красива і ніжна жінка, у свої сорок вісім років виглядає надзвичайно.

Але це не заважало її чоловікові Роману фліртувати на право й на ліво і навіть зраджувати їй.

Всі друзі в один голос йому казали:

– Романе, якщо ти втратиш свою дружину-красуню, ти втратиш сам себе! Такої дружини більше не зустрінеш, таке щастя мужику випадає рідко, щоб дружина поєднувала в собі все одразу – і красу, і доброту, і розум, і ввічливість, і терпіння.

А Роман тільки відмахувався і сміявся:

– А чому я маю її втрачати, вона мене влаштовує. А про мої пригоди вона не знає, її мало цікавлять ці подробиці. Вона має роботу, має студентів, яким приділяє багато часу.

Ірина викладала у місцевому інституті. Вона була викладачка від Бога. Студенти та колеги її обожнювали.

Завжди прийде на допомогу і добра до своїх студентів на іспитах та заліках.

З розумінням ставиться до них, бо ж колись сама теж була у їхньому статусі.

З чоловіком Ірина прожили двадцять шість років, одружилися вони після закінчення інституту, народили доньку, яка зараз одружена з прекрасним чоловіком, і навіть уже народила маленького сина.

Сімейне життя Ірини та Романа протікало не дуже спокійно.

Часом чоловік «вичуджував». Причому вже у віці – після тридцяти п’яти.

Він за вдачею був велелюбний, і коли кар’єра в нього поповзла вгору, то і на жінок він став поглядати частіше, бо з’явилися гроші, премії, і деякі суми, про які дружина не знала, і які він зберігав у себе в сейфі в кабінеті.

Рази три Ірина намагалася піти від чоловіка, коли він вже явно і відверто зраджував.

Але якось виходило йому вмовити свою красуню-дружину, тим більше він просив її вмовити своїх друзів.
А ті в один голос твердили:

– Це все чутки!

Ірина ж жодного разу не застала чоловіка з іншою. І не треба довіряти чуткам та пліткам.

Тому Ірина знову і знову продовжувала дбати про сім’ю та й не хотілося дочку залишати без батька. Дочка батька обожнювала, він балував її і любив.

Чоловік у будівельній компанії працював давно, і директор про нього був хорошої думки.

Роман із простого інженера техвідділу дійшов до заступника директора.

Але ось пройшла чутка – збирається йти на заслужений відпочинок Станіслав Сергійович!

Багато хто підбадьорився, сподіваючись отримати його тепленьке місце. У тому числі й Роман.

Він був майже певен, що це місце буде його…

…Станіслав Сергійович зібрав персонал і повідомив, що через тиждень буде бенкет у ресторані з нагоди ювілею їхньої компанії.

Колеги мають бути зі своїми половинками, там директор і оголосить про своє рішення.

Роман повідомив дружину увечері після роботи:

– Іриночко, ми з тобою йдемо на бенкет, шеф розпорядився, щоб усі були зі своїми половинками! Швидше за все він іде на пенсію і оголосить про свого наступника. Я сподіваюся, що це я! Принаймні все на це вказує, хоч і багато хто хоче отримати його місце…

Ось зараз і був у самому розпалі цей самий бенкет. Станіслав Сергійович танцював зі своєю дружиною, майже неосяжною Жанною Леонідівною.

Він ніжно дивиться їй в очі, пересувалися вони повільно, не в такт музиці, тому що обоє були важкі і вже не молоді.

Але з динаміків лунала улюблена пісня Ірини й Арсенія, які танцювали захоплено і майже не помічали навколо нічого й нікого…

Як тільки замовкла музика, Арсеній вклонився Ірині й сказав:

– Дякую вам за танець! Мені дуже приємно було з вами танцювати…

– Взаємно! – посміхнулася Ірина, і він провів її до місця за столом.

Вона краєм ока побачила свого чоловіка, який ніяк не міг відчепитися від Катрусі, але потім все ж таки вони розійшлися по своїх місцях.

Роман сів поруч із дружиною і запитав її:

– Іриночко, а ти не знаєш цього Арсенія, з яким танцювала? Хто він? Ти не питала? Я тільки чув, що він син хорошого друга нашого шефа.

– Ні. Не питала, я просто танцювали з ним. Ти ж знаєш, що це грала моя улюблена пісня, – відповіла дружина.

– Так, цікаво-цікаво, що ж це за темна конячка – Арсеній? Щось мені він не подобається. Дізнайся в нього, хто він і звідки, якщо запросить танцювати – неспокійно говорив Роман, поглядаючи на дружину.

А Ірина думала:

– Чи не ревнує мене чоловік до Арсенія? А що? Він такий симпатичний чоловік, напевно, багатьом жінкам подобається. Он як всі поглядають на нього! Не збираюся я нічого дізнаватися, не ввічливо це з мого боку виглядатиме, чоловікові треба ось нехай і дізнається…

…Промовили черговий тост і знову заграла музика, і знову Роман скочив і підлетів до Катрусі, закрутив її…

Ірині стало трохи ніяково. Чоловік один раз тільки танцював з нею за весь вечір, і не залишав поза увагою цю гарненьку молоду жінку.

Але тут вона побачила, як Арсеній підійшов до неї і запросив чемно на танець.

– Ірино, ви чудово рухаєтеся, з вами танцюватиме одне задоволення, як тонко ви мене відчуваєте. Мабуть, колись займалися танцями, чи музикою? – посміхаючись запитав Арсеній.

– Ой, дякую Арсенію. Це правда. Я займалася танцями у школі і в інституті. Кинула, коли вийшла заміж. Не до танців було, особливо коли народилася донька. А ви до речі теж чудово танцюєте.

– Я точно не займався танцями. Було діло – відвідував музичну школу, але кинув, набридло мені вивчати всі ці ноти. Батьки були незадоволені, особливо мати, вона музичний педагог в мене… А ви ким працюєте, якщо не секрет? Теж у компанії?

– Ні, що ви! Я викладаю економіку в інституті, який із мене будівельник! Я із чоловіком сьогодні.

– Ну я так і зрозумів, що ви заміжня, а шкода! Ой, вибачте, це я так, – трохи зніяковів Арсеній.

Після танцю Ірина вирішила вийти із зали, трохи подихати свіжим повітрям і подивитися в дзеркало, чи нормально вона виглядає і заразом «припудрити носика».

Вона вийшла і попрямувала у бік гардероба, як раптом почула десь поруч голос її чоловіка, а повернувши голову вліво, в затишному куточку під сходами побачила, як її Роман обхопивши за тонку талію все ту ж Катрусю казав їй:

– Значить так, Катрусю, наш Стасик залишає компанію, йде на пенсію, і призначить мене на свою посаду. Сьогодні ми про це почуємо. Ось тоді ми з тобою й розвернемося! Ти згодна зі мною?

– Так-так! Набридло мені на цього старого дивитися, скоріше б пішов! А як же ж твоя дружина? – запитала секретарка, обіймаючи Романа.

– Дружина мені вірить і нічого не дізнається! – впевнено відповів чоловік.

Ірина аж відсахнулася від несподіванки. Вона не вірила своїм вухам. Їй стало недобре, було гидко й неприємно…

– Ось ти й попався, Ромчику! – подумала вона про себе і вискочила на вулицю, трохи отямитися від почутого.

Вона не знала, скільки стояла на ґанку ресторану, але її знайшов Арсеній і запросив до зали.

– Ось ви де, Ірино! Вирішили свіжого повітря ковтнути, і справді свіжо надворі, добре. Ходімо до зали, а що з вами? Вам недобре і куди зник ваш румʼянець? – подаючи руку, говорив чоловік.

– Так, щось стало трохи не по собі, вибачте. Я впораюся, ходімо…

Вони зайшли до зали. Роман уже сидів на своєму місці і дивився на двері, а побачивши дружину, махнув їй рукою.

Коли всі посідали за стіл, Станіслав Сергійович поважно встав з-за столу:

– Шановні колеги і друзі! Як ви вже знаєте, я вирішив піти на заслужений відпочинок, настав час уже подбати про своє здоров’я. Ось і моя дружина наполягає на цьому. Так що я вирішив прислухатися до її порад і йду.

Жаль звісно вас залишати, злагоджений і відмінний колектив, але всьому приходить свій час.

Багато чого ми з вами зробили, дорогі колеги, я дякую всім за чудову роботу.

Йдучи зі своєї посади, я передаю керівництво компанією в надійні руки, знаючому фахівцю, який тонко розуміється у всіх нюансах нашої діяльності, моєму хорошому знайомому і просто чудовій людині – Арсенію Андрійовичу, батько, якого колись допоміг мені стати на ноги і очолити нашу компані!

Прошу вітати нового керівника!

Він дивився на Арсенія і широко посміхався. Арсеній підвівся і вклонився у бік директора:

– Дякую вам, Станіславе Сергійовичу за надану честь і довіру. Обіцяю, я вас не підведу.

– А я й не сумніваюся! – плескаючи в долоні, говорив шеф.

Хтось із колег радів і жартував, хтось був вражений, у тому числі й Роман. Спершу він думав, що не так почув, але на жаль, всі весело посміхалися, а він не міг стерти зі свого обличчя подив і розчарування…

– Романе, зроби простіше обличчя! – сказала йому Ірина. – Дуже відверто ти вже не любиш Арсенія і свого колишнього шефа. У тебе все написано на обличчі. А як же ж тепер Катруся? Га, Ромчику?

Колеги вітали Арсенія, а Катруся вже стрибала навколо нього. Роман злісно поглядав у їхній бік.

Потім були ще танці, але Роман уже не танцював. Він був не в собі, він був розчарований, і в такому настрої вони поїхали з дружиною додому.

Ірина вирішила поговорити з чоловіком удома. Зараз він все одно нічого не зрозумів би, аж надто великим розчаруванням було для нього призначення Арсенія на посаду керівника компанії, а не його…

…Наступного дня Роман прокинувся не в настрої.

– Ірино, де моя кава?! – галасував він. – Чому не бачу її на тумбочці? Ти що забула про свій обов’язок?

– Ні не забула. З сьогоднішнього дня каву варитимеш сам, готуватимеш сам, ну або харчуватися в кафе. Ну на крайній випадок, запросиш Катрусю, вона може і зварить тобі каву, – впевнено і єхидно говорила дружина.

– Що ти таке говориш, Ірино?! – галасував Роман.

– Я йду від тебе. Вибирай – житимеш у квартирі у місті, чи тут у будинку? Тому що я подаю на розлучення. Я вчора все бачила і чула, як ти обіцяв Катрусі шикарне життя, коли станеш директором.

Вибач, що обламалося, тож привітати тебе не можу, але таке життя. Виявляється, є гідніші за тебе люди. Бачиш, як буває.

…Ірина з Романом розлучилися. Заміський будинок дістався їй, а йому велика квартира та машина. Ірина була задоволена своєю невеликою, старенькою і затишною машиною.

А через рік Ірина стала дружиною Арсенія. Довго трималась вона, але хіба встоїш перед чоловіком, у якого вона закохалася з першого погляду.

І тепер у них вдома часто звучить їхня улюблена музика, та яка пов’язала дві долі.

Сам Арсеній був розлучений майже три роки, тож і переїхав сюди до Ірини.

Цьому посприяв його батько, друг Станіслава Сергійовича.

Та й там його колишня дружина не давала йому життя.

Ірина з Арсенієм щасливі.

Роман живе з Катрусею. Вони виховують сина, але час від часу він замислюється про те, щоб піти від неї.

Аж надто великі амбіції та вимоги у Катрусі, простої секретарки.

Краще він платитиме аліменти, аніж так жити.

Дуже вже він шкодує, про те, що раніше не думав своєю головою, а йшов на повідку у своїх бажань…

КІНЕЦЬ.