Ірина прийшла з магазину з важкими пакетами продуктів в руках.

Вона занесла все на кухню і виклала, що в холодильник а що в кухонні шафки.

На столі Ірина залишила невелику капусту, буряк, дістала картоплю.

Вона вже помішувала у великій каструлі запашний борщик, коли до неї зайшла свекруха Тамара Петрівна.

– Ой, Іринко, як смачно пахне! – з порога почала свекруха. – Борщ має вийти на славу.

Тамара Петрівна сіла на табуретку і якось дивно глянула на Ірину.

– Слухай, Іринко… – сказала вона. – Я тут хотіла у тебе дещо запитати, вибач вже за нескромність. А ти чому з батьком не спілкуєшся? І на вашому з Андрієм весіллі його не було. Я так розумію, у нього інша родина?

Ірина так і застигла з ложкою в руках.

Від цього питання вона аж стрепенулася.

– Ну чому обов’язково треба в душу лізти?! – подумала жінка.

Не очікувала вона від свекрухи таких розпитувань…

…З мамою Ірина після весілля жити відмовилася, пославшись на те, що у батьків Андрія зручніше буде.

Квартира більша й до роботи ближче, а мама в передмісті живе, електричкою треба їздити.

Хоча справа була не в квартирі, просто Ірина спочатку була зачарована свекрухою. Тамара Петрівна була зовсім не така, як її мати!

З зайвими розпитуваннями й порадами не лізе, подружкою бути не старається.

Мабуть тому, що в неї є чоловік, а мама Ірини одинока.

Вона погладшала, про себе вже не думає, все Іриночка, та Іриночка! Ніби не розуміє, що в Ірини тепер Андрій є!

А Тамара Петрівна з Ігорем Михайловичем, батьком Андрія, влітку на дачі живуть.

Та й часто у старшої сестри Андрія Юлії гостюють, з онуками займаються.

Тож частіше Ірина й Андрій самі у квартирі.

Про батька Ірина згадувати не хотіла. Тато разом із ними не жив ніколи, хоча, коли Ірина народилася, у нього сім’ї ще не було.

А потім батько одружився з якоюсь тіткою з дитиною, і Ірині одразу стало ясно – він їх не любить!

Раніше мама казала, що тато її не любить, а Ірину любить звісно, але тепер все стало зрозуміло.

Й Ірина його незлюбила… І його, і маму заразом… Ну навіщо вони її народжували, якщо вона татові не потрібна?!

Раніше Ірина приносила в дитячий садок іграшки і вихвалялася, що їх їй тато подарував.

Їй так хотілося це підкреслити, що в неї є тато!

Але пізніше, вже в школі, Ірину зупинила її однокласниця Рита, коли Ірина щось про тата розповідала, і вигукнула голосно, щоб усі чули:

– Та вона все бреше! Іринка з матір’ю живе, а тата в неї ніколи не було! Не було!

Маму потім у школу викликали – дочка сварку влаштувала, Риті нову кофтинку зіпсувала. Але скільки мама Ірину не розпитувала через що – вона так і не зізналася…

І більше тата Ірина бачити не хотіла. Якщо в нього є сім’я, то хай їх любить, а Ірина й без нього проживе!

Без його подачок цих, всіляких конструкторів, мʼяких іграшок і модного вбрання.

Мама якось проговорилася, що навряд чи мужик сам зміг би доньці такі речі вибрати, а значить це ВОНА вибирала! Тітка, яку він любить!

Іноді, коли її ніхто не бачив, від самотності Ірина гірко плакала, пригортаючись до маленького іграшкового ведмедика – останній татовий подарунок.

Всі наступні вона повертала йому через маму…

А мама намагалася Ірині, коли та постаршала, пояснити – він не винен, це вона сама пішла на стосунки, закохалася, а він їй нічого не обіцяв.

Батько давно любив іншу, а вона чоловіка втратила і нікого не хотіла бачити.

– Жаль, що тепер захотіла, у вас, дорослих, все не як у людей! – сердилася Ірина. – Навіщо ви взагалі мене народили, якщо не любили один одного?

Вона ображалася на батька, за те, що він ніколи не любив маму і за те, що вона, Ірина, була тільки випадковою, а не довгоочікуваною дитиною.

Вона не любила маму, що вона така невдачлива, закохалася у того, хто її не любив.

І на себе, за те, що продовжує любити батька і це її дуже нервувало!

Коли Ірині виповнилося вісімнадцять, якось вона зустрілася з татом. Він чекав її біля будинку.

– Іринко, вислухай мене! – сказав він.

Вона вперто підняла підборіддя.

– Знову хочеш мені іграшку подарувати? – запитала дівчина. – Чи грошима відкупитись?

Він сумно подивився на доньку.

– Це ти відмовилася спілкуватися, а не я…

– У тебе є інша сім’я, ось і люби їх! – вигукнула Ірина, і відвернулася, щоб не заплакати і не зганьбитися, не показати, що він їй потрібен…

– Знаєш, ти моя дочка, і хоча так склалося, я ніколи від тебе не відмовлявся. Навʼязуватись я не буду, а мій телефон ти знаєш…

Ось тому Ірина для себе одразу й вирішила, що вийде заміж тільки за того, хто її любитиме.

А самій їй, мабуть, краще не закохуватись!

І ще Ірина не хотіла дітей.

Вона уявляла малюка, який вередує, і їй здавалося, що якщо у неї буде малюк, вона одразу стане дуже вразлива.

І чоловік її покине, точно піде.

Коли з’явився Андрій і став до Ірини залицятися, вона довго опиралася.

Але Андрій був дуже наполегливий, наче її відмови навпаки його підганяли.

Він дарував Ірині ніжні милі букетики, купував цукерки, які вона любила, і навіть катався з нею на її улюблених атракціонах, хоча було видно, що він їх погано витримує.

Ірина довго трималася, але таки закохалася! Його ніжна турбота була їй потрібна, як повітря.

Вони одружилися, Андрій дуже хотів дітей, а Ірина спершу не хотіла, твердо не хотіла.

А потім, коли вони побачили маленьку доньку друзів, і Андрій прошепотів Ірині:

– Ти народиш мені донечку? Нехай у неї будуть твої очі, і твій голос, і вся вона буде точно, як мама, народиш?

Після цих слів Ірина розтанула. Вона вже наче теж захотіла, але ні, ну треба ж…

Вагітність не наставала, прямо як наврочив хтось!

…– То чому ж ти з батьком не спілкуєшся, Іринко? – повторила своє запитання Тамара Петрівна, і побачила, як Ірина змінилася на обличчі.

Свекруха теж пару хвилин помовчала, немов обмірковувала, що сказати.

– А знаєш, адже нас з мамою батько залишив, коли я ще й не народилася. Він не любив її, так склалося, і не знав, що вона завагітніла.

Поїхав, покохав іншу жінку, створив сім’ю, повернувся у рідне місто і раптом… Побачив маму й мене трирічну. І все зрозумів, уявляєш, я на нього схожа, як дві краплі води.

І він розповів дружині, і вони вирішили нам допомагати.

Ти знаєш, коли я одного разу побачила його з тією дружиною, і двома доньками, я його тут же незлюбила.

Сказала, щоб він ніколи не приходив, і довго не хотіла з ним зустрічатися.

Вийшла заміж, уяви собі, Ігор Михайлович так сина хотів, а я не вагітнію і все!

Мама мене куди тільки не водила, а я молода, нерозумна була…

Нічого не знайшли, все в нормі.

А одного разу, випадково, мамина подруга з мамою розмовляли, та й про мене заговорили, що онуків немає.

А подруга їй каже:

– Так у неї це психологічне! Образа на батьків. Багато наших проблем з дитинства…

Отож, мама мене вмовила, і я батькові подзвонила.

Ми зустрілися, а він постарів вже так… Зрадів, знаєш, так щиро! Видно було…

Навіть хотів начебто обійняти, але одразу засоромився. Став мене розпитувати про все і я раптом зрозуміла, що це… МІЙ тато! Незважаючи ні на що.

Адже він грішми завжди допомагав мамі, а вона мені.

Навіть якось пізніше сказала, що вдячна долі, що його зустріла і в неї є я. Уявляєш?

Зараз батька вже немає, а з сестрою по батькові я спілкуюся, може пам’ятаєш тітку Марину? Так, так, Андрій її так називає, то це моя сестра по батькові.

А їхня старша дочка, Ліза, далеко живе, але ми теж спілкуємося, він усіх нас здружив.

Так ти уявляєш, у мене після того, як я батька пробачила внутрішньо, Юля народилася, а через три роки Андрійко.

Ось як буває, Іриночко!

Тамара Петрівна погладила невістку по голові і вийшла…

…Ірина впізнала свого батька здалеку.

Ні, він ніби не постарів, хоча, коли тато підійшов ближче, стало помітно, що біля очей зморшки, та й взагалі…

Але це може тому, що тато посміхався?

– Іринко! Яка ж ти стала… Зовсім доросла!

Ірина усміхнулася у відповідь, і їй чомусь стало легко-легко, наче вона зовсім маленька.

І вона раптом поставила батькові дуже дивне питання:

– Тату, а що ти скажеш, якщо в тебе буде онук, чи онучка?

– Іриночко! – розсміявся батько теплим, напівзабутим сміхом. – Я давно хотів тебе зі своїми познайомити. Вони про тебе розпитують, твоє фото бачили, хочуть швидше свою старшу сестру побачити.

А онуки! Онуки – це значить, що ми не даремно жили, Іриночко! Це частина нас, вони ж житимуть далі. Це щастя!

– Звісно, тату! – Ірина поцілувала його в щоку.

У неї ще ніколи не було такого чудового відчуття, що вона має велику дружну сім’ю.

Мама, тато, сестра й брат, чоловік коханий, чудові свекор і свекруха. І навіть та… Та тітка, дружина батька. Схоже, якби не вона, все могло б бути інакше…

А ще Ірині здалося… Хоча, можливо це тільки здалося, напевно треба тест купити…

Дякувати батькам… За все.

За це чудове, непередбачуване, незвичайне, подароване життя…

КІНЕЦЬ.