Наталя залишилася без чоловіка дуже рано.

Несподівано її щасливе сімейне життя закінчилося – чоловіка раптово не стало. Молода пара не прожила разом і чотири роки. Залишилася донька Галочка.

Наталя була така невтішна, що кілька років оплакувала коханого і не дивилася в бік інших чоловіків.

Всі розмови матері та рідних про нове заміжжя викликали в неї спочатку гнів, а потім повну байдужість і відчуженість.

Так минуло понад десять років. Жінка пішла з головою у свою роботу та виховувала доньку. Галочка добре встигала у школі, радувала матір. Але вона вже стала підлітком, у неї з’явилися подруги, друзі–хлопці, захоплення спортом.

– Наталочко, – казала мати. – Подивися на себе в дзеркало, ти така красуня, розумниця, а життя минає. Треба б тобі друга хорошого, вірного знайти. Так жити буде легше…

– Ой, мамо, – відповіла Наталя. – Кому чужа дитина потрібна? Кому я потрібна? Всі мої ровесники давно одружені. А розлучені, як на мене, мають поганий характер… Навіщо мені наступати на старі граблі після когось?

– Але, в принципі, виходить, ти не відмовляєшся вийти вдруге заміж? – про всяк випадок спитала мати.

Замість відповіді Наталя знизала плечима.

– Ну то й гаразд, – зітхнула мати.

– Тільки ось підшукувати мені нікого не треба, – насторожилася Наталка. – Знаю я вас. Почнете сватати. А мені це не потрібно.

– А як же інакше у нашій ситуації? – запитала мама.

– А так. Я вірю у долю. Якщо написано мені на роду вдруге знайти хорошу людину, то я опиратися провидінню не буду, – сказала Наталя. – А ваше звідництво не потрібне. Соромно якось…

– Ох, Наталко, – похитала головою мати. – З таким настроєм до пенсії чекати тобі доведеться.

Але Ірина Степанівна, Наталчина мама, здаватися не збиралася. Вона завжди міркувала так: Бог діє через добрих людей.

За звичкою Ірина Степанівна щонеділі, а то й у суботу, ходила у храм на службу. Там вона знала всіх парафіян, старосту, активних помічників священика. Серед інших був і один молодий чоловік із віруючої родини.

Це був Олег, який трохи здавався дивним і мовчазним. Мати Олега була віруючою, милою, доброю жінкою. Вона віталася з Іриною Степанівною і завжди посміхалася під час зустрічі.

Якось, побачивши Олега після служби, Ірина Степанівна раптом подумала:

– Олег… Адже у нього й досі нема дружини! А чому б і не познайомити їх із Наталкою?

На наступну службу Ірина Степанівна прийшла не сама, а разом із дочкою. Вони ставили поминальні свічки, молилися і слухали священика та ніжний спів церковного хору. Після служби разом з іншими постійними відвідувачами храму їх запросили на невелику трапезу.

У трапезній було тепло, світло та дуже затишно. Під кам’яними склепіннями стояли довгі столи, накриті білою скатертиною, на якій стояв посуд із найпростішою їжею.

Багато парафіян виставляли на стіл свої частування, принесені з дому. Так сталося, що Наталка сиділа навпроти Олега. Вони розмовляли тихо, не помічаючи, що їхні матері, що сидять поряд, з радістю поглядають на них.

– Як давно ми не бачилися, – сказав Олег. – А знайомі майже з дитинства.

– Так, час летить, – відповіла Наталя. – Все справи, справи, метушня, бігаємо, посидіти ніколи, один на одного подивитися.

Після чаю люди виходили надвір і йшли додому. Олег якийсь час йшов з Наталкою поруч, їм було по дорозі. Чоловік розповідав про свої малюнки – він захоплювався малюванням. Про майбутню виставку.

– Ви обов’язково приходьте на відкриття виставки, мені буде приємно, – запросив Олег.

Наталя з матір’ю прийшли на виставку. Картини Олега справили на Наталю враження. Краєвиди були дуже привабливими своєю реалістичністю, любов’ю до природи, краси батьківщини.

– Олеже, ви – справжній талант, а я навіть і не підозрювала… Просто приголомшливо малюєте.

Олег усміхався, він радів, що саме Наталка оцінила його роботи.

З того часу, як вони зустрілися в храмі, він не міг заспокоїтися.

Ця статна, приваблива яскравою красою жінка, немов сама зійшла з полотна картини.

У ній була внутрішня сила, впевненість та ніжність.

Тепер вони з Наталею часто зустрічалися. Гуляли по місту, поруч стояли на службі у храмі. На прогулянках Олег вдивлявся в улюблені риси, а вечорами та ночами малював ескізи – нариси портрета Наталі. Зрештою, він попросив її попозувати.

Наталя деякий час відмовлялася, соромилася. Але Олег вмовив її. І після першого ж сеансу малювання він освідчився Наталці у коханні.

Вона не могла і до цього дня не бачити його щасливих очей при зустрічі, його посмішки. Вона все розуміла. І сама відчувала те саме.

– Мамо, – сказала вона якось вдома. – Мені здається, я знову закохалася. По справжньому. Як ти думаєш, це грішно забувати своє минуле?

Мати підійшла до доньки й обняла її.

– Грішно відмовлятися від щастя, яке посилає тобі сам Бог. Живим – жити, доню. І дякувати небу, поки ми живі…

Невдовзі Олег і Наталя одружилися. Вони зажили тим спокійним сімейним життям, яке в народі деякі заздрісники називають «тихою заплавою».

Олег, як і раніше, багато працював. Навіть із великою запопадливістю та натхненням. А Наталя милувалася його творчістю і дуже пишалася, що її чоловік такий талановитий.

– Треба ж, матусю, – говорила вона матері під час зустрічі. – Ніколи б не подумала, що зустріну свою половинку на порозі храму… Практично так і було… Хіба це не знак?!

– Я рада за вас, доню, – казала мати і щасливо посміхалася…

КІНЕЦЬ.