Ірина вже вимила посуд після вечері, її чоловік – Віктор – зі старшим сином розставили фігури на шахівниці і збиралися почати щовечірню партію, молодша дочка – Вірочка – укладала спати своїх ляльок. І в цей час хтось подзвонив у двері.

Ірина та Віктор переглянулися – вони нікого не чекали у такий час.

– Може, хтось із сусідів? – спитав Віктор і пішов відчиняти.

Але в квартиру рішуче ступила мати Ірини – Наталія Вікторівна.

– Мама? – здивувалася жінка. – Щось сталося?

– Звичайно, сталося, – відповіла та, проходячи на кухню. – Я думала, що ти сама здогадаєшся, не дочекалася, довелося ось самій прийти.

Віктор не став чекати, поки теща повідомить мету свого візиту, і вирушив до кімнати до сина, який вже був готовий до гри.

– Тобі чаю налити? – запитала Ірина маму.

– Води налий, – відповіла та.

За різким тоном матері Ірина здогадалася, що розмова буде не дуже приємною.

– Як у тебе із совістю? – мати вирішила, видно, почати здалеку.

– Та ніби нормально, – відповіла дочка. – А які до мене претензії?

– Ділитись коли будеш? – запитала Наталія Вікторівна.

– Я тебе не розумію, говори конкретніше, що від мене потрібне.

– Що потрібно? А сама ти не здогадуєшся?

– Мамо, годі вже висловлюватися загадками. Говори, в чому річ, – роздратовано сказала дочка.

– Спадщину від тітки отримала, а з сім’єю поділитись не поспішаєш. Хочеш усе собі залишити? – Поцікавилася мама.

– А чому я маю з кимось ділитися, якщо тітка Раїса залишила все мені? – здивовано спитала Ірина.

– Здорово! І квартиру тобі, і дачу, і грошовий внесок – все одно тобі! А згідно із законом я її спадкоємиця. Ну, хай вона мені нічого не залишила – ми з нею останнім часом не ладнали. Але вас дві племінниці у неї – ти та Настя. Тобі, значить, все, а Насті нічого.

– Мамо, за законом ти могла б бути її спадкоємицею, якби була на пенсії і перебувала на утриманні сестри. Але тобі до пенсії ще більше року. А Настя тут взагалі ні до чого, – відповіла Ірина.

— То ти хочеш забрати все собі? – знову обурилася мати.

– Звичайно. А чому, коли два роки тому Настя з чоловіком виграла у лотерею майже шістдесят тисяч, вона ні з ким не поділилася? – нагадала матері Ірина.

– Ти не порівнюй – шістдесят тисяч і такі гроші які дісталися тобі! – різко відповіла Наталія Вікторівна, встала і, не попрощавшись із дочкою та зятем, покинула квартиру.

Ірина була старша Насті на п’ять років. Але поки старша навчалася в університеті, молодша вже встигла вийти заміж. Діти у сім’ях сестер з’явилися майже одночасно. У Ірини – Максим та Вірочка, у Насті – Андрій та Павлик.

Ірина працювала лікарем у приватній стоматологічній клініці, Настя не працювала жодного дня.

Ірина та Віктор майже відразу після весілля стали жити в будинку, який Віктор на той час збудував за допомогою батьків. Ірина народила Максима за три місяці до закінчення навчання, і якби не допомога свекрухи, їм з Віктором довелося б дуже важко.

Але Рита Сергіївна повністю взяла на себе турботу про онука, щоб дати невістці можливість закінчити навчання. І з Вірочкою Ірина була в декреті лише півтора року, а до садка з онукою сиділа бабуся. З’явилося гарне місце роботи в тій самій приватній клініці, але виходити треба було зараз, і свекруха знову прийшла на допомогу.

Можливо, тому мати Ірини вважала, що її старша дочка нічого не потребує, що в неї все є. А ось молодшій Насті не пощастило – і чоловік у неї без квартири, і матеріально вона гірше забезпечена. Зрозуміло, що вся допомога батьків йшла до сім’ї молодшої доньки, тим більше, що вони жили в одному будинку.

Спадщина, яку так несподівано отримала Ірина, не давала Наталі Вікторівні спокою. Вона справді вважала, що Ірина має поділитися із сестрою, що це буде справедливо. Тож Наталія Вікторівна не залишила спроб вплинути на старшу дочку.

– Ти сама повинна зрозуміти, Ірино, що це буде чесно і благородно – віддати Насті половину, – не переставала твердити вона.

– Добре, мамо, скажи, а що щодо нашого будинку, того, в якому зараз живете ви з татом і Настя з чоловіком? Кому він дістанеться? – поцікавилася Ірина.

— Це спадщина Насті, ти навіть не дивися в цей бік, — відповіла мати.

– А чому не навпіл?

– Бо в тебе вже є будинок, – сказала Наталя Вікторівна.

– Але це не мій дім, я просто живу. Будинок належить моєму чоловікові, – відповіла Ірина. – Насті ви віддасте будинок, а мені що?

– А чого тобі не вистачає? Домом тебе забезпечили, дітей тобі виростили. Чого ти хочеш?

– Але все це зробили не ви. Дахом над головою мене забезпечив чоловік, з дітьми мені допомагає свекруха. А ви що мені дали? Мамо, за весь цей час ти жодного разу не залишалася ні з Максимом, ні з Вірою. Все це робила Рита Сергіївна. Вона навіть з роботи пішла, щоб допомогти нам, хоч могла б ще працювати.

– Ну, ми з батьком, зрештою, тебе виростили.

– Ви і Настю виростили. І досі їй допомагаєте. І будинок їй плануєте віддати. А в мене хочете забрати те, що я отримала згідно із законом. Скільки разів Настя відвідувала тітку Раїсу за останні два роки, коли та нездужала? Або Може, це Настя возила тітку Раїсу на процедури? Давай закінчимо цю розмову.

– Добре. І що ви плануєте з цим робити? – Запитала мати.

– Дачу зараз Віктор з батьком відремонтують, і Рита Сергіївна погодилася влітку пожити там із дітьми. І ми у вихідні до них приїжджатимемо. І відпустку там проведемо. А щодо квартири ще не вирішили.

— Ну, тоді хоча б пустіть туди Настю з родиною пожити, — попросила мати. – Тільки спершу зробіть там ремонт. Вони платитимуть комуналку, вам про це турбуватися не треба буде.

– Мамо, не ображайся, але якщо ми й вирішимо пускати квартирантів, то це точно буде не Настя. Якщо вони хочуть жити окремо, то вже давно могли б взяти іпотеку, – запропонувала Ірина.

– А платити іпотеку вони чим будуть? – Запитала мати.

– Хлопчики вже великі, Настя цілком може піти працювати, – відповіла Ірина.

– А куди їй іти? У неї спеціальності немає, – сказала Наталія Вікторівна.

– То що вона до пенсії збирається сидіти вдома? – Здивувалася дочка.

– Але ж не всім так пощастило – вивчитися та здобути професію, – відповіла мати.

– Звісно, ​​пощастило. А сама я нічого для цього не зробила. Мені все прямо в руки з неба впало. А я Насті казала тоді: йди бодай коледж закінчи, так ні, їй захотілося заміж вийти. І ти її у цьому підтримала. То навіщо тепер скаржитесь? Їй і зараз ще не пізно піти кудись повчитися, хоч на які курси.

– Куди їй вчитися! Вона на третю дитину чекає, – повідомила мати. – Ти просто зобов’язана допомогти сестрі!

– Знаєш, мамо, у цьому випадку допомогти вже неможливо: якщо нема розуму, то вже й не наберешся.

КІНЕЦЬ.