Ірина сиділа в темряві, незручно притулившись до дивана. Вона спеціально поїхала на дачу, подалі від усіх…

– Хоча кому я потрібна, – гірко посміхалася жінка. – У всіх свої турботи, справи, все рухається, одна я стара, занудна і слаба.

– П’ятдесят шість, – Ірина витерла сльозу. – П’ятдесят шість…

Вона згадала як відзначала минулого року свій ювілей – п’ятдесят п’ять років. Дівчата провели її на пенсію.

Ірина б ще попрацювала, але… Директорка, Віра Семенівна, посміхаючись сказала, що пора Ірині Іванівні на відпочинок, і так відпрацювала стільки років.

Швиденько спровадила її, щоб влаштувати на її місце свою родичку, та й місце не бозна–яке – кухаркою у дитячому садку.

А на більше Ірина не здатна, ну ось так вийшло…

А як мріяла…

Школу закінчила вона з відзнакою.

Грошей не було, щоб їхати вступати кудись, вирішила назбирати трохи, влаштувалася під’їзди мити у своєму та сусідньому будинках, а також вступила в кулінарний технікум.

Навчалася вона добре, вставала ще до зорі, бігла мила підлогу, потім на навчання, справа рухалася грошики збиралися, після навчання на ринок, кросівками торгувати – ще в скарбничку.

Мріяла в інститут вступити, ох як мріяла, але не було можливості.

І вона вступила! Так!

Які плани були…

Багато що хотіла зробити Іринка, та зустріла свого ненаглядного Мишка… Михайла Анатолійовича.

Ох, і закохалася Іринка, а Мишко на руках її носив, боявся на землю опустити, щоб ніжок не забруднити коханій, ось таке кохання було.

Що ти… Нікого не слухала, нікого не бачила, заміж за коханого бігла…

Завагітніла одразу синочком Анатолієм, трохи ще повчилася, довелося взяти відпустку.

Мишко вчився, отримував освіту, а як годувати молоду сім’ю? А в Іринки досвід є, пішла під’їзди мити після обіду на ринок торгувати кросівками.

Зранку все приготувати, чоловікові черевики начистити, сорочки випрасувати, а як же ж?

Ну і смачно нагодований чоловік – це теж обовʼязок дружини.

Анатолій слабий народився, плакав ночами, спати не давав. Їй то нічого – вдома сидить, а ось Мишкові на навчання.

Брала дитину і йшла з ним на вулицю гуляти.

До року плакав хлопець, до року вночі гуляла, а вдень і не поспиш, ніколи, зранку треба під’їзди перемити…

Потім їй двірничкою запропонували побути, а там зарплата зовсім інша.

Одразу ж погодилася.

Мишкові пальто купила гарне, а то він у цьому тонесенькому своєму, рукава по лікоть.

Черевики йому гарні купили, одразу чоловік розцвів, ручки цілує своїй Іринці.

Квартиру Мишко отримав на сім’ю, син у садок пішов, Іринка вирішила, що настав час і їй зайнятися своєю освітою.

Мишко вмовив почекати, йому для керівної посади треба ще одну здобути освіту, зітхнула Іринка, ну що ж, треба, так треба.

І то правда, спочатку одного відучити треба, а потім уже іншого.

А потім Олечкою завагітніла, знову по колу, знову безсонні ночі на лавці, ну нічого, витримала.

Вже й не каже, щоб вчитися, то Анатолій у школу пішов, то Олечка в садок.

Спочатку помічницею кухаря в садок влаштувалася, де картоплю почистити, де морквину та Олечка завжди на очах.

Мишко вчиться, і кар’єрними сходами рухається.

Тяжко йому, стільки різних поганих людей на дорозі трапляються.

Важко Мишкові, коли конкуренція така, світла голова у чоловіка Ірини.

Вже вона його не напружує, ось отримає Мишко бажану посаду, тоді заживуть.

Мишко став через час хоч якісь гроші приносити додому, хоч невеликі, але все ж таки підмога.

Потім більше почав заробляти, та й Ірину перевели на кухаря, там теж зарплата більша.

Ось Олечка в школу пішла, ну яке тут навчання, ночами біля ліжка сидить, якщо слабі, шиє, в’яже, куховарить.

Які торти робить Ірина, пальчики оближеш, а як прикрашає, і де тільки ідеї бере, дивуються усі.

У батьківський комітет обрали та чому вона? Ну ходила там, у куточку сиділа, поки інші мами галасували, а потім трохи наважилася, висловлюватись стала, стали до неї прислухатися.

Вже й у Олі у рідному комітеті, живе життям дітей, діти завжди знають – мама поряд.

Озирнутися не встигла, як діти виросли, прямо в одну мить, а чоловік великим начальником став.

Начебто не при справах опинилась Ірина, але все одно діти її потребують – випрати, попрасувати пошити, зв’язати, вислухати, та й чоловік теж потребує підтримки, та й в побуті він зовсім ніякий.

Син одружився, донька поїхала до хлопця жити, порожньо стало у помешканні.

Ну ось, зітхнула Ірина, тепер може й пожити у своє задоволення.

А тут ювілей настав, чоловік золоті сережки подарував, на ювілей, на п’ятдесят п’ять років.

А ввечері, коли гості розійшлися, то вдома справляли, а не в ресторані.

У Мишка колеги, всі з дружинами молодими як на підбір, довгоногі, та губасті, з довгим волоссям.

Була один раз в ресторані, то надивилася…

Це потім уже посміюючись, чоловік сказав, що не дружини це зовсім, а подруги.

– Коханки чи що? – схаменулась Ірина.

– Ну можна і так сказати, ти у мене старенька, ніхто так уже не каже.

Свій день народження Ірина святкувала, як і зазвичай. Вона наготувала купу смаколиків, накрила шикарний стіл.

Її мати з батьком старенькі вже, але приїхали на своєму «запорожці».

Батьків Мишка немає давно. Бабуся його виховувала.

В гості прийшли, подруги з роботи, діти, сестра з чоловіком та племінниками, брат з дружиною і дітьми.

Дуже гарно посиділи, і поспівали, і посміялися.

Сестра конкурси цікаві вигадала. Всі насміялися.

А ввечері сталося несподіване.

Коли всі розійшлися, Мишко сказав, що йому раптово треба на роботу. Він зібрався й поїхав на таксі.

Ірина поки посуд перемила, поки прибрала все, дзвонила чоловікові, а в того телефон відключений.

Так переживала Ірина, прямо місця собі не знаходила, лягла і заснула, сама не помітила як.

А вранці схаменулась, немає Михайла і телефон ще поза зоною.

Ірина не розуміла, що відбувається.

Він приїхав надвечір, сказав, що є важлива розмова.

Говорив довго, емоційно, вона слухала та не розуміла.

– Мишк … Ти що? Уникаєш мене?

– Так Ірина, ну зрозумій ти. Мені з тобою навіть поговорити нема про що, ти стара вже, тобі огірки на дачі і помідори солити, більше нічого не треба…

Залишилась на рівні училища, Ірино, що з тебе взяти, ти ж двірничка, ну. Мені з тобою в ресторані соромно з’явитися… Подивися на себе, Ірино.

– Мишко, та ми в ресторані, коли були востаннє?

– Ось, в тому–то й річ! Це ти не була, а я ходжу часто, але не з тобою, – сказав він.

– А з ким, Мишко?

– Тобі яка різниця? Чи може познайомити?

– З… Коханкою?

– Так, – закотив очі. – Так! Мені по статусу треба, зрозуміла!

– А мені що треба, Мишко? Я ж жила вашим життям, твоїм і дітей…

– Та хто тебе просив? Що ти хочеш сказати? Ти сама вибрала таке життя! Подивися, у нас на роботі жінки, є і старші за тебе, а виглядають як? Та їм більше сорока ніхто не дасть, а ти… Ой, – махнув він рукою. – Про що з тобою розмовляти…

– Ти ж любив мене колись… Мишко…

– Любив, – кивнув він. – Колись, але нічого не стоїть на місці… Все, Ірино. Мені треба йти, вибач. Квартира залишається тобі, у мене давно вже інша…

– Квартира?

– І квартира теж…

І він пішов у нове життя туди, де їй давно вже немає місця.

Як вона жила цей рік?

А ніяк…

Спершу й плакати не могла, сиділа до вечора розгублена, думала зараз усе зрозуміє, може розлютився чогось, буває ж, але ні.

Подзвонила синові.

Той помовчав, потім промову видав, краще б не дзвонила.

– Мамо, ну він мужик, а що ти хотіла? Ти ніколи не цінувала батька.

– Як це не цінувала, синку, ти що таке кажеш?

– Так так, мамо, ти все одно не зрозумієш, все не плач, мені ніколи, на вихідних заїду, на дачу тебе відвезу, батька тепер немає, хто тебе возити буде, – зітхнув він важко. – Давай, цілую…

Ірина злякано дивилася на телефон.

Хотіла зателефонувати дочці та щось її зупинило.

Згадала, що колись давно дочка реєструвала її в соцмережі, відкрила ноутбук, довго дивилася на нього, важко зітхнула, знайшла записаний пароль, ввела, увійшла до себе на сторінку.

Надійшло повідомлення, що дочка виклала нове фото.

А там…

«Татусь, татко, улюблений тато подарував. Люблю тебе татусю, мій татку…»

І ніде, ні слова про маму… Ніби й немає її, мами.

А ні, ось підпис “Моя матуся”, фух.

А там… Що це таке?

Дівчина трохи старша за Ольгу, губи качечкою, стоять в однакових шортиках, на морі, це ж… Минулого року, перед її ювілеєм, Оля їздила на море… Та що це таке?

Що це за матуся?

А ось і коментарі, вихваляють Олю та її матусю…

А ось і…

Татусь та матуся…

Ах ось воно що.

Та тут життя кипить у людей, а вона зайва.

Задзвонив телефон.

– Алло…

– Алло, мамо, там на балконі подивися будь ласка…

– Дочко, ти мені нічого не хочеш сказати?

– Алло, привіт, мамо… Там у шафі…

– А ти знаєш, що, ти сама приїдь і подивися.

– Мамо, ти не вдома, чи що? – роздратовано запитала та.

– Вдома, чому ж? Ти краще матусю свою попроси чи татуся, дочко. Чи ти мені не дочка? У тебе ж є матуся…

–Мамо, ти що починаєш?

Але Ірина відключила телефон, зовсім.

Так і жила цей рік.

Ніяк.

Донька написала у соцмережі, бо Ірина не брала слухавку.

Попросила матір не займатися нісенітницями. Всі розлучаються, тільки інші роблять це культурно, а не як мама, із сварками.

Які концерти? Нічого вона не сварилася.

Син приїхав, побачив, що Ірина не готова, рознервувався.

А вона як уві сні…

Так минув рік…

…Сьогодні її день народження.

Мама кликала до себе, вона набрехала, що з подругами зустрічатиме.

Які подруги, звідки вони візьмуться? У них і друзі були спільні, тобто Мишка.

Зранку донька привітала через повідомлення, син привіз букет квітів, подарунок, Михайло написав, наголосив, що вітає з п’ятдесяти шестиріччям.

Сидить, згадує Ірина своє життя не плаче, ні, а навіщо? Нічого сльозами не зміниш.

Цілу ніч не спала.

А на ранок раптом надумала спекти торт, і спекла, і прикрасила, і сфотографувала і в ту соцмережу виставила, підписавши «моя робота».

Шість лайків зібрала і спати пішла.

А ввечері встала, матінки, сто вісімдесят і підписалися стільки ж.

Посипалися питання скільки коштує…

Пройшов рік. І ще один…

Ірина весело крутилася біля дзеркала, схудла, ходить на тренування.

Здається Ірині, що десяток років скинула, тягнуться до неї тепер люди, подругу собі знайшла, навіть не так, зустріла, вони колись давно були знайомі, в інституті разом навчалися, поки Ірина не пішла в академ…

Підписників у неї в тій мережі більше, аніж у дочки, більше аніж у деяких.

Компліменти так і сиплються…

Вона найкраща майстериня–кондитер у місті і навіть в області.

Син із невістким часто приїжджають, онуків обіцяють, із сином спілкування налагодилося, з його дружиною теж. Хороша дівчинка.

А ось дочка поки що повністю пробачити не може Ірину, спілкуються, грошей підкидає, та плакала навіть, пробачення просила, тільки Ірина тепер нікому не вірить, навіть рідній дочці.

Наче й пробачила, але іноді як найде щось…

Якось вона зустріла Михайла, старається, тримається, молиться.

Ірина приїжджала масло міняти в машині, так, вона на права здала, треба було замовлення розвозити, спочатку купила собі стареньку машину, це зараз у неї хороша, як каже син, повноцінна машина.

Здивувався колишній чоловік, просто не передати словами, як здивувався.

– Ірина ти …

– Так, я Мішко, стара, не впізнав, чи що? Це ж я, Ірка–двірничка, ну, глянь швидше.

Був Мишко зі своєю жінкою, молодою, з губами, волоссям.

– Слухай, по давній дружбі, скажи, ось коли ви в ресторан з ними ходите, ви не плутаєте їх? Або перемішаєте як цукерки у вазі і вихоплюєте будь–яку, яка різниця, всі ж однакові.

Чи ти маєш багатий внутрішній світ? Ти її ні з ким не сплутаєш?

– А ти зла …

– Я? Та невже.

– Ви ж Ірина «Червоний оксамит»? Ого, можна з вами сфотографуватися, я на вас підписана, і, мені ніхто не повірить, не завжди зустрічаєш відомого блогера, ось так… Просто!

Скоро у Коти день народження, я у вас тортик йому замовлю, правда, Коть … Котя? – примхливо дме губки дівчина.

– Звичайно…

Ірина, посміхаючись сіла в автомобіль.

Чи було у неї почуття переваги?

Ні!

Не було, яке їй діло з ким живе та спить її колишній чоловік.

– Замовляйте звісно, ​​я вам знижку зроблю…

Увечері написав Михайло.

– У мене одне питання, чому Червоний оксамит?

Так називається торт, дуже смачний, – відповіла Ірина.

І тільки-но укладаючись спати, вона згадала як були бідними і молодими, мріяли вони про чорний костюм для Мишка і сукню з червоного оксамиту для Ірини…

КІНЕЦЬ.