Ірина Василівна, повертаючись з магазину, ледь змогла протиснутись між вантажною газеллю, припаркованою біля самого ґанку під’їзду, і дверима. Вона мовчки витягла вперед свою сумку і, схопившись за поручень, піднялася на вищу сходинку.

-Чуєш, Василівно, що це твої машину так близько поставили? Нехай приберуть, у мене Христинка з дитиною спускається, – виглядаючи з віконця, гукнула сусідка.

Ірина Василівна промовчала. “З чого це до мене машина, придумає, аби тільки говорити”, – подумала жінка і піднялася на третій поверх.

На майданчику Ірина Василівна зупинилася від подиву, упустивши сумку. Двері в її квартиру були відчинені навстіж, хтось ходив в коридорі і щось рухав.

-Бабусю, привіт, – на жінку мало не наскочив молодий хлопчина і побіг вниз.

З квартири вийшов чоловік і, побачивши перед собою стареньку, широко посміхнувся, розкинувши руки в сторони.

-Мамо, а ось і ми, – помітивши збентежений погляд, син додав, – ти що не рада? А ми назовсім, жити.

Він теж поспішив вниз за речами, і Ірина Василівна залишилася на майданчику одна. Вона підняла сумку і повільно увійшла в квартиру. Якісь коробки, речі, мішки були всюди. “А всього ж на годину, півтори вийшла в магазин”, – подумала Ірина Василівна та пройшла до себе в кімнату.

На її ліжку лежала невістка Таня з дворічним Матвієм.

-Тихіше, – шикнула вона на бурчащу під ніс стареньку, – тільки Матвія вклала.

Ірина Василівна оторопіла, але побачивши молодшого онука, розпливлася в усмішці: “Жодного разу дитя не бачила, тепер хоч внука привезли”.

Старенька пройшла на кухню і вийняла хліб з молоком. У коридор вже знову заносили речі, життя у великій і порожній квартирі знову закрутилося.

Ірина Василівна згадала, як жили всі разом трьома поколіннями в цій квартирі: вона з чоловіком, син і її батьки. Як весело проводили час. Всі разом. Як дружно жили, не думали про погане і раділи всьому.

-Ба, грошей дай, я по мінералку збігаю, – онук вже стояв у коридорі з простягнутою рукою.

Ірина Василівна заметушилася, дістала гаманець і, вийнявши 100 гривень, дала старшому онукові.

Той відразу зник з поля зору.

-І вареників купи! – гукала з кімнати, не звертаючи увагу на сплячого сина, невістка.

“Так, погодувати треба всіх”, подумала Ірина Василівна та відкрила холодильник, попутно прибираючи молоко. Жінка, розміняла сьомий десяток, вже два роки як тримала дієту: правильне харчування приносило свої плоди і аналізи, які вона здала місяць тому, дільничному терапевту сподобалися.

Вона так і сказала: “Ось бачите, я була права. Результати досліджень для вашого віку прекрасні”.

У холодильнику лежав звичайний набір продуктів: овочі, фрукти, каструлька з гречаною кашею.

Ірина Василівна задумалася.

-Тааак, такою їжею гостей не нагодуєш!

Гриша прибіг з магазину так само швидко, як і зник з квартири. Кинувши на стіл дві упаковки вареників, він пішов допомагати батькові розвантажувати речі.

Тетяна повільно випливла з кімнати і вийшла на балкон. Після Тетяна кілька хвилин шукала на кухні каструлю, оглянула всі ящики і шафи на кухні і, визначившись з ємністю, почала варити вареники. Ірина Василівна мовчки спостерігала за тим, що відбувається.

На невеликій кухні за обідом було тісно, ​​але бабуся була задоволена. Не одна на старості років. Син після інституту відразу поїхав в невелике село працювати ветеринаром, там же й одружився, а тепер уже і старший син підріс, задумалися про його майбутнє, та й роботи на селі не залишилося, ось і вирішив син з родиною переїхати в місто. У матері трикімнатна квартира, нехай невелика, але хороша, місця всім вистачить.

Тетяна стала розкладати їжу по тарілках. Взяла невелику миску, плюхнула в неї п’ять вареників і поставила перед свекрухою.

-Ой, Танечко, мені вареники не можна! – занепокоїлась мати.

-Я окремо варити вам не буду, будемо їсти з однієї каструлі. Навіть Матвійко їсть з нами, – висловилася Тетяна.

Син промовчав, і Ірина Василівна підсунула миску до себе ближче.

-Так, мамо, а тобі де зручніше: в залі або в пральні?

Мати підняла голову і з подивом подивилася на сина.

-Нам з Танечкою і молодшим зручніше у великій кімнаті, Гришкові теж окрему треба, йому готуватися до іспитів…

Ірина Василівна не стала чекати продовження, а просто відповіла:

-Так, так звісно.

Усі найближчі вихідні в квартирі пройшли дуже шумно: переставляли меблі, рухали шафи, стелили… Голова Ірини Василівни йшла обертом.

Заглянувши в невелику кімнатку з вікном, яка гордо називалася пральнею, жінка прийняла рішення переселитися зі своєї кімнати в залу. І місця більше і телевізор під боком. Але відпочити або подивитися телевізор було просто неможливо. Молодший онук весь тиждень вередував і вимагав мультики, повзаючи по дивану, через бабусю і назад. Тетяна з ранку до пізнього вечора дивилася серіали, не помічаючи свекрухи.

Тоді в наступні вихідні, ще раз зазирнувши в пральню, Ірина Василівна прийняла рішення перебратися туди. Нехай мало місця, нехай невелике вікно. Але тихіше і спокійніше.

Ейфорія від проживання великою дружною сім’єю швидко перейшла в стан занепокоєння і невдоволення. Десять років самотнього життя давали про себе знати. Та й що лукавити, в її родині все було інакше. Кожен жив як хотів, але при цьому не обмежував права інших. А тут.

Але мати потроху звикла. І до шуму, і до страв, що готувала дружина сина. Ірина Василівна все думала, що ось виповниться молодшому онукові три роки і піде він в дитячий садок, Тетяна вийде на роботу. І буде вона сама собі господиня. І готувати, що хоче і з онуком сидіти з садка забирати.

Але реальність швидко розставила все по своїх місцях. На роботу Тетяна не вийшла і не збиралася. Через постійну нестачу грошей, поки син перебивався тимчасовими заробітками, харчувалися все більше картоплею і макаронами.

Ірина Василівна намагалася вставити своє “Я” в процес витрачання грошей в частині закупівлі продуктів, але все обмежилося тим, що гроші на загальну каструлю Тетяна брала і готувала те, що хотіла. У тарілку до літньої жінки потрапляв зазвичай бульйон з картоплею і макарони, м’ясо йшло все більше главі сімейства, фрукти і молочку їли діти.

На наступний рік Ірина Василівна, як зазвичай, здала всі аналізи і пройшла призначені дослідження. Лікар похитав головою. Треба міняти раціон.

Зібравши всіх за загальним столом пізно ввечері, Ірина Василівна сказала на одному диханні:

-Нам потрібно розміняти квартиру і роз’їхатися!

-Мамо! – вигукнув син.

-Що? – здивувалася Тетяна.

Діти мовчки розглядали здивовані вирази облич дорослих.

-Так це дві однокімнатні в кращому випадку. Що Вас не влаштовує? – підвищувала тон Тетяна, – і їмо з однієї каструлі і кімната у вас окрема.

-Так, з однієї, але мені не підходить ця їжа.

-Мамо, ми завжди їли з однієї, я пам’ятаю, бабуся готувала, – сказав Віктор.

-Так, синку, бабуся. А у нас готує Таня.

-Ти чіпляєшся, моя дружина добре готує, – похмуро сказав син, а Таня, вискочила на балкон.

-Я всіх вас обслуговую, бігаю за всіма, а вона не хоче їсти з однієї каструлі – обурювалася дружина сина.

Чоловік заспокоював Тетяну, поглядаючи через вікно на матір. Та відчувала себе зовсім вже не в своїй тарілці. У своїй квартирі, у себе на кухні вона дивилася, як син втішає дружину, а внуки дивляться на все не розуміючи нічого, але все одно осудливо.

Ірина Василівна розвернулася і пішла до себе в кімнатку. Вона просиділа там до самого ранку, поки до дверей не підійшов онук і не покликав вийти.

-Бабусю, виходь, ми комірчини звільнили…

Ірина Василівна не розчула, що говорив старший онук, але двері відкрила.

-Давай речі переносити. Я тепер тут спати буду, – Гриша схопив подушку, ковдру і поніс у кімнату, в якій жінка жила раніше. На сніданок Ірину Василівну чекала вівсяна каша зі свіжою малиною і зелений чай.

Літня жінка ніяковіла, їла повільно, поглядаючи на свою сім’ю, яка, оточивши бабулю, стежила за кожним її рухом.

Достеменно невідомо, що так вплинуло на зміну ставлення до Ірини Василівни: бажання не розмінювати хорошу квартиру або турбота про здоров’я і спокій матері, але син з родиною відтепер стали вести себе тихіше і спокійніше. Готувати Тетяна стала для матері чоловіка більш правильну їжу, та й самі вони стали краще харчуватися і різноманітніше…