Ірина Михайлівна не могла назвати своє життя щасливим.

Чоловік гульбанив. І почав він буквально з першого року їхнього спільного життя.

У жінки відразу ж виникло бажання розлучитися, але і свекруха, і мати твердили їй постійно про те, що не варто розвалювати родину, така доля багатьох жінок.

Усі терплять, намагаються якось вирішувати свої сімейні проблеми, головне – бути одруженою, не втрачати статусу заміжньої жінки.

Все-таки чоловік – голова сім’ї, батько її дітей, а синам потрібна чоловіча рука й приклад батька.

Так Ірина й терпіла двадцять років, поки чоловіка не стало…

На той момент вона зітхнула з полегшенням, але, на жаль, зарано.

Сини, як тільки подорослішали, також почали гульбанити.

Старший син звʼязався з поганою компанією і втрапив на вісім років… А молодший, улюблений, на якого мати покладала великі надії, поїхав на заробітки за кордон і звідти вже кілька років не приїжджав, а лише іноді дзвонив, казав, що в нього все нормально і на тому все.

Матірʼю він більше не цікавився, навіть про здоров’я її питав якось формально, зовсім не думаючи про те, як рідна людина живе, чим займається та про що мріє…

…Так непомітно підійшов пенсійний вік. Все своє життя Ірина Михайлівна працювала вихователькою.

Звичайно, зарплата була невелика, але вона любила дітей, знаходила в них втіху та звільнення від нудного та сірого життя.

Так минуло багато років…

Після виходу на пенсію жінка дуже сумувала, спочатку щодня приходила, щоб поспілкуватися з колишніми колегами.

Але незабаром зрозуміла, що стала їм уже нецікавою, у них свої турботи та своє життя, а їй просто там немає місця.

Тоді вона захопилася соцмережами.

І одного чудового дня вона зустріла в якійсь групі свою давню шкільну подругу, з якою просиділа всі десять років за однією партою.

На її подив, Наталя, так звали подругу, була їй щиро рада, розпитувала про життя, про чоловіка та синів, а потім запросила до себе в гості погостювати на літо.

Ірина довго сумнівалася – вони ж не бачилися багато років, а потім таки наважилася.
Наталя теж залишилася вдовою, діти роз’їхалися, в одному з нею селі жила лише старша заміжня дочка.

Ірина вирішила, що нікому там не завадить, не стане тягарем, а на природі вона бувала рідко, хоча, звичайно, як будь-який майже міський житель, милувалася красою природи на картинах чи з вікна автомобіля.

Тепер їй захотілося щось змінити у своєму житті, побачити щось нове.

І зібравши свої речі, Ірина Михайлівна вирушила в гості, немов у якусь захоплюючу подорож.

Будинок Наталі був побудований її покійним чоловіком. Сама Наталя зустріла стару подругу із захопленням, довго її розглядала, сказала, що вона майже не змінилася.

Пошкодувала за її нещасну долю, трохи розповіла про своїх дітей, а потім влаштувала справжній бенкет, запросивши всіх своїх сусідів та друзів.

Ірина давно не була в такій великій та галасливій компанії, у них якось не було прийнято збирати багато людей за столом.

А тут вона розвеселилася, скуштувала ігристого і співала з іншими жінками протяжні пісні, підперши голову долонею.

Навпроти неї за столом сидів засмаглий чоловік із зовсім сивим волоссям.

Він поглядав на жінку з поблажливою усмішкою.

В цей час до Ірини підійшла Наталка й сказала:

– Ірино, познайомся, це мій найближчий сусід Ігор Іванович. Після того, як він вийшов на пенсію, приїхав сюди, в спокійне місце і подивися, який він сам будинок збудував.

Наталя показала на сусідній гарний будинок із доглянутим двором.

– Ну, треба ж, – сказала Ірина. – А я думала, що чоловіки-пенсіонери тільки відпочивають.

– І звідки ж у вас такі знання? – запитав Ігор Івнович,– я як-не-як чоловік, тому повинен все вміти і до всього бути готовим.

Ірині він здався гордовитим. Вона так і сказала своїй подрузі після того, як всі гості розійшлися.

– Ну що ти, – заперечила Наталя. – Ігор – чудова людина. Він – вдівець, у нього дружини не стало багато років тому, є єдиний син. Ігор завжди прибіжить на допомогу. Ми до нього спершу ставилися насторожено, а потім зрозуміли, що він за людина. Наші самотні жінки спочатку до нього підкочували, наречений завидний, але він ні на кого не дивився. Нині всі вже заспокоїлися.

– Напевно, він про себе високої думки, ось ні на кого і не дивився.

– Та ні, він, напевно, дуже любив свою покійну дружину, тому не може іншу жінку уявити на її місці.

Вранці Ірина вийшла надвір і заплющила очі від яскравого сонця, і голова у неї закружляла від ароматів квітучих дерев. Все тішило око. А за високим парканом вона побачила зігнуту спину сусіда.

– Доброго ранку, Ігоре Івановичу! – гукнула вона його.

– Доброго! Та вже й не ранок. Це ви міські звикли вставати, коли сонце високо піднялося, а ми, люди сільські, нічого не бачили, не чули, зате встаємо рано. Нас життя змушує.

Ірина тільки знизала плечима, вона зрозуміла, що сусід піджартовує, але їй було якось неприємно, що він не дивиться на неї як на жінку і в глибині душі була заздрість до його покійної дружини, яку він любив багато років.

– Цікаво, чому деяких жінок люблять так беззавітно, пам’ять про них зберігають багато років. А мій чоловік мене не поважав, ніколи слова лагідного не сказав. Гульбанив мало не щодня, – з якоюсь образою на долю подумала Ірина.

Після пізнього сніданку Ірина вирішила прогулятися селом, бо Наталії не було – вона пішла на ферму. Її подруга хоч і була вже на пенсії, але через брак ветеринара, який виїхав на курси, щодня бігала на ферму, щоб перевірити стан корів і телятко.

Ірина одягла легку світлу сукню і великий мереживний капелюх і вирушила на прогулянку.

Вона йшла повільним кроком тінистою вулицею і заглядала за паркани будинків.

Де-не-де гралися діти, десь жінки пололи грядки, десь пасли гусенят і каченят, усі були зайняті справою…

– Мабуть, треба Наталі запропонувати свою допомогу по-господарству, – подумала Ірина. – У неї теж є і сад, і город, і птиця, напевно, є якась. А то я тут гуляю, а всі ділом зайняті.

І в той же час їй зовсім нічого не хотілося робити, вона милувалася зеленню квітучих дерев і чагарників, свіжістю трави і навіть прості кульбаби здавалися їй сьогодні особливо святковими.

– Прогулюєтеся? – почула вона знайомий голос за спиною.

Ірина застигла від несподіванки.

Обернувшись, вона побачила Ігоря Івановича, який віз тачку, навантажену чимось прикритим брезентом.

– Так, вийшла на прогулянку, – спокійно відповіла Ірина Михайлівна. – А ви?

– А ми працюємо все,– з усмішкою відповів чоловік. – Це ви, міські, які багато бачили, можете насолоджуватися життям і гуляти, а ми хліб вирощуємо для вас.

Він жартівливо вклонився, а Ірина, стримавшись, щоб не відповісти йому щось різке, вирушила додому.

…Увечері Наталя та Ірина вдвох пішли поливати город. Коли Ірина йшла, трохи зігнувшись під вагою лійки з-за огорожі знову пролунав голос:

– Що важке життя сільське?

І знову Ірина зустрілася очима зі сміливим поглядом сусіда.

– Та ні, життя дуже приємне. А рух – це життя, – трохи захекано відповіла жінка.

– Та я дивлюся, як ви піт з чола витираєте і згинаєтесь під вагою маленької лієчки…

– Яка ж це маленька лієчка, – з обуренням вигукнула Ірина. – В неї відро води влазить. Це ж літрів дванадцять!

Сусід засміявся з-за паркану.

– Ну ось, я ж говорю, що міські незвичні до роботи люди. Все вам тяжко. А їсти любите смачно і солодко.

– А що ви мене постійно дорікаєте містом? Я там народилася і там жила все життя… Я в селі була кілька разів і то тільки в дитинстві.

– Та ні, я не дорікаю, – зніяковів сусід. – Просто ви так дивно бачите село, тільки пейзажі, а не важку працю.

Наступного ранку Ігор Іванович прийшов з великою мискою полуниці.

– Вибачте мені, якщо ви вирішили, що я вас хотів образити. Я цього зовсім не хотів. Ось прийміть як вибачення цю солодку полуницю, поїжте і змініть гнів на милість.

У Ірини Михайлівни на очі навернулися сльози.

– Що з вами? – ахнув чоловік. – Я знову вас чимось образив. Вибачте, я не хотів.

– Ні-ні, ви мене нічим не образили. Просто в мене за все життя ніхто ніколи пробачення не просив і не приносив подарунків на знак примирення… – вона стрималась, щоб не розплакатися.

А чоловік дивився на неї з подивом та розгубленістю.

– Але як же ж так? Ви ж були одружені? І у вас є два сини? Я правильно зрозумів Наталю, яка говорила про вас?

І тут Ірина Михайлівнараптом почала захоплено розповідати про все своє життя, і вона не приховала і вічні гуляння чоловіка, і його байдужість і те, як його не стало, що здалося визволенням, і стосунки з синами, яких немов і немає.

І зрештою розплакалася, але ці сльози змили чорну тугу з її душі і потім настало полегшення.

– Вибачте мені, Ігоре Івановичу, що я так перед вами розговорилася. Але тепер у мене на душі стало набагато спокійніше. Я ось коли на пенсію пішла, думала, що життя скінчене, а тепер мені ще пожити хочеться і зайнятися чимось корисним для людей. Я відчуваю запас невитраченої сили.

Із цього вечора Ірина Михайлівна та Ігор Іванович стали великими друзями.

Щодня вони зустрічалися по кілька разів, часто розмовляли про життя, кілька разів гуляли в дубовому гаю, навіть ходили по гриби і ягоди.

Ірина Михайлівна дивувалася, що Ігор усе вміє робити своїми руками.

У його будинку панувала чистота, яка буває не в кожної жінки.

Він смачно готував, самостійно міг і випрати, і зашити одяг, доглядав город і сад.

Насамперед таких чоловіків Ірина ніколи не зустрічала. У неї часом стискалося серце від того, що скоро вона поїде і ніколи більше не побачить свого нового друга. Поруч із ним їй було спокійно, раніше подібного почуття жінка ніколи не відчувала.

У середині серпня сидячи в зеленій, оповитій плющей альтанці, Ірина Михайлівна сказала:

– Я така рада, що познайомилася з вами, Ігоре Івановичу. Ви стали для мене справжнім другом. Я рада, що приїхала сюди і провела тут літо. Скоро я поїду до міста, там я згадуватиму наше спілкування. Мабуть, якщо Наталка запросить мене, то я знову приїду сюди, і ми з вами побачимось знову. Вибачте, якщо щось було не так.

– Іринко, я теж дуже радий, що ми з вами познайомилися і стали друзями. А я зовсім не хочу розлучатися і чекати, щоб ви знову приїхали в гості до Наталі.

Я, може, поспішаю, але я прошу вас, не їдьте, а залишайтеся зі мною!

Я багато років живу сам, після того, як не стало дружини я не дивився на інших жінок і не думав про нову родину.

Але, побачивши вас, я чомусь знову захотів стати чоловіком. Я не хлопчик, я дорослий чоловік, мої слова та мої почуття не легковажні.

Я багато думав. Ірино, Іриночко, станьте моєю дружиною.

У цей момент Ірина Михайлівна зрозуміла, що найзаповітніше бажання її збулося, вона, немов героїня її улюблених книг, зустріла свого принца, свого повелителя, свого справжнього чоловіка.

І нехай це сталося так пізно, але все ж таки сталося.

Але тут вона зрозуміла, що пауза занадто затяглася.

Вона глянула у стривожені очі свого обранця і сказала:

– Я згодна…

КІНЕЦЬ.